Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 22 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92790
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте — Балабі, що зве себе тепер,
як римський імператор, Трояном, щоб він здався, щоб перейшов до нас бити
спільного ворога, що йому нічого не загрожує, а все, що між нами було, — забуто,
він відповів, що причин здаватися для нього нема, бо він бою не програв, що
ласки нашої не потребує і що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по
землі його предків. Що ви, панове, на це скажете? — запитав Пшор підкреслено.
— Скажу, — відповів Вертер, — що його рятує примітивізм.
— О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли
про Александра Македонського, бо він саме тоді читав Момзена... Я ставив
Александра як приклад творця світової історії, а він мені тоді, пам'ятаю,
відповів: «Досить сумний приклад. Бути на такій висоті — і не бачити меж
можливого. Чи не почесніше бути невідомим, безіменним партизаном і помагати
ставити націю на ноги, ніж бути геніальним полководцем, який веде свою армію
світовими дорогами для того, щоб занапастити націю?» Чи не є це, панове,
геніально?
— Парадоксально — так, але що йому, тому твоєму Троянові, залишається? —
ігнорантним тоном відповів Вертер.
— Перемога! — викрикнув Пшор.
— Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає літаків, тим
переконливіше він перемагає...
— Як ви забуваєте міру часу, — сказав Пшор.
— Важлива не лише міра часу, але й почуття міри! — відповів Вертер.
За той час зовсім стемніло, за вікном піднявся якийсь рейвах, і це припинило
дискусію. Віра, що слухала дискутантів дуже уважно, зберігаючи спокій і
рівновагу, заявила, що відходить. Пшор, як господар дому, зірвався на ноги,
почав дуже чемно перепрошувати за неуважність, але:
— Знаєте, коли люди тратять діло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? —
спитав швидко Пшор.
— Нічого. Це було цікаво. Прийшла з вами попрощатися, — сказала Віра.
— їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залізного?
— Дали, — посміхнулась Віра.
— До речі... Якщо б ви побачили коли... взагалі... я не знаю... пана Трояна —
вітайте! Міцно вітайтеГ — враз промовив Пшор.
— Дякую, дякую! Розуміється! Тільки як його побачити? — засміялась Віра.
— Для вас усе можливе! Для вас усі дороги відкриті! Це ось ми, деміюрги,
приковані... Ще чарочку? На колеса!
— Можна, — погодилась Віра.
— І не поминайте злим словом наших... Ми тут трохи накоїли, що й казати, але…
але... «ді люфт іст зо шейн унд ес дункельт», — заспівав Пшор рейнську пісню і
підніс чарку. Всі присутні встали і піднесли свої чарки також. — Прощаємось,
панове, з найзагадковішою і найцікавішою людиною нашого рівненського відтинку
війни. Ми її не знаємо, вона нас знає! Колись спробую написати книжку!
Випили, попрощалися. Віра була зворушена. У вікні замиготів відблиск огню… Коли
Віра задніми дверима, що правили за «парадні», вийшла в сад, надворі було темно
й гармидерне. Там далі у садах щось горіло, несло звідти димом і паленим м'ясом.
Віра вийшла за ріг і побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських.
— Що це горить? — запитала вона по-українськи жінку, що стояла зі зложеними під
фартушком руками.
— Ковбасня! — відповіли хором люди, що стояли групою.
— Хтось підпалив, — пояснила жінка з руками під фартушком. — Німці хотіли свіжої
ковбаси на дорогу, та не вийшло.
— Равс! Равс! Їх шіссе! Їх шіссе! — біг і кричав невеликий, округлий німчик у
партійній уніформі, з театрально витягнутим у руці револьвером. Він кілька разів
патетично стрелив угору, побіг далі і враз на щось спотикнувся і впав. З усіх
боків із темряви почувся сміх. Але німчик не зірвався, а повзав по землі, видно,
шукав револьвера, що випав йому з руки.
У сусідньому будинку, де мешкали банкові урядовці із своїм легендарним
директором Мюллером, що про нього свого часу оповідала Троянові Віра, гомерично
реготалися, всі вікна були ясно освітлені; видно було суміш чоловіків і жінок,
що танцювали, обіймалися, цілувалися й кричали.
Віра, освітлена пожежею, швидко пішла вузькою бетоновою стежкою в темряву
вулиці. Скрізь було людно — стояли, йшли. Багато було машин. Деякі з них, під
газом, гули на місці. Навпроти будинку поліції, на городі, при електричному
світлі кілька німців у партійних уніформах і фартухах щось мурували. Люди
зупинялися, дивилися й чудувались.
— І що це вони роблять? — спитав якийсь старий чоловік здивовано.
— Не бачиш? Мурують, — відповіли.
— Чи ж вони не здуріли?
— Піди й запитай!
Знайшлися знавці, що пояснили:
— То, знаєте, наш начальник... з уряду праці. Він дістав той город... Навозив
цегли і оце будує. Він не вірить, що німці відступлять. Квапиться, бо боїться,
що його потягнуть на фронт... Боїться, що як не забудує — віддадуть місце
іншому.
— Ха-ха-ха! — зареготав чоловік і сплюнув набік. Віра пробирається вулицями до
свого мешкання на вулиці недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кілька
тижнів тому вбили партизани. Вона займає половину звичайної міщанської хати; в
її кімнаті велике безладдя: великі й малі валізи, безліч на всіх стільцях і
столах суконь, уніформ, капелюхів; на туалетному столі гори флакончиків — креми,
одеколони, парфуми, пудри, щіточки всіх розмірів і родів, коробки з цукерками,
фігурки слонів, муринчиків, екзотичних птахів.
Віра була втомлена, відчувала випите. Була схвильована і піднесена... Пустила
радіоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потім відкинула з фотеля пишну
бальову сукню, сіла, розкинула на боки руки, заплющила очі... Деякий час так
сиділа, вслухалася сама в себе, в гуркіт міста, постріли, гомін з хідників...
Їй треба б лягти, виспатись, але вона відчуває, що заснути годі. Нерви надто
розійшлися. Хіба що прийняти порошок.
Вона глянула на годинник — час «останніх вістей». З апарата хтось далекий
заговорив: «Сконцентрованим контрнаступом... прорив російських танків у напрямку
Житомира... з великими втратами для ворога відбито, лінію фронту вирівняно.
Відзначилась...» Віра вилучує апарат, швидко відкриває постіль і роздягається.

