Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91856
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Гвінеї, активізація фронту в Італії.
Далі інформації про свої сили, про сили лісової армії взагалі, про сутички біля
Крем'янця, біля Ковеля, в околицях Смиги. Далі про наміри ворога, стягання сил в
Шумську, Крем'янці, Дубні, Рівному, Острозі, Куневі, при чому Залізняк накреслив
перстень довкруги розташування лісу. Після того короткі висновки і кінець. Ще
запити. Їх впало кілька, переважно характеру міжнародного. Як справа другого,
західного, фронту? Що означають останні зміни в англійському кабінеті? Як
Італія? Чи скоро почнеться офензива на німецько-совєтському фронті?
Залізняк відповів сухо, коротко. Він, здається, кудись поспішає. Для нього все
це якась формальність. І, коли запити вичерпались, він змінює тон голосу і
урочисто проголошує:
— А тепер слово має наш командир. Пане командире! Присутні не раз чули мову
свого командира, але цього разу вони слухали її з вийнятковою увагою. Всі очі
скерувались на Трояна. Він встав. Зовсім близько біля його голови висів ліхтар.
Його права, засмагла, не свіжо голена щока ясно освітлена, ліва в тіні. Він
хвилинку стояв мовчки, здається, шукав потрібних слів.
— Мої друзі! — почав Троян спокійним, але в дійсності схвильованим голосом, який
потім йому весь час вривався. — Ми зібралися тут поговорити... Я кажу —
поговорити... взагалі... без конкретної теми. Люди, що знаходяться в нашому
становищі, крім мови конкретного діла, мусять ще мати мову абстрактного уявлення
діла, і не тільки в тій точці, де вони в даний момент діють, але й в тому, я б
сказав, всесвіті, що до нього їх діло належить... У всесвіті, кажуть, нема
відірваних явищ. У ньому кожна комаха виконує свою світову роль. Атоми буття
взаємодіють.
Що хочу цим сказати? Дві речі хочу цим сказати. Перше: ми тут, у цьому лісі, у
просторі тридцятьох десятин, не є відокремленим явищем не планеті розміром...
Мені зараз випали з пам'яті цифри розміру нашої планети, але в кожному разі вони
досить великі. І друге: мені хочеться, щоб ми тут діяли не лише як непоправні
мрійники і не лише як запеклі фанатики, але й як свідомі, розумні,
холоднорозважні реалісти. Воля людини лише тоді невгинна і залізна, коли вона
свідома. Не вибух, не відрух, не акт, ображеного почуття меншовартости. І
взагалі, боєць — не той боєць, що мститься, а той, що боронить право, правду й
закон. І коли він робить це, знов-таки, свідомо.
Дві розроблені і незакінчені справи залишила нам у спадщину наша історія: наші
стосунки з сусідами, передусім з москалями, — і нашу внутрішню несформованість,
передусім на грунті нашої психології. Сотні років перманентної війни фактично в
порожнечу і мільйони розірваних, мов старі лахи, душ, що за дрібничками не
бачать сонця.
Це питання! Так, друзі. Москва і ми! Легко, навіть дуже легко сказати ці пару
слів, але за ними, друзі, незліченні жертви і моря вицідженої крови наших
ближніх. І нема кінця. Ось вони йдуть, сунуть валом, маси озброєних людей. Люті,
як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границі, до останньої межі... Витовчуть
поля, зломлять наш опір і проголосять: ми вже нарешті рішили! І пам'ятник у
Києві з каменю поставлять генералові Батутіну. Ми вже, скажуть, рішили! Ми!
Вони!
Розуміється, друзі, що це також рішення! Тож, як не кажи, все-таки триста років
не триста днів і навіть не триста тижнів. Царювали ж і царі, і валуєви, і пани
орлови, і всі вже були певні, що Мазепа — лише анафема вовіки й віки, а на землі
існує єдиний, великий, трираменний руский народ!
Тяжко, друзі, висловити це розумним словом, взагалі словом. Таких слів ще наша
мова не створила. І, коли вдумуєшся не раз у цілу ту історію, видається, що ти
обертаєшся в якомусь безрадно-глухому просторі. А коли прийшов Кобзар і коли
брязнув тими своїми віковими кайданами за весь свій мільйоновий рід... коли
рухнула та революція — та драконівська справа, та п'яна, розпусна баба, весь той
Распутін дикий — та коли двигнули ті походи вздовж і впоперек, з тим своїм
яблучком, болотяними, засніженими, пилюжними дорогами, і, нарешті, коли з'явився
той перший Дзержинський з мільйонами продірявлених потилиць — щойно тоді
виповзла у всій своїй красі та, знов-таки, «розв'язка» московсько-київського
питання.
