Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91849
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Одначе справжньої весни не привів навіть квітень — панували всевладне деспотичні
вітри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати їх хижу природу,
але його зусилля були безуспішні.
Усі ці дні і навіть ночі Троян і Царенко не злазили з сідел. їхні коні завжди
були в милі, а обличчя в болоті, їх бачили в усіх місцях табору, поза табором, у
Дермані. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще
щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крім звичайних вправ, все ще
пробивала кам'яні скелі, будувала гнізда на деревах, копала рови і клала засіки
на дорогах.
— Ех, братіки! — вирвалось одного разу в Трояна з-під самого серця, коли він
стояв на купі звалених стовбурів і дивився, як працюють його хлопці. — Дай нам
трішки більше місця! Та трішки більше часу! Але й так добре! Між іншим, хочу вам
сказати: за два тижні почнеться. І тому ще раз пригадую: хто боїться — випадай!
Ще є час! Бо після буде запізно! Ще два тижні!
Але хлопці, заляпані болотом, ніби вони в ньому качалися, добродушно шкірили
зуби:
— А! Командир! Хто боїться? Оговтались!
— Але — знай! Буде огонь!
— А чого ж!
— Командир! Чи можна слово? — озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська
з бурхливою, попелястою чуприною.
— Кажи!
— От що, бійці! — почав хлопчисько. — Хотілось би мені, так сказати,
висловитись... Командир наш на нас позирає і все сам себе питає: а чи вони
готові? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить
він? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стріляти, нас ніхто не гнав
сюди по мобілізації... Ми прийшли... як його сказати... ми прийшли, щоб
по-людськи як не жити, то бодай умерти! От і все. Так. Нас трохи замало, навіть
коли взяти всю ту лісову армію... Замало! Що й казати — замало... Але це ми
знаємо! Знаємо, скільки нас і хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає!
Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! — викрикнув він з усіх сил, на що
присутні як один відповіли:
— Видержимо!
А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, ніби підстрелений, розкинув руки, як
вітряк, і писклявим, мишачим голосом закричав:
— Товариші-і-і! Товариші-і-і! Смерть нам не страшна! — і при цьому розтягав
комір своєї сорочки, ніби він душив його. — Смерть нам не страшна! Смерти ми не
боїмось! Чи не правду кажу?
— Правду! Правду, Ведмедю! — кидали окремі голоси з юрби.
— Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! І все! І досить! Я лише прошу
за себе від Господа святого — не менше як сто! От моя ціна!
— Мало, Ведмедю! — кричали на нього злісно.
— На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто? Братіки! Чого хочете?
— Ха-ха-ха! — реготали з юрби.
— Нам кажуть — історія! А я вам кажу: не історія, а проституція! Коли б це,
братця, була історія, хіба треба було б нам з вами отут... — оратор заплутався,
не знаходячи слів, і раптом заплакав.
— Ге! Ти! Жени його! Як собаку — жени! — закричала на всі лади юрба. — Знайшов
час! Циці закортіло! В шию!
Промовець і сам відійшов, лише один з товаришів підігнав його копняком в зад.
Потім він сів осторонь на колоді, але сліз не міг здержати. Ніхто на нього не
дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.
— А я, Ведмедю, і не знав, що з тебе може бути такий лірник, — озвався першим
Троян.
Вибухнув загальний, розбитий регіт. Тоді Ведмідь звівся, підійшов до гурту,
сказав:
— Простіть, братці! — вклонився, ніби в церкві, і відійшов.
— Та звісно. Він, видно, з паламарів! — загомоніли в юрбі.
А найближчий Ведмідів побратим, Омелян, звернувся до Трояна:
— Командире! Я вам кажу: перший боєць! Тоді там на Плоському, на Застав'ю, кажу
вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу! А от очі має на
мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому Сибіру мочили. Казав, якийсь слідчий
нерву йому ніжкою від стільця надвередив. А та стерва делікатна. Порушив —
пропало. Не зашепчеш…
Сам Ведмідь пізніше виправдовувався перед Омеляном:
— Плакав! Так! Плакав! Але не зі страху! Можеш мені вірити, а можеш і не вірити!
Плакав з жалю! На весь світ — плакав! На Бога жаль бере! Все ж таки, як ти собі
не кажи... ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небі — може ж він бачити, коли
людям засліпило... На брата того «єдинокровного» я вже давно плюнув. То просто
худоба! Але є ще й інші... От чому жаль бере!
— А ти все-таки не плач, — промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з патика
рожен смажити сало.
— Легко сказати...
— А ти не плач! Сказано — не плач і не плач! Ведмідь підтягнув штани, шморгнув
зворушено носом і з виглядом винуватого замовк.

