Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93324
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
обставини вимагали діла, а на слова не лишалось багато місця. Договорившись,
розійшлись з миром, дружньо. Бригада Трояна стала частиною загального фронту
УПА-Північ.
А з Царенком, Терешком, Залізняком і Булавою Троян коментував ці події приблизно
так:
— Змагатись за трони? Ось присуне Сталін і пожене нас з усіма нашими тронами.
Мені ходить лише про те, щоб дешево не віддати своєї шкури, ну... і щоб вписати
в історію якийсь такий матеріал для майбутнього кобзаря... Щоб було за щось
колись зачепитись.
— Справа в тому, — витискав слово по слову Терешко, — що вони не вірять у
Сталіна. А коли вже армія, хай і повстанська, мусять бути і трони. По-моєму,
вони, як кажуть німці, рехт!
— По-моєму, також рехт, Терешку. Абстрактно — я їх розумію до ниточки. І хвалю!
Так! Армія! І трони! І, може, Золотоверхий! Все можливе! І, може, завтра Кремль
провалиться. Можливо, що ти, Терешку, станеш завтра амбасадором у Вашингтоні, а
я маршалом у Києві на білому коні, але... Кон-крет-но! Терешку — конкретно! —
Троян робив страшенно великі очі, що, здавалось, ось-ось вибухнуть.
— Та-а, — протягував компромісовим тоном Царенко, — математика.
— А я тобі скажу, Царенку, що гола математика в наші часи також фантазія.
— Хтозна, чи Терешко не має рації, — додав до всього обережно малограмотний у
справах філософії Булава. — Але битись між собою уже тут за ті трони? Ні! Здохле
діло!
Троян знав свою «математику». Він не всім її вияснював. Німці надривались з
останніх сил, їм направду було не до жартів, і вони хотіли надолужити бодай тут.
Населення йшло в ліс, заривалось під землею, все, від краю до краю, оберталося в
суцільний обложений табір.

Троян чистив себе, мов стару комору, викидав, як він казав, за борт усе зайве,
хотів бути легким і готовим до довгого походу.
І саме в цей час, ніби щоб заперечити цей намір, надійшла до нього маленька
писулька такого змісту: «Якове! Я була на Запоріжжі. Відвідала попелище, де
народилась. Піч і димар ще цілі. Павліна».
До дідька ясного! З тими її димарями! Знайшла час! Але заразом ті кілька слів
обсипали його жаром. Не міг не думати. Уявляв її на тому попелищі, на краю поля,
над ровом, із старою шовковицею серед двору, на якій висіли козубці з вишневої
кори, кушки, коси, коли приходили з косіння на полуденок. Бачив тих людей у
білих сорочках з пропеченими спинами, як живих.
А разом друга вість, не менше важлива, потрясла Трояна. На Запоріжжі, на горищі
його власної хати, у кадубі, знайшли заколотим брата Каленика. Казали, був при
ньому надавчий радіоапарат.
— А, чорт! — вирвалось лише в Трояна, ніби його штрикнув хто ножем. Став як
хмара, почорнів, гризло його, що в такий час, саме в такий час, рідний брат...
Просто не вірилось. Був загартований, але сльози люті виступали з очей, не міг
знести тягаря власного сумління.
І разом третя вість! І знов Віра. Просила побачення. Подер на шматочки писульку,
поклявся, що краще куля, ніж зустріч з нею. Але, коли прийшов час, сів на коня і
від'їхав без слова, без заходів обережности, не сказавши нікому, куди і чого
їде. І потім до кінця життя не міг пояснити, яка сила кинула їх, мов скажених,
одне одному в обійми.
Чекала на нього в яру, на Запоріжжі, біля криничини. І, може, саме ця криничина
все зумовила, хоча, властиво, й криничини не було, її замулило зливою останнього
літа, була лише яма на її місці і джерело, що з нього витікала жолобцем вода; не
було ні цебрин, ні корита, ні черпака, ні тих двох верб, що колись тут стояли.
Але місце було те саме. І, здається, пахло моченими коноплями. За перелазом, на
лівому схилі, коли дивитись на схід, Гуцівські сади, на правому — Балабівські
займиська, і там також та шопчина, городжена ліскою, завжди натоптана отавою, із
зарослою мохом стріхою, що страшила дівчат, коли вертались вони гуртами з
монастирської вечірні. Ні одна жінка не проходила попри неї сама пізно ввечері
або вночі. Завжди щось там стогнало, і баба Татяна Жев'ючка клялася й
присягалася, що бачила там вішальника Ляща з мотузом на шиї.