Цю саму «розв'язку» несуть нам і тепер. Ось ще тиж-день-два — і почнемо
розв'язувати. І виростуть нові могили, що будуть «з вітром говорити». А може, не
буде й могил, а буде лише голе місце або якийсь парк, грище для дітей, як,
наприклад, там над Дніпром над крутянцями або там у Вінниці над подолянцями. І
знов панове в Кремлі одного разу здивуються: українська земля знов почала
викидати свої черепи подірявлені — десять, дванадцять тисяч — тисячами й
тисячами. Подірявлені черепи вилазять і вилазять з землі, мов зловіщі жуки. А
прийде, панове, час, коли вони почнуть і літати, і квилити, мов стрільна
«катюш». «Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть!» — кричав нам один
поет, і вірте, друзі, що наші поети, як круки, як сови, як буревісники,
кричатимуть і кричатимуть над тими черепами, аж поки вони не воскреснуть
205
і не полетять. Є-бо кривди, що їх не спалиш огнем, не вцілиш наганом. Українська
земля не увігнеться ні під якими дивізіями!
Але нас, друзі, роздирає не так хтось, як щось. Це вже різними словами сказано,
тільки не знайдено ліку на рану. -Бо рана наша не на тілі, а в... дусі. І не
можна її назвати, бо ми її настільки соромимось, що боїмось навіть про це чути.
І ніяка свідомість не матиме вступу туди, де кружлятимуть сонця цієї забороненої
нами самими системи. У цьому наша слабість. І ніякі кобзарі, ніякі каменярі тут
нам не поможуть.
А коли ми вернемось до реального, до нашого, до близького... Я пробував, друзі,
свідомо, навмисне й цілеспрямовано, як експеримент, зложити цю нашу бригаду —
бригаду огню, як таку, що не знала б границь і поділів на «ми» і «ви». І от
тепер надходить час! Наш час! Нам треба буде скласти іспит. І прийняти рішення.
Справжнє й позитивне.
Перед нами сьогодні гола істина! Завтра підуть на нас московські танки, а ми
підемо проти них з голими руками й зубами. Але ми будемо гризти їх сталь, а коли
вони пройдуть по наших кістках — наша залузька глина втягне нас у своє нутро,
щоб одного разу вернути. На суд! Останній і страшний!
Розуміється, «північний брат» стягає довкруги нас свій перстень. Ще б пак. Але
вже пізно! Так, друзі, вже запізно! Ми, друзі, підемо й переможемо!
На цьому командир скінчив. У барачку запала тиша, ніби після молитви. Ще ніколи
не говорив він такими словами, так лагідно, так спокійно, так по-людськи. І ще
ніколи так не хвилювався. Не всі зрозуміли його слова і образи, але всі вичули
їх, ті слова і ті образи, ніби вислухали страсне читання про Христа, Юду, добро,
зло, смерть і воскресіння.
На хвилинку вони перестали бути вояками. Торкались один одного, дихали одним і
тим самим повітрям, думали ту саму думку. Неначе зрослися в одну долю, злилися в
одне серце, скувалися в один удар.
Над ними проходив час. Той самий, вічний, без кінця й початку. Що був колись і
буде колись. Що в ньому родились, росли, виростали і умирали всі планети, всі
сонця, всі зорі, всі епохи, всі люди і всі комахи. Навколо них був їх простір —
визначений і вимріяний їм невідомим землеміром, як тільки вони увійшли сюди з
лона своїх матерів і зробили перший порух у вічному русі буття.
І той час і той простір їм хтось хоче заперечити. Відняти. Позбавити права на
них. Вирвати з їх рук, з душі, крови. Забрати і кинути під ноги, ніби це не
люди, а кусні каменю, що з нього мурують дорогу.
Вони деякий час так сиділи, ніби чекали ще чогось, дивилися на свого командира,
дивилися один на одного, аж поки не встав Залізняк і не сказав:
— Отже, друзі, розмова скінчена! Добраніч!
Потім розійшлися кожний на своє становище. Був гарний, м'який, весняний вечір.
Один минулий день сонця, і все довкруги змінилося до невпізнання. Ліс стояв
спокійно, урочисті, маєстатні дерева, здавалось, про щось думали, на щось також
чекали, по-своєму молились. Від них несло запахом їхніх соків, що під тиском
сонця починали здійматися з жил землі і вливатися в жили цих великих рослин.
Стояла велика тиша.
Троян не зупинився, як звичайно, в гурті старшин чи вояків — хотів бути сам, чи
радше кортіло його осідлати Маруду і через порожні поля махнути на Шинківці.
Віра стояла в його очах мов жива — тут, зараз, близько, на досяг руки, він чув
її дихання, шелест її чорного сатину. Бути в цей час з нею, коли вона, можливо,
приносить найбільшу жертву життю і родить йому сина, напевно сина, заступника...
Боже, Боже! Це так є!
 
Наші Друзі: Новини Львова