Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91958
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
кількісно. На нашу одну дивізію припадає десять. Але й це ще не біда: на наш
один літак — у них сто.
— А що ти скажеш, наприклад, про таку штучку, — вів своє Пшор. — За Полтавою наш
чотирнадцятий корпус хотів відв'язатися від ворога, щоб мати час закріпитись на
нових позиціях і відпочити. Були знищені всі можливості переслідування. Сам
знаєш, які там дороги, особливо в цей час. І яке ж було здивування, коли їхні
танки за пару днів нагнали нас під Києвом. Наша розвідка виявила, що вони котили
пальне просто без доріг, бочками, власними руками від Харкова до Полтави...
Скажи! Яка інша армія світу могла б щось подібне доконати? Спитай нашого
гренадера, чи котив би він двісті кілометрів бочку з бензиною, спитай
англійського Томі чи американського Янкі. У нас якщо картопля лежить на сусідній
станції і нема чим її довезти — ми будемо голодувати. А вони несуть свої харчі
на плечах сотні кілометрів, мовчать і не мруть.
— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Вертер. — Як ти віриш у руки й ноги! Вони
мають щастя, що у нас вистачає літаків бомбардувати лише партизанські солом'яні
хати, а то б ти побачив, як би вони з тими своїми бочками... Зрештою, ти бачив
на початку війни. І коли б так тепер проти них стояли не ми, а американці...
— То що б вони зробили? Американцям легше бомбити наш Гамбург, ніж поліські
багна.
— Для чого їм бомбити поліські багна? Чи не краща ціль Баку, Кузнєцк, Москва,
Ленінград?
— А вони сиділи б у своїх багнах, так як тепер сидять, і в ус не дули б. Бачив,
як вони пряжили наших? Отам, під Мизочем?
— Ха-ха-ха! Як довго пряжили б? Ти за варварство, проти цивілізації — знаю цю
романтику. Але я тебе спитаю: чому всі твої романтичні полінезійці стирчать
вічно в рабстві під горсткою цивілізованих завойовників, а твої хвалені росіяни,
маючи під собою найкращий шмат земної кулі, не можуть бодай як слід наїстися, не
кажу вже, так як американці, а хоч би так, як ми, дарма що у нас нема де
повернутися. Ти сам знаєш, що наш середній бауер виглядає ефектніше, ніж весь
їхній колгосп, а один пересічний американський фермер має більше техніки, ніж
ціле їхнє емтеес.
— Ну, це вже ти, Вертере, переборщуєш, — озвались інші співрозмовники, що
засадничо погоджувались з Вертером.
— А по-моєму — не переборщує, — несподівано промовила Віра, і всі звернули на
неї свої погляди.
— Це, зрештою, — продовжував Вертер, — не так тяжко доказати цифрами. Не маю під
рукою статистики, але з певністю можу сказати, що наш один гектар дорівнює своєю
видайністю їхнім десятьом, хоч якість нашої землі в десять разів гірша від
їхньої.
— Так, так, — кинув головою Пшор, — але таки вони нас б'ють. І це головне.
Техніку вони колись опанують, але якщо ми програємо цей наш останній бій, то
втратимо шанси на провідне місце під сонцем назавжди.
— По-перше, — відповів на це Вертер, — коли брати стисло, б'ють нас не вони, а
американці, і, по-друге, чого ця паніка з «останнім боєм»? Цей бій ніяк не
останній, це, можливо, щойно початок. Епоха воєн за гегемонію над світом 20 — ЗО
років як почалась... Дитячий вік... Війни Спарти за гегемонію над простором
розміру нашої Баварії тривали двадцять сім років. Пунійські війни за Середземне
море — сто п'ятнадцять. Питання, хто і коли в цих наших війнах переможе, —
відкрите. Дуже можливо, що ця війна принесе новий поділ сил, правдоподібно, це
буде СССР і Америка як центри і Схід і Захід як плацдарм діяння. Можливо, щитом
їх дуелі будуть комунізм-капіталізм, але, по суті, метою їх змагань буде
контроль над світом на грунті культурних традицій. Ми, німці, в тій констеляції
сил автоматично, як сила сателітна, опинимося в таборі Заходу, і тоді знов
прийде наш час.
— Ти, Пшор, маєш рацію в одному... чи навіть у двох пунктах: у нашій
переборщеній академічності і в нашій переборщеній філософській теоретичності.
Вже Бісмарк боровся з цим явищем. У нас лише професори...
— І солдати, — докинув Пшор.