ІХ

Другий і третій день падав дрібний дощ, скрізь була грязюка. У високих чоботях,
у сірому гумовому плащі з каптуром, підперезана шкіряним поясом, Віра ступає
узліссям поміж Тимошівщиною і Бущенським лісом. Біля неї в шкіряній куртці, у
шапці-вушатці, на цілу голову вищий, Троян. Обличчя у неї і в нього сірі, оббиті
дощем, захололі.
Дорога з Рівного сюди не була легка, але Віра її перемогла. Пройшлася й
Залужжям. Там уже нові дерев'яні зруби, у деяких вже закриті дерегами вікна, з
деяких димарів уже йде дим. По пожарищі нема й сліду. Біля зрубів стіжки соломи,
інколи траплялися й якісь тварини, навіть гавкали собаки.
Віра знайшла Трояна не відразу і нелегко. Не чекав її, здивувався, а одночасно
зрадів. Хотіла з ним говорити сам на сам. Нагодував її з допомогою вже не
Терешка, бо той тепер завідує постачанням для всієї бригади, а чорнявого,
кучерявого Івана з Дерманя, що назвав себе, відповідно до фаху, Пампушкою.
Фактично Віра вперше бачила те, що зветься табір. Дуже «люксусове»: землянки,
дерев'яні барачки і навіть телефон. Місто Троянове — пояснив їй той же кучерявий
Іван.
На розмову пішли взліссям, під вечір, під сіре, тяжке небо, що, здавалось, десь
там висіло, мов мокра дерга, і лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину
Тимошівщини.
— Багато хочу розповісти — навіть не знаю, з чого починати, — сказала Віра.
— Кажи як знаєш, — відповів Троян.
— Що ти тепер думаєш робити? — запитала вона.
Троян зупинився і здивовано на неї глянув.
— Як то що, не розумію?
— А! Розумієш! Їдеш чи лишаєшся? — спитала Віра.
— Ні! Уяви — не розумію! Куди ідеш, де лишаєшся? — дивувався він далі.
— Лишаєшся тут... під большевиками чи відступаєш з німцями? — нервово запитала
 
Наші Друзі: Новини Львова