ІІІ

Десь під Великдень, що припадав того року на шістнадцяте квітня, Троян дістав
вістку від Віри. Вона писала:
«Мій вічний! Як ти й казав, я переїхала до Дерманя. У тітки Ксеньки. На
Шпинківцях. Тепер тут майже порожньо. Зі мною також Уліянчик. Він здоровий і
чемний. Хотіла тебе бачити — надходить свято. Мій час, ти знаєш, також
надходить, і я сподіваюся вийти з нього переможно. Всі дні і всі години
виповнені тобою. Але ти будь на своєму місці. Як ти казав: до останнього! Так
треба. Я своє місце знайду! Твоя завжди і вовіки П.».
Хотів був одразу їхати до Дерманя, але мав відбути нараду з командирами, вважав
її дуже важливою, старанно до неї готувався, а тому відклав поїздку на другий
день. Був це страсний четвер, хвилюючий, повний містерії день і разом
зворушливий спогад про давно вже минулі і безповоротні дні, що тепер видавались
фантазією.
Надходив вечір. Троян сидів у своєму барачку, за столиком, над
картою-генералкою, але нічого на ній не бачив. Купчив думки. Можливо, це остання
така нарада. Його інтуїція била на сполох. Скликав усіх, навіть молодших
командирів і кращих бійців.
Біля нього за другим столиком сидів Залізняк, готуючи свій вічний звіт про
«загальне положення». Стояла глибока тиша.
— Чи готовий звіт? — враз урвав тишу Троян.
— Є, командире! — відповів Залізняк.
— Ну... а як ти думаєш, — спитав по хвилині Троян, — чи ми готові? — і подивився
перед себе в якусь точку.
— Себто? — не зрозумів Залізняк.
— Ну... взагалі... все видержати...
— А що тебе бентежить, командире?
— Та-а-а... думаю...
Залізняк механічно постукує кулаком по столі. Цей рух впливає на Трояна, він
швидко отямлюється, рвучко встає, обтягає шкуратянку, підтягає пояс з
револьвером і кидає:
— Вибач, Максиме! — і виходить.
За півгодини в тому ж барачку, при світлі двох нафтових ліхтарень, на пеньках і
так просто на долівці сиділо й стояло п'ятнадцять вибраних командирів і бійців,
за столом президії сиділи Троян, Царенко й Булава, окремо на обрізку — Залізняк
у ролі секретаря.
Було півтемно, душно, тихо. Тяжкий запах виділяла кожна постать, обличчя,
освітлені ліхтарями, здавались вирізьбленими на сірому камені.
Троян сказав кілька слів і цим відкрив нараду. Залізняк стоячи почав читати свій
звіт. Москалі зайняли Керч і Джанкой. Посилені бої під Тернополем. Просування на
Закарпаття через Чернівці і Татарський просмик. Перший раз офіційно подано про
смерть Батутіна. Останньої ночі Німеччину заатакувало 2000 літаків, скинувши
п'ятнадцять тисяч тонн бомб. Бої на Пацифіку, бомбардування причалів на Новій
Гвінеї, активізація фронту в Італії.
 
Наші Друзі: Новини Львова