Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 10 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93314
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Лише я з цим не погоджуюсь.
— Але ж вони перейдуть через тебе.
— Через мій труп? Так! Перейдуть. Чи це їм уперше? І чи, думаєш, востаннє?
Перейти через труп — не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не
погодиться з рабством.
— То вони зітруть!
— Мертві сорому не мають! Стирають Берлін, може, зітруть Лондон, стерли
Карфаген, впала Троя. Але Черчілль он своїм каже, що треба битися на кожній
межі, на кожному подвір'ї, на кожному порозі за свою свободу. Чи, може, гадаєш,
що свобода — привілей бритів?
— Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились німці!
— І німці також визволяли. Бачила портрет з написом «визволитель»? І сталося б
те саме, що й тепер! Через наш труп. Ніколи, ніколи не визнаю рабського ладу на
моїй землі! Звідки б він не походив!
— Але ж це бій нерівний! Безперспективний. Треба шукати інших засобів. Інакше з
нас нічого не лишиться.
— Не кажу — не треба. Треба! Треба конче знайти інші засоби, але, поки ми їх ще
не знайшли, що нам лишається? Не маємо авто, треба їхати волами.
— Це вже питання не авт. Літаків. І ще більше. Вже завтра хтозна-що викотять на
сцену!
— Але нічим не вб'ють прагнення честі і свободи! І поки будемо живі... Не ми, не
я, не ти — наші діти, внуки, правнуки... Мила! Павлінко! Ти прийшла до мене з
іншого світу. Ти — чудо! Дивись! Ця ось хатина, ці двері, ці лави, ці образи! Ти
була десь там, далеко... І ти вернулась! До цього ось витоптаного
прапрадідівського порога. Сама знаєш, яку ти перейшла дорогу, щоб сюди дійти.
Рідна моя! Якщо ти не можеш зробити ще останнього кроку, щоб вийти з-під охорони
трьохсот дивізій із танками й літаками, під охорону моєї сотні із самопалами, —
вертайся назад. Мене залиш. Я свої мости вже спалив. Для мене нема дороги назад.
І мені якраз так подобається. Коли б ти знала, яке чисте, легке і ясне моє
сумління, як мені радісно і просторо! — викрикнув він радісним голосом і замовк.

Мовчала й Віра. її слова вичерпались. Сиділа, курила і обводила поглядом стіни,
обвішані, ніби в музеї, зброєю. Не було на них, здавалось, порожнього місця.
Автомати, кулемети, гранати, револьвери. Віра якось поблажливо дивилась на ці
речі. Її уста інколи здригалися, ніби вона хотіла щось сказати. Троян слідкував
за нею, за її поглядом, за виразом обличчя і, здавалось, за її думками. В його
очах світилась ласка. І так само поблажливість.
— Чи можу я тут у тебе десь переспати? — нарешті запитала Віра.
— Отам! Роздягайся і лягай! — вказав на ліжко, підійшов до нього і почав збирати
розкидані автомати.
— Ну, а... ти?
— О! Я знайду собі місце! Не турбуйся. Ось тут вода. Ось рушник. Словом, усі
вигоди. Може, голодна? Тут маєш чай, бублики. Нема лише шампанського. І теплої
води... — Він очистив від зброї стіл, поставив на ньому мису, склянку, чай,
здійняв з полиці хліб, шматок ковбаси, цибулину, сіль і все це порозкладав на
столі.
А потім вони разом вечеряли. І обмінювались окремими словами. І все з минулого.
А ще пізніше він залишив її саму. Пішов спати до сусідів.

