Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91843
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
ніччю і мовчанкою.
На світанку бригада зупинилась на хуторі, за сім кілометрів від Дерманя, на так
званих Валах. Хутір порожній. Ні вікон, ні дверей. Ніде ніякого життя. Тихо і
мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей,
залунали окремі слова. По хвилині знов запала тиша. Біля напіврозваленої клуні,
біля хліва і повіток стояло п'ять машин. Темні силуети зникли. Запав сон. Тільки
у двох кінцях хутора і на піддашші головного будинку не спала варта.
А ще не спали Троян, Залізняк і Терешко з двома своїми помічниками. Вони
возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал. Ситий, плеканий,
півроздягнений, із зв'язаними дротом руками, він творив жалюгідний образ. Він
був приголомшений і втратив мову. До нього підсів Терешко, біля Терешка з
нотатником Залізняк, окремо, збоку, під стіною стояв Троян. Два дебелі бійці з
автоматами напоготові завмерли при вході. Генерал сидів у кутку на долівці, у
двох інших кутах сиділи Калачов і Самойлов.
— Генерале, — спокійно і тихо говорив Терешко, — тепер нема жартів! Пішло на
гостро! Сам знаєш, скільки ти вчоpa підсипав нам огню! Га? І тепер без
кокетства! Співай! А ні — доберемося до твого язика іншою дорогою! Генерал
мовчав, його ліва щока сіпалась, губи здригалися. Світло малої свічки в руках
Терешка падало просто на його обличчя.
— Нічого не поможе, генерале! — дуже спокійно сказав Терешко, і ці лагідні,
неголосні слова в контрасті з виглядом цих людей, обшарпаних, брудних, мокрих,
напружених, творили враження.
Генерал рішився говорити. Про назви частин, їх розташування, склад, призначення,
озброєння, про їх командирів, їх плани, вигляд — про все, що тільки можна було
від генерала сподіватися. Окремо говорилось про головний штаб, про батальйон
Бражньова. Не забуто вчорашньої батареї, її складу, командування. Не забуто
відділів у різних ближчих селах і містечках.
Биті дві години провозився Троян з генералом. Залізняк заповнив свій нотатник,
Терешко задовольнив свою цікавість. Потім генералів лишили в спокою, покликали
сонного радиста, звеліли викликати штаб «окремого карального чекістського
відділу» і надати депешу, що гніздо такого й такого бандита і всю його банду
зліквідовано цілковито; що минулої ночі на штаб генерала Смірнова невідома банда
спробувала була напасти, але напад успішно відбито і бандитів знищено; що
генерал із своїм штабом, з огляду на пошкодження приміщення, переноситься на
інше місце, правдоподібно, в район Мизоча, про що буде окремо повідомлено. В
кінці депеші рекомендувалось затримати батальйон Бражньова на місці, бо в його
присутності потреби поки що немає. Депеша пішла, потвердження одержано.
Троян і двоє йог друзів заходять до хати, на них нема сухого місця, вони ледве
тримаються на ногах, але мусять ще докінчити деякі деталі цієї картини. Посідали
хто де міг, бо ноги відмовлялися тримати.
— Тепер, друзяки, — почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим тоном Троян, —
тепер, друзяки, ми з вами трішки в сідлі! Тепер ми не Іван і не Степан, а
Смірнов і Ко! Ти ось, наприклад, Залізняче... як його? — глянув на військову
картку, — Самойлов. Шеф операційної бази — трам-тара-рам — енного відділу!
Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такі погони? А ордени! Леніна,
Олександра Невського. Словом, двічі, а по-моєму, тричі Герой! Приймай! Про решту
довідайся і у самого бувшого Самойлова. Що і як, куди і чого. А ти, Терешку,
таки дочекався свого. Сам, можна сказати, диявол Калачов! Майор войск —
трам-тара-рам! Да здраствуєт Берія і його соратник товариш Терешко-Калачов!
Вручаю тобі цей документ, бережи його, як своє більмо, і виконуй пильно
обов'язки перед родіною і Сталіним.
Ну а я? Розуміється, сам Смірнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант! Люципер.
Окремого, розуміється, відділу. І також ордени і прочая, прочая, включно з цим
ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на пожертя драконам. А там он
валіза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто з-під станка. А все
разом! Братіки, братіки! І як це блискуче пішло! За таке справді варто орден не
лише Совєтського Союзу, але й цілої земної кулі. А тобі, Залізняче, поетові з
усіх боків, — нагорода Нобеля! Як ти їх зняв, сонних, можна сказати, як
немовляток. А тебе, Терешку, вже й не знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як
муркотів ти над тим куснем сала, мені нагадався кіт. Але знаєш який? Що
потрапить бавитися навіть з левами. У мене самого, признаюсь, хололи печінки,
дарма що загартований.
