Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93364
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх
монастиря лягло і увійшло в землю чимало ворогів, що намагались стерти це місце
з лиця землі. Так, наприклад, 1512 року невеликий загін
волинян-дерманців-куян-бударажчан розгромив двадцятип'ятитисячне військо хана
Менглі-Гірея, визволив 16 тисяч бранців і взяв у полон десять тисяч татар і
турків, що їхні деякі нащадки й досі живуть отам на Махобеях, на Турецькому...
Тут діяли загони таких борців за права й свободу цієї землі, як Наливайко,
Лобода, тут проходили курені Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького,
що завжди діставали від дерманців велику потугу.
Троян усе це знав. Він також знав, що в його власних жилах тече кров одного з
тих Балаб, чи не Охріма, що, проходивши через Дермань під Кривоносом і бувши тут
на постої, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-під Берестечка, розбитий
і поранений, у товаристві Гуци та Бухала, осівся отам у пралісі, між двома
глибокими ярами, і назвав те місце Запоріжжям.
Троянові здавалося, що він усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на білому
снігу, що помаленьку зникає і що є то Павлінка. А коли вона таки зникла за
закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, під Лисами, Троян пішов і
собі. Йшов повільною ходою, зустрічав сусідів, що казали йому по-тутешньому
«добре утро», перекидався з ними короткими словами, запитував: «Холодно, дядьку
Тимоше?» або «Ей-ей, Ганно, куди так біжиш?» Кожному щось промовляв, кожне щось
відповідало, незначне, півжартома.

А село лежало причаяне, напружене, спокійно-неспокійне. Здавалось, кожне вікно
на щось чекало, кожна душа була насичена тривогою. Знайшлися пророки, пророчиці.
Чорні круки залітали в повітрі. Скісно, гнане вітром, летіло вороння. Все щось
комусь про когось віщувало, і носилися з хати до хати, мов дим, вісті: там
згоріло село, там напали німці, там забрали людей, там розстріляли...
День-щодень...
Троян стягав своїх бригадирів, виходив з ними, переважно ночами, на поля, робив
вправи, маневри, нападав, відбивав... На полях лежав глибокий сніг. Попівщина
також завалена була майже нерушеним снігом, лише час від часу хтось туди
навідувався, щоб провітрити магазини, щоб перевірити, чи все в порядку, чи не
побувала там чужа нога. Інколи заходив туди й Троян. Оглядав криївки, окопи. Все
було під снігом, і все мовчало.
Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті
місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків
надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов
Ковпак, заходом — поляки, центром — Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден
Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти
зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.
В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі
Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у
сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких
кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними
Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять
п'ять набоїв і наган при боці.
Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.
— Бригадо! — говорив він до своїх бійців. — От і кінець теплим запічкам. Що ж
подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як
кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі
киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші
друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині
стоять на своїх фронтах... Ворог наш має сто голів, відрубай одну — виростає
десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми — в облаві.
Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під
нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми
хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний
на своє місце! Слава Україні!
— Слава! Слава! Слава! — гримнула бригада.

Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.

— Що, братіку? Незатишно? — звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.
— Е! — екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. — Жити треба, як ти
нам не раз казав, невигідно...
— Найгірше, що нема інакше, — докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав
себе Оленою.
— А навіщо те інакше? — іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах
сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.
— Не думаю про себе, про нас, — сказав Олена. — Про них... там, високо! По
кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під
мітлою, а от такий Сталін... Лиш послизнись — і розтерзають. Або Гітлер. Або той
самий Муссоліні.
— Та... — сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. — Любов народу —
страшна!
— Що й казати — страшна!
— Ех, той народ! — докинув Татяна.
— Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? — спитав Олена.
— Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? — зацікавився Терешко.
— Таж три тижні спав з Татяною на дерманських Горбайцях і так нею накис, що й
сам отатянився, — пояснив за Татяну Олена.
— Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, — спокійно дмухаючи на огонь,
сказав Терешко.
— Е! Тепер і так піст. Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до
сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.
— То виходить, що й Олена від Олени постав? — цікавився далі Терешко.
— Постав, так, але з нею не спав — лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож
захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, — віддячився Олені Татяна.
— Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної, — заявив погрозливо
Олена.
— Ану, спробуй! — озвався флегматично Татяна.
— Можу не тільки спробувати, але й причепурити так, що побіжиш назад до Татяни,
— чи впізнає.
— І-і-і-і!
— Не ікай, не ікай! Бо як ікну!
— Ану, ікни!
— І ікну! От тільки підійди!
Не встиг Татяна докінчити своєї мови, як Олена вже підійшов і заїхав Татяну поза
вухом.
Татяна метнувся і відповів. І зчепилися. І пішли один одного обкладати,
нагадуючи двох танцюючих ведмедів.
— Сип, сип! — озвалися голоси збоку.
— Лий, Олено, лий!
— За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!
— Ей, Олено, не піддавайся, держи фронт!
— Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся!
Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!
По кількох хвилинах в Олени і Татяни з чола спливав піт, а з носа кров. Але ні
один не піддавався. Аж диміло, аж виляски йшли по поляні.
— Е! Е! — почувся голос від командирової землянки. Всі, а також Татяна з Оленою,
обернулись на голос. Під сосною в кожусі наопашки, з руками в кишенях стояв
командир. — Ей, бійці! Слухайте! Ану зі мною котрий! — сміявся Троян, і зуби
його блищали, мов намисто. Ніхто на це не обізвався. Троян підійшов ближче.
— Та це вони лише бокс... Щоб золу з костей вигнати, — сказав Терешко.
— Але бокс, товариші, не переносить нокауту в ніс.
Ти, Татяно, здається, позбавив Олену і так не дуже великого носа, що?
— Нічого, командире, — байдуже озвався Олена. — До свадьби заросте!
— Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу...
— Сам викликав... Вибач, — пробурмотів до Олени Татяна.
— Яке вибач! Що за вибач! Хіба ти від мене не дістав! Била баба мужика —
ха-ха-ха!
 
Наші Друзі: Новини Львова