VI

Ніч нічого не змінила, не було ні вибухів, ні патетики, ні гарячих слів. Було
мало сну. Навали образів і думок заповняли розум, душу, серце, нерви, мозок,
кров.
Але настав знову ранок, знов зійшло сонце. Земля далі летіла своєю дорогою. Десь
коло восьмої години Троян застукав у двері. Віра була вже одягнута. Просто і
звичайно привіталися. Як спалося? Що снилося? З сіней увійшов дебелий козарлюга,
незграбно несучи тацю і казанок окропу. На столі появились білий калач, миска
холодцю. Поснідали й почали одягатись. Він захотів її провести.
Мовчки йшли засніженою, морозною вулицею. Лише коли дійшли до краю гори, де
дорога спускається до так званого Потапкового млина (що з нього зосталася сама
назва), звідки відкривається широкий краєвид сливе на весь західний Дермань з
цвинтарем, каплицею Св. Онуфрія, верхами монастирської дзвіниці та старих,
величезних смерек. Віра знов заговорила.
— А чи знаєш ти, що сталося з твоєю Шприндзею? — якось демонстративно, з ноткою
іронії, запитала вона.
Питання було зовсім несподіване, Троян на хвилину розгубився, настрій його
швидко мінявся. Був це своєрідний шок.
— А що? — запитав він глухо.
— Питаю, чи знаєш?
— Ні. А де вона?
— Виїхала.
— Не знаєш куди?
— До Берліна.
— Як? Сама?
— Ні. Не сама. З таким доктором, що його звали Віллі. Може, пригадуєш? Його
прізвище Баєр. Лицар орденської школи націонал-соціалістів.
— Хм... — здивувався Троян. — А не знаєш, що з нею сталося далі?
— Здається, перебралась до Швейцарії.
— Хм... Цікаво. І правильно зробила.
— Але ж вона, здається, і тобі щось таке пропонувала.
— Можливо. Але я не проходив ніякої такої школи — раз, по-друге... мої і її
дороги настільки різні, наскільки однакові наші. А звідки ти знаєш, що вона мені
щось пропонувала?
— З моїм заняттям приходиться багато дечого знати. І дуже можливо, що не
обійшлося без мого впливу на визначення ваших доріг.
— Як не обійшлося й без моєї на це згоди.
— Може, каєшся? Отряс би порох із сандалів і відійшов у світ блаженства...
— А на кого залишилася б ти із своїми вбогими трьомастами дивізій?
Запит був такий несподіваний, що Віра зупинилася і з подивом глянула на Якова. В
його очах вона побачила іронію, спокій, певність.
— І ще одно, — продовжував він. — Відносно того мільярда карбованців. Не моїх
рук це діло. Лиши кесареві кесареве... І ще останнє: минулого разу ти щось
натякала на того Батутіна. До речі, хто він?
— Генерал.
— Знаю. Генерал. Б'є під Сталіном Манштайна. Але мені цікаво, чи він знає
азбуку?
— Мабуть.
— І все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.
Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах світилась іронія.
— Ну, Павлінко, прощай! — сказав Яків. — Ось так просто твоя дорога! — і показав
рукою на широку долину. — Спасибі, що не забула. А не видержиш — вертайся. Ти
для мене ніякий злочинець, і судити тебе я не буду!
Попрощались просто: потиснули руки і розійшлися. Він довго проводив очима її
постать, що поволі спускалася ковзькою дорогою, назустріч холодному вітрові. Він
бачив простір, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якісь князі пригадалися.
Василь, син Федора Острозького, фундатора цієї оселі і того монастиря. Троян не
мав у себе ніяких хронік, але знав, що тут, у цьому селі, була одна з перших в
Україні друкарень, що керував нею сам перводрукар, відомий на цілому сході
Європи Іван Федоров, який походив з Москви і втік звідти, переслідуваний царем
Іваном Лютим за чарівництво. Він був на службі у князя Костянтина Острозького,
заснував в Острозі друкарню і довгий час працював у Дермані як управитель княжих
дібр, а також заложив і тут друкарню, в якій видрукувано багато книг
слов'янською мовою.
Тут працювали такі визначні творчі люди української національної культури, як
Герасим Смотрицький, його брат Мелетій Смотрицький, рідний брат Северина
Наливайка Дем'ян, тут перебував близький друг Івана Вишенського, афонський
схимник Іов Княгинецький, і багато, багато інших славних людей працювало у мурах
отого монастиря, що його дзвіницю видно з цієї гори, прозваної Турецькою, або
Батиєвою...
Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх
 
Наші Друзі: Новини Львова