Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92753
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
робити... Він хотів був зірватися з ліжка, або крикнути, або чимось кинути.
— Ні, ні! Якове, ні! — попередила його Рівка здушеним голосом.
— Що вам треба? — вирвалось у нього напружене запитання.
— Цитьте! Хочу вам щось сказати!
Яків отямився, не хотів її образити, вказав на стілець і спокійніше запитав:
— Що хочете сказати? Сідайте і кажіть!
— Я хотіла вас лише запитати: чого ви мене так боїтесь? Що я? Мара? Смерть?
Чума? — проговорила придушеним голосом Рівка і зупинилась на півдорозі у дуже
незручній, ніяковій позі в своїй довгій нічній сорочці. На її обличчі виступили
гнів і презирство. І, коли Яків, не знаходячи відповіді, промовчав, вона
продовжувала: — Боїтесь? Арійцям заборонено? З нами? Можуть вас покарати?
— Ні! — вирвалось у Якова. — Не те!
— А що інше?
— Рівко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повинні самі розуміти.

— Що розуміти? — перервала його Рівка.
— Як що? Де ваші батьки? Ваш чоловік? Ваш син? Що на вас чекає? Чи ви цього не
розумієте? Чи не розумієте, що це — гра зі смертю?
— І навіщо такі страшні слова, Якове? Поки що ми не вмираємо! Я — молода жінка,
ви — молодий чоловік! Тепер війна. Не питаймо, що буде завтра. І мені соромно,
що ви, такий вояк, такий мужчина, така сила і разом такий боягуз! Фе! — і Рівка
обернулась і вийшла. Вийшла з шумом, з протестом, міцно зачинила за собою двері.

