Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 липня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91959
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Мушу!
— І лишаєш мене? — додала вона по-жіночому.
— Мушу! — своїм тоном відповів він.
— І не кажеш мені йти з тобою?
— А ти можеш?
— А якби могла?
— Нема куди.
— Адже ти йдеш!
— То я. Ти звикла до іншого простору.
— Звідки це знаєш?
— Сама кликала.
— А може, я змінила свої простори.
— Не можу знати.
— Не віриш?
— Лише до цієї шопи. Ну, прощавай!
Не подав навіть руки, сів на коня, кивнув головою і поїхав чвалом попід
Мартиновим гаєм у напрямку монастиря.
Віра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з очей той
вершник, і її огортали біль, жаль, розпука. В першій хвилині вона подумала про
помсту. А коли вершник зник і вона залишилась зовсім сама у тому яру, коли
глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцівський сад, у ній знову
воскресло і закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тоді, коли
була маленькою, босоногою дівчиною у довгій, брудній полотняній сорочці.
Пригадала, як не раз пробігала, мов дика, побіля цієї шопчини, позирала на неї з
острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на шиї; пригадала свої болі і жалі, коли її
бив батько, а вона не знала за що, бігла плачучи до цього яру і зустрічала
Якова, що пас отам далі три сірі вівці. Він нічого у неї не питав, лише давав їй
спілих черешень або кусник підпалка, а потім вони бігали по стежці наперегони,
або, сидячи навпочіпки, грали в крем'яхи, або він оповідав їй казку про Бабу
Ягу, про сім розбійників, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те
блаженне почуття щастя, остраху, радощів, що виповняли її, коли верталась
засмерку додому, і в тій самій сорочині лягала на лавці, і засипала приємним
сном з усмішкою на устах.
Усе це виринало з глибини душі Віри, і так пластично, на тлі цієї природи, стало
перед очима, і такі ще свіжі були ті солодко-болючі переживання щастя, що його
зазнала вона цієї ночі, і все це разом було таке невисказано дивне, що її гнів і
біль поволі стихли, змінилися чимсь іншим, і в ушах зазвучали слова Якова: «А ти
можеш?.. Ти звикла до іншого простору...» І, нарешті, оте: «Мушу!» Так. Він їй
ще не вірить. Вона ще для нього не готова. Але він уже... любить. А може, любив
завжди. І хто знає, чи вона має право вимагати від нього «віри», коли перед ним
таке велике «мушу». А разом — хто може їй сказати, чи все її минуле не було лише
довгим, дуже довгим і крутим, тяжким шляхом до його «мушу»? Так, це — питання!
Віра помаленьку повернулась, пройшла стежкою назад до криничини, присіла над
нею, зачерпнула долонею холодної, прозорої води, відсвіжила чоло, очі, уста,
обтерлась хустинкою, напилася і пішла далі в напрямку Гуцівського саду.
Здіймався день, співали птахи.

Від серпня починаючи, Троянова бригада діяла як окрема оперативна бойова одиниця
УПА-Північ, ВО «Заграва», під зверхністю командира Енея.
Еней, як і Троян, не заглиблювався в ідеологію, не думав про те, хто буде
очолювати майбутню самостійну Україну, як буде розв'язана в ній земельна
проблема. Вони були просто військовиками, патріотами-державниками.
Троян був розвинений інтелектуально, він багато читав, і то не лише рідномовні
книжки, а й чужомовні, солідні праці. Еней під цим оглядом далеко не дорівнював
своєму підлеглому, але він був від ніг до голови вояк, не мав маршальських
претензій та отаманських комплексів і завжди був готовий на жертву і подвиг. А
тому він Троянові подобався.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак, —
декламував Троян Терешкові.
Терешко також ставився до Енея доброзичливо.
— Головне, ті його вуса, — казав він, як звичайно, з ноткою іронії. — Як у
Будьонного.
— А він справді трохи нагадує Будьонного, — озивався Залізняк.
— Так само тупуватий, — додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея.
