Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 11 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93322
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Троянівців було мало. Разом із роєм, що лишався весь час на місці як залога,
Троян мав під рукою неповні дві чоти під командою свого улюбленого Булави і
другого, молодого командира Мазура. Але всі переваги над ворогом були по його
боці, включно з тією одною дорогоцінною годиною, коли його бійці, чекаючи на
становищі, могли розпружити м'язи та перевести дихання.
Обличчя бійців були червоні, як огонь, піт заливав їм очі, уста їх пересихали,
язик в роті не хотів повертатися. Але вони припали до землі на своїх вигідних,
як добра піч, становищах, пригортали кулемети і, заперши дихання, чекали. Чекали
на — «Бригадо — огонь!» Чекали на голос свого командира, якого знали і в якого
вірили.
Ніхто з бійців не знав, як довго тривало чекання. Хвилини чи години. А тим часом
з передпілля хаотичною масою наближались люди, безпечно, байдуже, мабуть, не
сподіваючись нічого для себе поганого, знаючи, що вороги залишились на полях,
мертві або до краю розгромлені. Ближче, ближче! Ось уже їх зовсім добре видно,
до подробиць. Вони помітно втомлені, багато з них ледве плетуть ногами, зброю
тримають напоготовлі, але якось неохоче. Особливо незграбними й вайлуватими
видавались узбеки у вушатках і вилинялих совєтських «гімнастьорках», ліпше
тримались веркшуци в своїх імпровізованих одностроях кольору хакі, а найкраще
виглядали ес-еси у темних, добре допасованих мундирах, у шапочках-пиріжках, з
тими черепами на лобі.
І нарешті той знак огню... Ті два — раз-раз! — постріли з револьвера — знак, що
обидві бригади починають разом. І нарешті огонь.
То була картина! Троянівці довго будуть її пам'ятати. Сливе одним звуком
брязнули автомати з чотирьох точок. Зосередженим огнем. Кулемети з двох боків
перехресне. Все, що рухалось попереду, впало мов підкошене. Виривались окремі
викрики, окремі постріли. Дехто зривався бігти і одразу припадав до землі.
Котились в ями, в межі, повзли, спираючись на ліктях. І, як на те, з заходу, від
Тимошівщини показались на полі нові силуети озброєних людей, що дуже скоро були
розпізнані як упісти. Це, мабуть, один з куренів Ясеня широкою розстрільною
наближався до місця бою, подекуди вже залягаючи і ллючи серії кулеметного огню
по лівому крилі ес-есів, що першими пробували були ухилитися якраз до того
самого Тимошівського лісу.
Передпілля обернулось у суцільний, непроглядний хаос. До того від пожежі
зірвався вітер, і по землі потягнуло густим димом. Із села, з пожежі, виїхало
кілька машин, які, одначе, замість вступати в бій, лише підбирали всіх тих, що
встигли відступити, ес-есів і спішно від'їжджали назад до села. В різних місцях
бігли люди, тікали в дим, в огонь. Передпілля швидко завмирало й пустіло. Все що
могло зникало з очей. Залишались трупи і ранені. Нарешті завмерли кулемети і
чути було лише окремі стріли автоматів...
Все це разом тривало яких дві години. Розгром першого карального відділу
генерала Гінцнера, що про нього згадувала свого часу Віра, був повний. Не було
змоги встановити, скільки їх вернулось до Рівного, але коло двох сотень убитих і
ранених, переважно узбеків та веркшуців, лишилось на передпіллі Попівщини. Проте
й троянівці, особливо чоти Царенка, недорахувались багатьох своїх бійців. Багато
впало, а між ними такі, як заступник Царенка, дуже меткий і бойовий командир
Козир з Верхова, той самий незаступний оповідач запорожець Осип, що був уже
командиром рою під Козиром, обидва побратими Татяна і Олена, що, кажуть, лягли
побіч, виручаючи один одного останнім набоєм, вистрілявши всю свою амуніцію під
зливним огнем ес-есів.
Не стало також Залужжя. Тільки попелища та обгорілі димарі на місці, де цвіло й
буяло зелене, розлоге селище. Шістнадцять трупів — переважно старих жінок і
малих дітей — знайдено на пожарищі і поховано у спільній могилі на горі біля
того місця, де свого часу прощалися Троян і Віра. Понад п'ять сотень людських
душ залишилось без даху над головою.
Був травень, розцвітав без, по запорізьких гаях лящали солов'ї.

