Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91981
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
рішилось само собою. Не скінчилась ще нарада командирів, як у таборі вдарили на
тривогу. Було не більше як п'ята година, небо на сході щойно заясніло, як від
Верховеччини почався наступ. З сили огню можна було судити, що ворог досить
чисельний. До того над лісом пролетіло кілька літаків і в різних місцях упали
бомби. Головна лінія бою цим разом лежала на північно-східному відтинку табору.
Ворог заліг у Верховецькому лісі.
Почалась стрілянина, але справжнього наступу не було. Стало світати. Стрілянина
тривала. Над лісом час від часу пролітали літаки, скидаючи бомби. Творилося
враження, що ворог хоче відрізати табір від великих лісів і витиснути троянівців
на чисте поле. Зі світанком стало відомо, що в самій Бущі вже є якійсь ворожий
відділ, що збирається рушити на ліс у напрямку Попівіцини. Незабаром прийшла
вість, що ворожий відділ появився в Новмалині. Це означало, що відрізають від
головного терену лісів. Це значило, що їх хочуть вивести на поля між селами
Дермань, Борщівка, Будараж, тобто назустріч найбільшим ворожим скупченням. І
єдине, що ще до певної міри облегшувало становище, було те, що в лісі Бущі і
Верхова знаходились досить чисельні залишки куренів УПА, які нашвидку
формувались у нові бойові одиниці. Це до певної міри поширювало обшир діяння
партизанів.
Зі сходом сонця натиск від Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух зовсім.
Ворог відійшов до лісу, стрілянина затихла. Наступила зловісна перерва. Бригада
поснідала. Чекали чогось нового, можливо, того самого наступу з жінками й
дітьми. Виступати з лісу на чисте поле серед дня не було можливим.
Час минав, але ніякого наступу не помічалось. Нічого нового не приносили також
лінії зв'язку з Дерманем. Передпілля лежало в такому самому вигляді, як його
залишено після вчорашнього бою. Не забрано ні мертвих, ні ранених. Не підібрано
навіть бойового знаряддя. Ліс стояв спокійно, сонце почало гріти. Бригада лежала
на своїх бойових становищах.
Щойно коло десятої вдарили на тривогу. Літаки. Незабаром з північного боку
появилось й пролетіло над лісом з'єднання літаків. Знову впали бомби. На цей раз
запальні. В кількох місцях ліс почав горіти. Бійці кинулися гасити, але даремно!
Ліс був сосновий, густий. Облиті фосфором, дерева палали як смолоскипи.
Потягнуло задушливим згаром пожежі. Саме в цих місцях розташувалась таборова
санітарна база, повна ранених, і їх спішно приходилось переносити в інше місце.
А ліс горів, з кожною годиною становище гіршало. Біля дванадцятої години друга
повітряна тривога і нова серія запальних бомб. Почало горіти і в західному
кінці.
— Як ти думаєш, Омеляне? — спитав спокійно Ведмідь, сидячи на своїй сосні і
позираючи на грізну стихію, що бушувала перед його очима. — Чи не слід нам
кинути наше насиджене гніздо?
— Хм... Може, й слід, — відповів Омелян, дивлячись у тому ж напрямку.
— Чорт би їх забрав! Хочуть нас, видно, з пір'ям підсмажити... А знаєш, що мені
при цьому лізе на думку? — провадив далі Ведмідь.
— Мабуть, вареники зі сметаною. Щось нас зовсім забув наш Пампушка, — сказав
Омелян.
— Ні! — заперечив Ведмідь.
— А що ж іще?
— Історія! — сказав Ведмідь, відмахуючись від димової хмарини, що якось
несподівано завинула їх сосну. — Знаєш, ота Пляшова... під Берестечком... Як то
вони там прощались і сипали у воду золото, — казав мрійливо Ведмідь.
— Знайшов час! Золото! Ха-ха!-Ех, ти, Ведмідь, Ведмідь! Бачив ти коли золото? Чи
знаєш ти, що це таке? — глумився Омелян. — Ось я пам'ятаю золотий зуб у мого
слідчого на Луб'янці, але це до історії не стосується. Козаки це робили на знак
кінця. Що вони не піддадуться. Може, й ти хочеш свої висипати? Маєш ще яку сотню
рейхскомісарських карбованців?
— О! Мої карбованці, сам знаєш, ми вже скурили. Я вже тепер і страху не маю! Ось
там вогонь, а він мене не пече! Колись, бувало, як зірветься в селі пожежа, то
всі мов скажені біжать... А сьогодні? Біжи! Кричи! Он! Ти тільки поглянь на ті
сосни... Бачиш, як той дим пішов валом... Чуєш? Вже тягне! Дивись! Дивись! — уже
кричав Ведмідь.
— Та чого ти кричиш?! — закричав і собі Омелян.