А все це разом — ура! Браво і ще раз браво! Тепер би сюди Царенка, та тих решту
сторчанівців з Бубенщини, та пару Енеїв. Чим, зрештою, чорт не жартує, може,
якраз там далі щось станеться, і тоді ми... Ха-ха-ха! Га? Смієшся? Ех, Терешку-,
Терешку! Знаю, що ти гіркий скептик, старий чортяко! Але тепер ми ніяка зелена,
а «спецвідділ по ліквідації», їздимо американськими машинами, жуємо
«гем-консерви», гріємося в ультрапромінні славнозвісної конституції, що пише
«трамвай», а вимовляє «конка»!
Решту обмізкуємо завтра! Міняй, Самойлов, варту, забезпеч радиста та генералів і
лягай! А ти, Калачов, також! Да здраствує революція!
Троян не шукав ліжка, його ноги відмовлялися рухатись, він зробив пару кроків і
в першому ж кутку, на купі битого скла, підкинувши лише генеральську шинелю,
повалився.

Літопис писався... Писався рік Божий 1945-й. Серпня дев'ятого того року в
Нагасакі поставлено другу крапку недописаної епохи... Планета вступила неготовою
в другу еру буття. Диміли руїни храмів, палаців, моралі, ладу й порядку.
Зливались і мішались раси й нації, виринала нова амальгама, без часу і простору,
в таборах, бараках і шатрах — майбутньої держави світу. Нація атома. Ді-Пі.
Бувши громадянином тієї держави і блукавши румовищами попередньої епохи,
стежками ченця Шварца, протестанта Лютера, олімпійця Гете, архигенія Бетховена,
релятивіста Ейнштейна, я прибився, цілком випадково, на кілька місяців до
музейного селища Льоонзе — за тридцять кілометрів від великої руїни, що на мапі
Німеччини значилась словом Ульм.
Шукалось людей. Відповіді. Шукалось часу, простору, перспективи. Шукалось назви.
Хто, для чого і куди нас послав? На планеті, від часу Девону, ледве чи були
більші потрясіння пристрастей, ніж ті, що ми їх пережили.
Одного разу через редакцію таборової газети, якої я був співробітником, дістаю
листа, писаного енергійною жіночою рукою. Людина, що називала себе близькою моєю
землячкою, просила відвідати її, у важливих справах, у селі Кальтенбаху — за три
кілометри від місця мого осідку. Найближчої неділі червня, гарного, яскравого,
насиченого сонцем ранку я рішив із запрошення скористати.
Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко відчувалося. Непомітно
минули три кілометри. Скоро знайшов потрібний мені невеликий, привітний, весь у
квітах будиночок на краю села, над схилом долини з видом на луг з річкою і
другий схил, барвисте заповнений оселями. При вході мене зустріла молода,
чорноока, середнього росту, гарна пані, що видалась начебто знайомою. Назвала
вона себе Павліною Балабою.
— Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рівного! І ми земляки! — її контральто
мало призвук металу, її очі блищали, на ній було легке, відкрите убрання з
чорного атласу. Вона запросила мене до своєї кімнати, шальованої сосною, з
виходом на широку веранду. Хвилюючий, свіжий запах квітів і поля вривався через
відкриті двері веранди.
Пані Павліна жила не сама, з нею були хлопчик років семи і дівчинка років
чотирьох-п'яти — дуже, до речі, подібні, здорові, веселі. І, коли я знайомився з
дівчинкою, вона подала мені навиворіт свою пухкеньку ліву «пацьку» і дуже
поважно, дивлячись своїми великими, чорними очима, сказала:
— То ви той дядьо, що пише книжки?
— Той самий, — відповів я радісно. — А що робиш ти?
— Б'юся!
— О! А то ж з ким?
— З котом!
— А то ж чому?
— Паскуда! Зловив мишку і мучить!
— То він дійсно паскуда! А як ти звешся?
— Марлуся Балаба!
Годину пізніше ми всі четверо гасали по схилі саду і старанно ховалися за кущами
бузку, порічок, аґрусу. І, коли Маруся знаходила мене, вона заливалася таким
сміхом, що не могла встояти, і я підхоплював її руками, високо підкидав у
повітрі і так само голосно й радісно, як вона, сміявся.
 
Наші Друзі: Новини Львова