Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 22 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92791
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на
всій планеті, що я також чоловік, а це, як казав Максим Горький, звучить
гордо... Тут, пане Максиме, гордість найшла на гордість, як коса на камінь.
Але вибач мені, Павліно, я трохи... здурів! Тепер знаєш що? Я тебе проведу... А
далі підеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Івана, спитаєш за
Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, і там переночуєш. А завтра і я там буду —
розумієш?
Вони повернули з-під лісу і пішли під горб, чистим полем, стернею. Вітер від
хутора Хвищика гнав небом дивізії чорних, мов сумління цієї доби, хмар. Западала
гнила ніч.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Залізняк кис, як він казав, біля «телефункена», а властиво, не так кис, як
смажився біля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабінеті, що в ньому не
бракувало навіть «Мони Лізи», яку він старанно витяв з «Історії мистецтва»
Зав'ялова тільки тому, що вона дискретно посміхається. Це був найспокійніший
табір на планеті — щось як рай на землі, за висловом Терешка. Лише раз пробували
на нього напасти, і ні одної внутрішньої, ідеологічної революції не сталося за
весь час його існування. По лісі диміли рури, мов у Донбасі, каганці вечорами
світилися, мов по салонах, а хлопці різались в «очко», вивертаючи з коренем
кишені з усіма їх рейхскомісарськими карбованцями.
Залізняк вислухував всі московські «ура», всі лондонські пророцтва та обіцянки,
всі берлінські «успіхи й перемоги», не минав ніяких звуків ніякими мовами, що
літали над планетою, мов скажені оси, і старанно монтував із них звіти про
«міжнародне положення».
Нічого втішного. Фронт сунув із сходу на захід, дарма що грудень бив дощами
дороги і вони обернулися в якусь коломазь.
У половині грудня на східних обріях пояснішало, ніби там розсвічено якусь
гігантську ліхтарню, і загуркотіло, ніби там валилась у безвість земля. Гуркіт,
огонь і дим завалили весь схід над Новгородом-Волинським, над Корцями, над
Острогом. Нарешті, проти самого Різдва, під Рівним збоку Олексенця появилися
вершники на дрібних, мишатих кониках, і на другий день після того московське
радіо вибило сто двадцять сальв з нагоди «взятія рейхскомісар-ського логовіща».
Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев'ятнадцятому році, як у
двадцятому, як і в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на
задрипаних «емках», на трофейних «опелях», на американських «джіпах». Гриміли і
вивертали багно танки, гриміла поверхова лайка.
Інколи, несподівано, під свист вітру, зривались гарматні шквали, що раптовим
огнем били, здавалось, в одне місце, щоб пробити діру, а потім повзли до неї
обліплені сталеві гіганти з витягнутими, мов у жираф, шиями і з сухотним кашлем
виригали огонь.
Села повивались димом і відходили в небо або грузли живцем під землею. Ліси
випихалися мужиками, мов клітка курми, і плач немовлят мішався з криком поросят,
з шумом вітру, в своєрідну симфонету.
Фронт плив шляхами, обпливав острівці лісів, заливав селища, об'їдав і обгризав
усе, що міг їсти і гризти, і тік далі лінивою течією від точки до точки, від
ночі до ночі.
— Та-а, хлопці! Тепер почнеться війна! Це вам не фріци в рукавичках! — казав
Троян своїм принишклим бійцям, що нарешті одного ранку вздріли на полях силуети,
загорнуті в лахи багнистої барви.
— Ва-аньки! Брату-у-ушки! — заспівав такий Марко, що був розвідачем і перший їх
побачив. — Берія суне!
— Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?
— Таж яблучко! Мать-перемать! Так і гримить! Так і запахло двадцятим!
— А скажеш, кепсько вбрані? — підкинув котрийсь.
— Хто каже кепсько? Фасон пролетарії до останньої нитки вдержано, лише ті погони
царські.
— А що не кажіть — ті їхні лахи з погонами якось одразу просіяли.
— На Європу ж ідуть!
— А в революцію, кажуть, ті погони зі шкурою витинали!