— До нас іде! Огонь! Омельку, огонь! — заревів на ціле горло Ведмідь і враз
повернув свого кулемета і почав довгою серією бити просто в полум'я.
— Перестань! Заб'ю! — вхопив його за ногу Омелян. Але Ведмідь не чув того крику.
Він припав до кулемета зовсім так, ніби перед ним був ворог. Його обличчя було
страшне, очі німі, гарячі, застиглі. Омелян дряпається до Ведмедя, але саме в
цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, і на взліссі по лінії окопів
лягла перша серія огню, що зірвала велетенські фонтани землі. Били по
становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовій хмарі. Вибухи зливалися в
один вибух, гігантські сосни ломилися, мов сірники, і з тяжким, повільним
скреготом валилися одна на одну, творячи одно велетенське багаття.
Понад годину тривав цей шквал і враз затих. Дув лише гострий північно-західний
вітер, зірваний пожежею... Шум вітру і пожежі видавався лагідним, ніби шум моря,
а поверхня землі нагадувала поверхню місяця — кратер на кратері, і ніде нічого
живого.
Минають мертві хвилини, а потім з-під землі і з кратерів починають, мов черви,
вилазити люди. На них немає лиця, але в їх руках автомати, і вони з місця
кидаються, мов божевільні, на передпілля і там залягають, без команди, за кожним
горбком, у кожній ямці. Чекають атаки. Але минають хвилини, десятки хвилин, а
атака не приходить. Передпілля лежить тихо, ніби мертве. Появляється і сам
командир. Має нашвидку перев'язану ліву руку, брудне, подряпане обличчя. Він
одразу кличе всіх назад, до найближчого рову, що ділить Попівщину від
Тимошівських нив, де заготовлені запасові криївки.
Їх небагато. Може, з тридцять. Де решта — не знати.
Найпомітніше, що нема Булави, нема Прохора, нема начальника санітарів Михайла з
усією його лікарнею, нема Ведмедя й Омеляна.
А ті, що є, — ранені, контужені, пошарпані. Троян легко контужений. Залізняк
ранений в руку, Терешко попечений, але всі вони швидко приходять до себе, один
одного перев'язують. Якась надлюдська сила б'є з їх землянистих облич.
Немає між ними й Царенка, але всі знають, що він із своїми двома чотами, мабуть,
далі займає позиції, навпроти
Верхова. Туди стріляли з гармат, але огонь туди ще не дійшов.
Вони не знають, чи лишилося що з їх складів, запасів, особливо таємних криївок,
чи не поїв усе це огонь, що далі бушує з величезною силою. І що далі? Де вихід?
І єдине їх щастя, що наступу, якого вони чекали, не сталося. Не було взагалі
ніякого руху. Троянівці деякий час лежали на бойових становищах, вдивлялися у
передпілля, але не бачили там нічого. Все мовчало. Вони також мовчали. Троян
просив не чіпати його, лежав хрестом, горілиць, розкинувши руки. Його ліва рука
нижче ліктя була обмотана ганчіркою, долоня обліплена змішаною з кров'ю
землею, очі були підпухлі і заплющені, сіре обличчя заросло стернею бороди.
Згодом принесли з яру дощової води, знайшлося в криївках дещо поїсти. Всі жували
житні сухарі і запивали їх водою. Було мрячно. Хмар не було, але сонце закривала
димова запона. Була приблизно година п'ята пополудні.
По якомусь часі командир розплющив очі, поворушив раненою рукою.
— Дайте, хлопці, води! — були його перші слова. При тому він повернувся на бік,
сперся на лікоть, подивився на своїх бійців і спробував навіть посміхнутися.
— Потріпали нас, га? — сказав Герешко, що перший побував там і сам оглянув яр,
знайшов воду, вилазив на передпільну сосну, незважаючи на своє попечения.
— Як тільки западе ніч, — сказав Троян, — а Бог пошле до того ще й трохи дощику,
щоб приборкати отой огник, — підемо далі. Добре було б зв'язатися з Дерманем.
Пилипе! Чи не міг би ти отак під нічку туди скочити? — звернувся він до одного з
дерманців. — А ми тим часом... — не докінчив речення, поволі звівся на ноги,
потягнувся, ніби залежався, і запитав: — Маєте котрий бритву?
Знайшлась і бритва. Всі почали завзято чепуритися. Носили і носили з калюжі
воду. Чудодій Терешко вирушив у мандри, і вже під смеркання всі їли пшоняний
кандьор, заправлений залежаним салом. Ще пізніше розійшлись по кратерах, зібрали
пару десятків братнього трупу і, в сяйві пожежі, віддали його братній могилі.
Один з бійців проказав «Отче наш» і «Вічну пам'ять», а Залізняк, як звичайно
Залізняк, прочитав заздалегідь приготовленого на такий випадок власного вірша:
Не знаю... Можливо, ніколи
Не повернемось і не згадаєм...
І, можливо,
 
Наші Друзі: Новини Львова