Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93321
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Лишаєшся тут... під большевиками чи відступаєш з німцями? — нервово запитала
Віра.
— Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобі казав. Не бачиш? Табір! Люди! Куди
відступати?
— Вони вас розчавлять!
— Знаю! Розчавлять! Он і той твій Батутін передавав, що розчавлять. А Сталін
обіцяє половину України на Сибір. З Києва українців на мінні поля женуть. На
площі Софії вішають. Теж знаю...
— І все-таки лишаєшся?
— А що інакше?
— Ще можна відступити. Німці тобі нічого не зроблять. Пшор поклін передавав...
— Го! Пшор! Це той маленький? Що все знає? Дякую, дякую! А він, знаєш... хлопець
бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого пророкував Гітлерові крах. А щодо відступу —
ні, ні! Віро! Я знаю... Триста двадцять дивізій! Знаю! Але я тут не сам —
здаватися? Для чого?
— Щоб жити!
— Навіщо?
— Хоча б для тієї ж справи.
— Це хіба для політиків... Для вояка... Вояк лише тоді вояк, коли він перемагає
або не вертається. Здобути або вдома не бути, казали наші предки.
— Самогубство!
— Війна. На війні нема самогубства.
— Коли знаєш, що не виграєш?
— Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мій Залізняк:
Не здамся ні вліво, ні вправо,
Ні вгору, ні вниз!
Присягнув я їй криваве,
Присягнув на ніде!
Присягнув їй серцем і лобом,
Присягнув на матір!
Присягнув над прадіда гробом,
Присягнув на гарматі!
Тож тепер умру хоч сто разів
У віках, епохах, далях —
Не від старости й не від зарази...
Від шаленої кулі! В боях!
Ге? Що скажеш?
— Патетично.
— Мила! Павлінко! А пригадай, як ми бігали за метеликами! Затям мене ще раз
таким же хлопцем! І будь здорова! Навіки! Сідай собі на першу машину і коти. На
захід, на схід — куди хоч, твої шляхи скрізь відкриті! А я, розуміється, також
піду своїми шляхами, бо вони в нас, бач, різні. І залишишся ти в мені все тією ж
самою. Пам'ятаєш, як дід мій Уліян... злазить з черешні — повний козубок чорних
ягід. «А ходи-но ти, мишко, дам ягід». Він звав тебе мишкою — так? І який дивний
каламбур. Я, пам'ятаєш, не раз кидав на тебе камінцями і якось, пам'ятаєш,
навіть вцілив під око. Ті камінці були моїми дитячими поцілунками. Ти була моєю
нареченою. А коли ти поїхала до тих твоїх Садок, я кілька років висипав в яру з
піску горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з криничини і садив
галузки верби. Вода завжди тікала, а галузка всихала. Але я вперто садив —
хотів, щоб прийнялася.
— Бо коли б ти це робив не на піску — прийнялася б.
— Пам'ятаєш пісню: «Візьми, сестро, піску жменю, посій його на каменю! Як той,
сестро, пісок зійде, тоді, сестро, твій брат прийде»? Так було й зі мною. Я
знав, що ти не вернешся.
— Але ж вернулась!
— Якими дорогами... І не та...
— Але вернулась... І та!
Троян подивився на неї допитливим поглядом.
— Колосально! — вирвалось у нього, і його сіре обличчя проясніло.
— Правда. Не віриться. Багато не віриться, але так є! Ось доторкнись!
— А думала ти... про мене під час тих твоїх?..
— І не раз. І в Сан-Франциско, і в Токіо... І ще як... Те, що я стала матір'ю, —
то був випадок, як і твій з Марусею. Я жила в одній ямі з одним поетом. У Києві
це було. Він прочитав мені вірш:
Ти, кажеш, підеш дорогами блудними,
Ти, кажеш, підеш у блудний світ...
Ти зірвеш папороть — квітку злудну,
Ти даси чортові звіт.
Ти будеш з «ними» й не з «ними»,
Ти будеш як коровай!
Всі дороги будуть німими,
Лиш одної не забувай:
Лиш тієї не забудь доріженьки,
Що стелиться, як парча...
Поколеш ніженьки, біленькі ніженьки,
Чуже, нічиє, а все ж моє —
дівча!
Сосни шуміли улад з мовою Віри. На останньому слові її голос легенько
здригнувся, і вона, дивлячись униз, сказала:
— Оце й рішило!
— Колосально! — знов вирвалось у Трояна. І після короткої паузи він несподівано
сказав: — А знаєш... Як ти думаєш? Чи не слід нам... повінчатися? Павліно!
Віра залилась дзвінким, радісним сміхом, таким радісним, що Троян докірливо і
здивовано глянув на неї.
— Що тут смішного, Павліно?
— Боже! Якове! Хіба сміються лише з смішного? О, Якове! Дякую! Єдиний! — вона
кинулась йому на шию, цілувала його шорсткі, репані уста, горнулась до його
твердого, загорнутого в ремінь тіла, сміялась і плакала. — Знаєш... Рідний мій!
Мужу мій! З плоті і духу — мій! Але повінчатися? Як? Де? Коли? І, Якове... буду
мати від тебе сина...
Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шуміли сосни. Яків, здавалось,
дерев'янів.
— О Боже! — вистогнав він, схопився за чоло, зробив кілька кроків уперед, ніби
наміряючись бігти.
— Ні, ні! Якове! Ти мене не зрозумів! — викрикнула Віра. — Я не тому, щоб тебе
в'язати! Я не могла замовчати!
— Замовчи! — перебив її Троян.
Вони кинулись одне до одного і обнялися.
— Ну, знаєш, — вирвалось у неї, коли звільнились обійми, — і лапи в тебе!
— Ха-ха-ха! — зареготався він.
— Тож ти мене зломив!
— Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його
родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тікай! Павліно, тікай! На Корсику! До Америки! — і
він враз вихопив з кобури револьвер і тричі стрелив у повітря. А потім сказав
спокійніше, дмухаючи в цівку револьвера. — Але, Павліно... Почекай. Це не
жарт... Дай подумати... Отже, так... Це чудово... Тепер ми з тобою, як кажуть...
— шукав потрібних слів, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навіть
револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено. — А все-таки... знаєш
— плутався він далі, — не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай місця і...
роди! Ти ж бачиш, — показав він довкруги обома руками. — Ось дощик... А там
сніжок... А там Батутін. Ти, очевидно, — Захід, Мадрид, Нью-Йорк, готель
«Совой». Як тобі сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрібне слово?!.
Але... Ти їдь! Їдь! Я тебе знайду... Чекай, чекай! Я тебе... пізніше...
відшукаю... А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, і він нам возложить вінці,
гей! Ісає, ликуй! — І по хвильці мовчанки додав: — Ось так воно, женуленько! Не
можу зійти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Ті триста двадцять
дивізій... І хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! — кричав він, хоча йому
ніхто й не думав перечити.
Він був як п'яний, навіть зірвав з голови каптура і розмахував ним, як диригент
паличкою, ніби перед ним був хор.
— Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на
 
Наші Друзі: Новини Львова