— А! Згадав! Зі шкурою!
— Кажи не кажи, а на Європу пруть — і баста!
— Так їй, стерві, й полагається!
— Їй то їй, а що решта? У них там «гем-консерви» з Чикаго, у них там всілякі
моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною
половою, минулася. А он як дійдуть до Берліна — побачите, що з того виросте!
Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.
— Тій решті так і треба! Моргенхвостам так само набридли колачі, як цим гречана
полова, — подавай, значить, полову!
— Тут, видно, справа не в самих колачах.
— О!
— Чо'о! Заокав.
— А в чому ж та твоя справа?
— В ідеї! В соціалізмі! Не самим хлібом ситий будеш.
— О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш...
— Сором! Сором, братця!
— Як не забути! Соціалізму у нас як повітря! Океан! Річ звична. Чи риба думає
про воду, в якій плаває? Ти мені вибач, але це добра ідея. Братіки! У
моргенхвостів забагато колачів, у нас забагато соціалізму, от і торгуємо.
Натурою.
— Та он уже, кажуть, замовлено соціалізму на двадцять більйонів.
— Жартуєш? — зляканим голосом промовив хтось із самого заду.
— Що жартуєш? Спитай он Марка! А «гем-консерви» звідки? А «джіпи»? А мільйони
тонн сталі? А танки? А кораблі? А ті он, як каже Залізняк, чотири тисячі
вісімсот бомбовозів! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соціалізм повною парою
наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, і ще побачиш... Вашингтон! Усі сорок
вісім білих зір — червоні! П'ятилітка! Полова! Черга за лахами! І Сталін з
Берією в Капітолії! І пан Моргенхвіст б'є браво і кричить ура! Ха-ха-ха!
Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясці табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди
котишся? Ха-ха-ха!
Загальний регіт покрив голос промовця, табір веде свою мову — ті, що «їх
знають», і ті, що тільки знайомляться, і на одно виходить: не такий чорт
страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.
Троянівці якось дуже швидко надихались нового повітря, якось по-своєму
підтягнулися, підбадьорились, зібрали різні вісті. Одна якась совєтська також
бригада навіть фінок їм підсипала — передайте, мовляв, лісові привіт! Ось тільки
дійдемо до Берліна — «дайош реформи», а ні — маршем на Кремль!
Троян з першого дня в роз'їздах — на Клеванщині, на Цуманщині — наради, день і
ніч наради, фронт дійшов лінії Ковель — Броди — Коломия і там загруз, треба
приймати рішення. Майнула приваблива думка: а що, як та магічна, стара
австро-руска межа та знов принесе сімнадцятий? Та зміну політики альянтів? Та
загальну революцію? Тоді на Київ ступає залізна рать лісів! Братіки, братіки!
У тих роз'їздах Троян познайомився ближче зі своїм шефом Енеєм, який щойно
вернувся зі сходу, з-під Житомира, хрещений огнем і обгорілий від сонця та
вітру, як старий баняк.
Обидва мали свої плани не конче тотожні з планами командування. Там усе казали
чекати — мали, очевидно, свої резони, як та магічна межа старої Австрії, як
натяк на сімнадцятий рік, як якась нова зброя, як зуб за зуб, і що не варто,
мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свій час.
Але невмолимий Троян і тут хотів бути оригінальним, все бив і бив в одну й ту
саму точку, що тут, либонь, ніяка границя, ніяка стара Австрія і ніяка нова
зброя, а тут Америка і її інтереси в широкому світі. Германію, мовляв, б'ють з
повітря день і ніч, за підрахунками Залізняка, на неї вже звергнуто мільйонів
двадцять тонн динаміту, і це ніякий жарт, а конкретна дійсність, і що в такій
ситуації армія соціалізму обов'язково потрапить до Берліна хоч би навіть на
чотирьох, і нема причин довго на це чекати, бо її шанси і сила зростають в
арифметичній прогресії з кожним днем, з кожним кілометром.
Тим більше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свіжу, болючу, як біль
 
Наші Друзі: Новини Львова