І, коли Троян з Вірою опинились під стріхою тієї шопчини, на залежаній, старій
отаві, вони знепритомніли від щастя. Пахло мохом, мервою, мишами. За стіною
хрупав отаву і пирскав кінь. Через відкриті двері тягнуло болотяною вогкістю.
А десь там далі, за лугом, на Шавронських полях били перепілки.
— Знаєш, — казав він їй на світанку, коли небо було вже підбарвлене рожевим, —
ця шопа і та криничина рішили.
— Невже не я? — засміялась Віра.
— Ех, ти! Відьма! — засміявся й він.
— Закрутило, знаєш, в голові. Не повіриш — я ту шопчину завжди пам'ятала. Може,
тому, що я її так боялась, що в ній стільки було «нечистого».
— Але ми її очистили.
— Ах! Якове! Як гарно! — вона взяла руки і зчепила їх над головою. Міцні, пишні
під тонкою, шовковою блузкою груди здіймались справді щастям! — Навіть не
віриться! Коли б так знала, де той край світу, взяла б шопчину і тебе і пішла б!
Або сиділа б тут до кінця віку.
— Хм! — усміхнувся він своїми міцними зубами.
— Так. Мені дивно! Я, напевно, поетка, але не маю слів. Є, Якове, такі німі
люди, що хочуть обняти світ. Вір не вір, але ця доба для мене створена! Я в ній
як риба в океані. Я не боюсь пожарів. Я не боюсь людей. Я не боюсь нічого. Я
ходжу з усіма ворогами, п'ю з ними вино, всі мені вірять і всі мене люблять. І
не було ще випадку, щоб я здригнулась. Але знаєш, з ким в дійсності я?
— Хм, — ще раз усміхнувся він.
— Знаєш... Є такі нерозгадані струни в нашій душі. Щось є таке. У шпигунській
школі в Москві я познайомилась із самоїдом. Він вивчав Маркса, але, коли одного
разу ми були з ним в зоологічному парку і він побачив оленя, в його очах
заблищали сльози. І я тоді була певна, що той олень десь у найдальшому закутку
його душі значив для нього більше, ніж увесь Маркс.
А ось недавно. Один шпигун з німців. Партійний. По двох лініях: і наці, і
комуніст. Діяв в Японії, звався Зорге. Його японці викрили. Дев'ять років гуляв
у Японії, як вдома, був сердечним приятелем німецького посла фон Отта, пив
рижове вино з принцом Кеноє. І знаєш, що його згубило? Не повіриш: зозуля, що
вибиває години у знаних швейцарських годинниках. Десь там комусь там, під п'яну
руку, він розповів зворушливу історію із свого дитинства, як то на кухні в його
родинному мешканні, в Гамбурзі, висів годинник із зозулею, що вибивала години. І
коли, казав він, я чую десь кукання тієї зозулі — я здригаюсь.
А любив він, як звичайно, вино і жінок. І всі це знали. Мав багато коханок, але
ні одній з них не вдалося здобути його довір'я. Японський полковник
контррозвідки Осакі, що підозрівав Зорге, втяв з ним таку штуку: познайомив його
з дуже привабливою гейшею. І, коли Зорге опинився на її мешканні, він, у хвилину
найбільшого любовного екстазу, почув зненацька звуки тієї зозулі. І це рішило.
Гейша його полонила. Він їй повірив, а вона його видала.
— А тому, Віро, увага! — промовив Троян. — Та шопа! Увага! Вона може тебе
згубити!
— Або навпаки: врятувати!
— Цікаво, цікаво! — зауважив іронічно Троян.
— І навіть дуже цікаво! — підкреслила Віра. — Лиш глянь! — викрикнула вона,
показуючи навкруги. — Чи ти віриш, де ми знаходимось?
— Щось трошки так.
— Ми біля першоджерела нашого буття.
— Я не знав, що ти така сентиментальна.
— Всі люди сентиментальні. Оповідають, що, коли Троцький ще був у Кремлі,
відвідав його одного разу батько. Троцький повів старого на місце коронації
царів, сів на троні і так само, як я, патетично запитав: «Чи ти знаєш, батьку,
де я сиджу?»
— Яка різниця ідеалів! — ніби між іншим, промовив Троян.
— Тепер ти це знаєш. При цьому, напевно, пригадуєш свою Шприндзю, — уколола його
Віра.
— Так. Можливо, — це сказав Троян, вже стоячи біля свого коня і потріпуючи його
по гриві.
— Вже збираєшся? — спитала Віра.
— Мушу!
 
Наші Друзі: Новини Львова