— І солдати академічно-класичного типу. Наш Клявзевіц — класик ученої стратегії,
монтуємо ми наші воєнні плани з точністю швейцарських годинників і з точністю
тих же годинників їх виконуємо, але коли прийде до діла, то навіть Толстой
сміється з нас: «Ерсте кольоне маршірт! Цвайте кольоне маршірт!» — бої виграємо,
а війни програємо. Ніякого почуття політичної тактики. Дали Канта, Фіхте,
Маркса, Гегеля, а не потрапимо розмовляти з українськими мужиками, які
простягають до нас руки, як до останньої дошки рятунку. З патріотизму зробили
під ідеосинкразії,. і в той час, коли, наприклад, вроджені расисти брити, що
споконвіку, без крику і галасу, практикують расизм собі на здоров'я, ми з
законів біології змайстрували урядову доктрину і з класичних неглектів раси
попали в «наці», зробивши це поняття одіозним.
І ще лихо в тому, що ми позаздрили росіянам і перейняли багато дечого з їхньої
практики — забувши їхню ж приказку: что русскому здорово, то немцу смерть.
Перейняли не тільки однопартійність, п'ятирічки, але й їхню сенсуальну систему
законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де і вони добре на тому виходять, чому б
і нам не завести гестапо? Коли вони можуть вкидати до ям по десять-двадцять
тисяч трупів — чому б і нам не спробувати? Але росіяни народ з природи
релігійний, містично-віруючий, і, коли їм забрали одні ікони, вони знайшли собі
інші, коли сказали, що мощі угодників — мумії, вони потягнулись до мавзолею...
Коли у них хтось не вірить, що колгоспна система краща, ніж
індивідуально-приватна, вони такого вбивають. І тут не поможе ніяка математика.
Ми ж вроджені математики. Цифри для нас — закон. Від Гегеля ми знаємо, що кожна
теза породжує антитезу. Росіяни ж знають тільки тезу!
— Але ми за расу також убиваємо! — озвався голос збоку.
— Лише порядком наслідування й дисципліни! — негайно відповів Вертер. — Нам
забракло власної фантазії... І ми робимо це до розпуки незграбно. Тоді коли
росіяни створили з цього своєрідний ритуал і виконують, як жерці, свою священну,
єдиноспасенну місію власними руками, стрілом у потилицю, ми будуємо газові
камери і фабрикуємо священномучеників на взір Езраха, Місаха й Авденаго.
— О, Вертер! — викрикнув один із присутніх з виразною ноткою протесту.
— Чому б нам, панове, в цей трудний час не сказати собі трішки правди?
— Але ж, Вертере! Це... це блюзнірство!
— Ха! Блюзнірство! — викрикнув уже патетично Вертер. — А те, панове, що ми
дійшли до цього краю, не блюзнірство? Що на наші міста скинуто двадцять
мільйонів тонн динаміту — не блюзнірство? Нація Гете, Бетховена, нація, що
знайшла стежку до атома, що розв'язує проблему шляхів між планетами, що після
стародавніх греків, можливо, найсильніша в ділянці трансцедентного мислення, —
дійшла до цього ось істинно апокаліптичного кінця! Це, по-вашому, не
блюзнірство?!
— По-моєму, це не блюзнірство! — відповів, глибоко втягнувши дим цигарки,
пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.
— Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригінальним! І ексцентричним! — відповів Вертер.
— Яке твоє діло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навіщо ті
легендарні камери! Навіщо повторюєш нікчемну вигадку, щоб закрити дурним,
незначним випадком воістину складну проблему; і по-друге — чому ця істерика з
апокаліптизмом, коли сам тільки що сказав, що це ніякий кінець, а лише початок?
В історії було таких епізодів, як наш, багато і багато ефектовніших. І, хоч пан
Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу країну в картопляне поле, все-таки
перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться... Ми ще нічого не
програли... І не програємо!
— Як? — викрикнув Вертер. — Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму!
— Сорок першого — так! Тоді ми програли! Тоді ми були першими в Європі. Тепер ми
знов стара, добра Германія з пивом і студентськими комерсами.
— Тільки всі наші гайдельберги в руїнах!
— Якраз Гайдельбергові зроблено спеціальний виїмок! На нього не скинуто жодної
бомби. Збомбардовано всі гамбурги і нюрнберги. Але й тут ніякої трагедії немає.
Ми будувати любимо й вміємо...
І коли ми згадуємо апокаліпсис, то що мають казати, наприклад, оті українські
молоді хлібороби, які тисячами сидять по лісах, обложені, мов бутерброд,
ворогами, і яким завтра єдиний вихід — смерть! Бо їх не візьмуть у полон, бо за
ними нема «миру», бо ніяка юрисдикція не визнає за ними їх права, і навіть
Червоний Хрест не подасть їм руки помочі. Але все-таки, коли ми запропонували
нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте — Балабі, що зве себе тепер,
 
Наші Друзі: Новини Львова