— О, не кажи! Вже одно те, що він не Орел і ніякий інший звір, а Еней, багато
каже, — боронив Енея Залізняк.
— Не думаю, щоб це було за Вергілієм, — бурчав далі Царенко.
— А! Вергілій! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, — казав
Залізняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергілія.
Але наближалися гарячі дні, і часу на суперечки лишалося мало. Від ранку до
вечора всі були зайняті. І не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з
гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, потужнішала. Рили вглиб землю, як
кроти, зносили на зиму харчові запаси, працювали в підземеллях майстерні, шились
уніформи, школились старшинські кадри.
Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкіл, чи радше курсів, виникла в ліску
під Острогом. Трояна покликано до неї викладати тактику. Тут він знов зустрівся
зі своїм колишнім шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром
школи і звався Гончаренком. Півтори сотні курсантів — молодих, здебільша сирих,
але міцних, здорових, готових на найбільшу жертву хлопців — жадібно, мов
справжні школярі, ловили кожне слово, що помогло б їм стати командирами рідної
військової сили. Виклади відбувались просто на поляні, на зеленій траві, під
сонцем, вітром і небом, курсанти були не конче однаково одягнуті, але всі як
один були засмаглі, вивітрені.
Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, він не раз казав:
— Хлопці! До нашої тактики належить також тактика вмерти! Командири нашої армії
не мають права вмирати у постелі, хіба в тому випадку, коли б ми дійшли до
Москви і там, у Грановитій палаті, продиктували Москві мир. А інакше кожний з
нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це пам'ятайте!
Четверта граната для ката,
А п'ята... собі!
Це ніяка патетика, ніяка бляшана бравура чи мелодраматична п'єса, це, юні мої
товариші, наша предковічна трагедія, в якій народились, зросли і в якій помремо.
Може, пригадуєте собі часи Хмельницького, його атаки під Корсунем, під Пилявою,
але, може, пригадуєте також... його останній бій під Берестечком? Пригадуєте той
острівець на болотяній річці Пляшовій і на ньому гурт козаків в оточенні
тридцяти тисяч ляхів? І коли козаки вистріляли свої кулі, і коли їм кричали
«здавайтесь», вони потрощили свої мушкети і висипали в річку з кишень своє
золото. А потім обняли один одного, сказали «прости, брате», — раз, другий і
третій!
А потім зарубав один одного шаблею, а останній, отаман, сам пробив своє серце...
Так, друзі! Це — наша грізна традиція, в якій, часто несвідомо, росло, зріло і
визріло ось це наше покоління, покоління другої, але не останньої, світової
війни!
Я б не радив вам жахатися цієї традиції, впадати в розпуку. Так є! Хтозна, чи
куплена такою крутою ціною наша свобода не поможе нам перекувати наші душі і
зробити їх не лише твердими, але й вразливими на людський лад, на порядок, на
єдність.
Курсанти заніміло слухали свого командира, інколи дрож проходив їх жилами,
завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що їхня доля — з острова
Пляшової. Але ні один з них не думав ухилитися від своєї долі.
А Залізняк на Попівщині в ті дні не відривався від радіоприймача. Серпень 1 —
Чугуїв. Серпень 12 — Харків. Серпень 26 — Конотоп. Листопад 6 — Київ. Листопад 7
— Фастів. Листопад 12 — Житомир.
Погожа осінь, спадає лист, чорніють поля, починаються дощі. Всі шляхи заповнені
машинами, людьми і кіньми. Військо і втікачі. Мільйони. День і ніч.
Вечоріє. Головна, так звана Німецька вулиця Рівного зовсім захаращена машинами,
що поволі, драглистим рухом посуваються на захід. Хідники заповнені людьми з
заклопотаними, переляканими, переважно зле вмитими обличчями. На вулиці, що її
названо Ес-ес, в будинку колишньої окружної управи, де міститься тепер знову
військова пропаганда, яка вернулась з Харкова, щось бурхливо горить. Хмари
 
Наші Друзі: Новини Львова