VII

У кабінеті заступника рейхскомісара Павля Даргеля, що на другому поверсі
старого, жовтогарячого кольору будинку, відбувається засідання головних
представників Рейхскомісаріату, служби безпеки, карального корпусу і преси.
Засідають сам Даргель, його заступник Неслер, шеф ес-де Пюц, генерал карального
корпусу Гінцнер, шеф преси й пропаганди Пфаффенрод і кореспондент пресової
служби Гантер.
Засідання гаряче. Головує Даргель — елегантний, високий, років на сорок п'ять,
свіжоголений, дбайливо, по-прусськи, зачесаний, сидить він за своїм тяжким,
дубовим столом на тлі величезної карти Рейхскомісаріату Україна, під великим
портретом фюрера і двох менших обабіч — Еріха Коха і Альфреда Розенберга. Решта
присутніх сидить по фотелях, розставлених попід стінами. Ад'ютант генерала
Гінцнера щойно скінчив звіт про каральні експедиції з усього «банденгебіту».
Тридцять п'ять виправ, понад дві тисячі жертв, переважно німців. Спалено
п'ятнадцять сіл. Зліквідовано п'ять тисяч партизанів, розстріляно або забрано в
полон понад чотириста. Подано також звіт з останньої виправи на Дермань. Не
вернулось двісті двадцять людей, з того коло півсотні німців. Правда, спалено
понад триста садиб і знищено в бою п'ятсот бандитів.
Сумний звіт. Даргель помітно нервується.
— Ферфлюхт нох маль! Це неможливо! Це зовсім неможливо, — звертається він до
генерала. — Завеликі наші втрати. Запогана підготовка. Замало розвідки! Ні, ні!
Так далі бути не може. Фюрер вимагає повного очищення терену. Передбачається
генеральна літня офензива, і запілля мусить бути безпечне. Бійтеся Бога! Зірвано
тридцять п'ять транспортерів! Де, панове, причина?
Усі мовчать, всі знають причину, але ніхто її не висловлює.
— Пане Пфаффенрод, — звертається Даргель до шефа преси, товстенького, округлого
чоловічка в новій партійній уніформі, — он геноссе Гантер твердить — замало
контактів з місцевим населенням.
— Ах! Нонсенс! Які тут контакти! Нема з ким, нема з ким! Я думаю — тут інші
причини. Незнання терену, місцевої психіки, і головне — розвідка! Де наша
розвідка? Що робить наша розвідка?
В правому ряді фотелів скраю сидить понуро, заклавши ногу на ногу, шеф ес-де
Пюц. Він так само, як і Даргель, елегантно одягнений, дбайливо поголений й
зачесаний, але на ньому не партійна жовто-бронзова уніформа, а сіро-блакитна
ес-де. Він знає, до кого стосується останнє питання, хоча воно не спрямоване
безпосередньо до нього. Між жовто-бронзовою і сіро-блакитною уніформами існує
поважна колізія, Даргель помітно ігнорує Пюца, а Пюц демонстративно мовчить, бо
це він свого часу, на самому початку, пропонував зорганізувати військо з
українського населення, щоб людей чимось зайняти і відтягнути від спротиву. Але
його не послухали, сам Даргель його висміяв, назвав наївним, звернув увагу на
інструкцію фюрера, що ні в якому разі не дозволяла давати зброю в руки місцевого
населення.
Ну, от! Вони й самі дістали зброю! Тепер Пюц мовчить. Він робить що може. Його
люди божеволіють від розстрілів. Як можна робити розвідку, коли він мусів
недавно розстріляти самого начальника розвідки, фольксдойча, що виявився
співробітником партизанів.
Мовчить також упертою, демонстративною мовчанкою кореспондент пресової служби
Гантер. Він в корені невдоволений теперішнім режимом. Він знає, що цей режим
ніби навмисне створений, щоб викликати і множити труднощі. Зрештою, його
покликали сюди не висловлювати свою думку, а лише слухати й виконувати.
Мовчать і всі інші, за вийнятком генерала, що попросив слова, а потім довго,
плутано й патетично, пересипаючи мову справжніми та видуманими цитатами з
фюрера, говорив про німецьку місію в цій країні, про «лебенсравм», про
конечність закінчити війну переможно, про велич вождя, про його епохальне
значення в історії взагалі, а німецького народу зокрема, про труднощі його
завдання і нарешті висловив пророцтво, що ще прийде час, коли людство збагне і
оцінить жертви, покладені німецьким народом для добра і щастя всіх цивілізованих
людей.
Генерал говорив довго, вибило дванадцяту годину, і Даргель оголосив перерву на
обід.
Усі встають, усі спішать до нового, недавно побудованого в німецькому
орденському стилі дому на обід, лише Даргель не спішить, він не ходить до
Німецького Дому, він обідає у своєму гарно обставленому, затишному мешканні,
кроків за п'ятдесят від свого уряду, що належало колись кураторові волинської
 
Наші Друзі: Новини Львова