Яків був мов громом уражений. Він бачив і знає цих людей, знає їх вдачу, що
ніколи не грішила показовою бравурою, що її вважали за приклад кумедного
боягузтва, що нездібна захищати себе активно, віддаючись ворогові без бою і
вмираючи без протесту. І враз такі слова.
І лише пізніше, ген пізніше, Яків зумів дати відповідь на таку якраз поведінку
цієї жінки. Другого чи третього вечора до нього, замість Рівки, так само нічною
добою, прийшла Шприндзя. Ця вступила відважно, рішуче, підійшла до самого ліжка,
сіла на стільці, що його Яків приставляв на ніч складати одяг і книжку, яку
читав кожного, вечора перед сном, і почала:
— Майоре! Здається, вас так тепер кличуть? Моя сестра здуріла!
— Чому така категорична дефініція? — спитав він, зніяковілий.
— Вона думає, що може ще комусь подобатись. Заявила мені, що піде до якогось там
генерала за кухарку — дурна, стара, нікому не потрібна баба. А мене хоче віддати
до гетто, каже, що я дію їй на нерви. Чи ви можете таке зрозуміти? А я їй
сказала: не я, а ти підеш до того свого гетто. Так! Я їй це казала! І вона піде,
ось побачите, що піде!
Її чорні, блискучі очі, здавалось, ось-ось вибухнуть полум'ям. Вона була чудова
у цій своїй фурії. Яків побачив у своїй кімнаті Сару, чи Рахіль, чи Ездру, чи
Естерн, чи Іродіяду у повній їх історичній наготі, що виступили зненацька з
тисячоліть минулого перед його очима, очима неосучасненої історично людини, яка
знає, одначе, батьківщину тих тіней багато краще, ніж свою власну.
Яків був обеззброєний жорстокою щирістю тієї маленької потворки, безоглядною
наготою її почувань, її жадобою жити без уваги на ціну, що від неї за це
жадають, її тонке, гнучке, здавалося безкосте, тіло нагадувало стеблину, що не
питає, який грунт під її корінням, а росте першою і останньою, щоб зберегти
життя на кожному камені, у кожній атмосфері, при кожній температурі. І в цьому
її непереможна сила.
— Вона і до вас приходила? Що вона тут хотіла? — нагло запитала Шприндзя рішучим
тоном зовсім збентеженого, незграбного вояку, що затупцював перед нею, мов
об-тяжений непосильним тягарем кінь. І з огляду на те, що він не знав, що
відповісти, він узяв її міцними долонями за хрусткі плечі, виставив за двері у
темряву сусідньої кімнати і сказав лише одне слово:
— Добраніч!
Одначе на цьому не скінчилось. Іншим разом, кілька днів опісля, коли Яків
навмисне, щоб не зустрічатися зі своїми красунями, дуже пізно вернувся до себе з
касина під сильною парою солідної порції французького коньяку, перед ним, мов
з'ява загробна, виступила з темряви та ж Шприндзя у своїй барвистій красі. Його
затуманений розум не міг збагнути цього явища одразу, одначе згодом він
розпізнав і оцінив свою містичну гостю, включно з її шовковою, бронзового
кольору піжамою і яскравими, карміновими устами.
— Ей, дівко, — заточуючись, сказав грізний воїн, — що це ти собі думаєш?
— Я вилізла з льоху, — впала відповідь.
— Ха-ха-ха! — зареготав Яків. Йому здавалось, що Шприндзя була дуже здивована,
що вона розгнівається, що вона кинеться на нього і буде кричати, але так не
сталося. Вона лише підступила на пару кроків ближче, щоб краще його бачити.
— Чи маєте щось і для мене випити? — запитала лагідно.
— Чаю? Води? Молока? — реготався Яків.
— Як вам не соромно кпити з бідної дівчини? — спитала Шприндзя з іронічним
докором.
— Іноді й це потрібно! — сказав він, намагаючись бути легковажним.
— Вам це не вдасться, — глузувала Шприндзя.
— То ми ще побачимо. А де сестра? — запитав він несподівано.
— Нема, — відповіла Шприндзя легко і визивно.
— Як нема?
— Бо нема! Нема! Забрали!
— Куди? Хто?
— До гетто! Зрозуміло?
— Для кого зрозуміло?
— Для вас!
— А де ж батьки?
— Тут! Тут! — тупнула вона по помості.
— І хто ж це примудрився?
— Я! — викрикнула Шприндзя, піднесла високо голову і підступила до Якова на
досяг руки.
— Ти-и-и? — протягнув Яків голос і взяв її за підборіддя.
— Я-а-а-а! — відповіла тим же тоном Шприндзя.
— І ти... прийшла... мені це... сказати?
— Ні! Ні! Я прийшла... до... тебе! Чуєш! Буду тут! З то-бо-ю! — викрикнула вона
ще голосніше і подивилась на нього гостро й виразно. У голосі її чулось
презирство, виклик, сила. Вона, ніби сподіваючись гострої реакції, відскочила
вбік, в затінок, за писемний стіл. — Що ти можеш мені сказати? Яке твоє діло? —
вела вона тим же тоном. — Я це роблю, а не ти! А коли боїшся — йди геть! Геть!
Це моя хата! Знайшовся мені мораліст — коли земля валиться! Мораль! — викрикнула
вона останнє слово з особливим наголосом, ніби хотіла ним убити свого
співрозмовника. І враз затихла. Була виразно приголомшена. Він стояв проти неї
без руху з демонстративно зложеними на грудях руками, з насмішливо примруженими
п'яними очима.
Коротка, глибока мовчанка, що її урвав Яків, розтягаючи підкреслено кожне слово:

— Чого витріщило очі, нерозумне створіння? Таж ще нічого не сталося!
І після цього підійшов до радіоапарата, пустив якусь танечну нічну музику і,
ніби нікого біля нього не було, почав роздягатися. Почув лише, як двері
відчинилися й зачинились. І лишився сам.
Дві речі бентежили його у цій сцені: патетична, штучна настирливість, з одного
боку, і містична, невисловлена боязнь — з другого. Це й те було лише засобом
оборони… Оборони перед небуттям.

Ill

Яків Балаба, як сказано, мав свою особисту, досить складну, досить своєрідну, не
позбавлену цікавости, історію. Він походив з прекрасного, старовинного,
історичного поселення, що звалося Дерманем, з «кутка», що звався Запоріжжям, і
побачив він цей світ року Божого 1916-го. Був рослий, барчистий, недбало
тесаний, з синіми очима, міцним, тяжким носом і бурхливою, рудуватою чуприною
над високим чолом.
Його батько звався Макар і ще перед першою світовою війною, за царя, служив на
залізниці в Здолбунові. Мав він п'ять синів, дві дочки і чотири десятини землі.
Яків був четвертим, передостаннім. «Куток» Запоріжжя, як і ціле село Дермань, не
 
Наші Друзі: Новини Львова