Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92811
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
правдоподібно місцевий, молодий чоловік, який, одначе, лишився на Борщівці...
Після опису зовнішности того провідника Троян одразу пригадав свого брата, але
не сказав нічого. Далі майор гонведів заявив, що засадничо командування
мадярських залог на цьому терені не має бажання втручатися у місцеві справи, що
воно розуміє вимоги місцевого населення і навіть готове укласти з українськими
партизанами таємний договір про взаємну нейтральність. Майор просив указати, до
кого, коли і як можна у цій справі звернутися, а тим часом він дає слово чести
мадярського офіцера, що, коли його відпустять, ані він сам, ані його батальйон
не братиме участи в акціях проти українців.
Над ранок обидві сторони розійшлися.
Обтяжені багатою здобиччю, включно з двома легкими автомашинами, під раннє
світання, зовсім сонні і втомлені, верталися троянівці — одні на квартири на
Залужжя, інші на Попівщину, де мали свої магазини. А другого дня, з невеликою
групою автоматчиків, Троян брав участь у похороні своєї Марусі і братової
Домахи. Церква була повна людей, співав великий хор, отець Дормидонт зворушливо
правив панахиду. В голосі отця звучали жаль, розпач, благання. Його власних троє
синів і дві дочки загинули протягом останніх років по тюрмах, концентраційних
таборах, засланнях.
Ці дві нові жертви були для отця Дормидонта лише продовженням тієї ж лінії буття
на цій землі, і тому він, що вірив у Божу волю, був у великому моральному
клопоті, бо не міг збагнути, якими саме шляхами ходить та Божа воля, що так
жорстоко переслідує малих і невинних. У своїй прощальній промові він висловив
думку, що «людина може дійти до краю свого терпіння, що закони Смерти, закони
Огню можуть стати для неї незрозумілими, що в її серце може зайти розпач, і тоді
не знайдеться ані на землі, ані в небі сили, що могла б спинити діяння такої
людини».
Невідомо, чи зрозуміли слухачі отця Дормидонта, але коли й не зрозуміли його
слів, то зрозуміли його чуття. Сльози текли по обличчях жінок, мов занімілі,
стояли чоловіки, кадильний дим зносився під баню церкви, звуки «вічної пам'яті»
розливалися й заливали простір.
Троян стояв мов витесаний з каменю і дивився у воскові обличчя Марусі і Домахи.
В його душі відбувався Страшний Суд. Він бачив увесь той довгий шлях, яким
проходять живі, гарні, веселі, бурхливі жінки й чоловіки і, дійшовши ось до
цього місця, таємничо зникають у землю, розчиняються в космосі, в Божих
просторах, де нема ні кінця ні краю. Господи, дай збагнути твою незбагненну
велич!
І при цьому, якось ненароком, нехотячи, Троян згадав брата свого. Він глянув на
намальовану на вівтарі темною фарбою голову з терновим вінком на скропленому
кров'ю чолі, пригадав собі слова всепрощення, і йому зробилося так боляче, ніби
він випив огонь. Він виразно зрозумів, що в цьому місці між ним і Людиною в
терновому вінку стоїть неперехідна межа. І не лише між ним і Людиною — між
багатьма і Людиною. Між Богом і Людиною. Між Соловками, Колимою, Бухенвальдом —
і Людиною. Між тими мільйонами й мільйонами по всій широкій землі, що сьогодні
стоять проти себе самих і проти Людини в терновому вінку.
Троян був потрясений, пригноблений. Не вернувся на Запоріжжя, віддав сина тещі,
а сам пішов на Залужжя і зачинився у своїй хатині з найближчими.
Ця стародавня, рублена, похилена на захід хатина. Ці її троє кволих, на чотири
шиби, віконець. Ці задимлені й засиджені мухами сволоки барви вудженої шинки, ці
лави широкі, вичовгані, шашелем сточені, ці ікони темні й злинялі, цей стіл
кривоногий, розхитаний.
Троян пригадує, коли тут ще жили тітка Зінька, дядько Корній, їх дочка Катерина,
їх зять Павло. Пригадує, як він тут одного разу ночував ще школярем, спав на
отій он лаві під вікном. Було душно і чадно. Раненько тітка Зінька затопила в
печі і напекла підпалків, що він їх потім ніс у своїй шкільній торбині і що
пахли ріпаковою олією.
Троян тут був сам із собою, або сам із своїми, нікому не перешкоджав, нікому не
відбирав місця. Його варта містилась через сіни у малій «дідовій» хатині. По
всіх стінах, мов у музеї, висіли автомати, пантронташі, кобури, на столі лежали
розгорнені мапи, під сволоком висіла на дротині лампа-ліхтар, надбита й
закурена.
Цього вийняткового вечора поговорив Троян трохи з Царенком, поснував якісь нові
свої плани, подумав, що і як з тими пюцами та даргелями, а коли Царенко відійшов
— ліг на своєму вимощеному соломою ліжку, заклав руки за потилицю, дивився в
стелю, але нічого там не бачив, і так думав і не думав, здавалось, засипав, а
одночасно всі події останніх двох днів були біля нього і в ньому.
У двері двічі застукали.
— Хто? — озвався Троян, не встаючи.
Вартівник назвав себе.
— Входь!
Вартівник увійшов.
— До вас, командире, якась баба проситься, — проговорив сирим, дубовим голосом,
з нерозлучним автоматом начерезруч.
— Що за баба? — спитав Троян з нехіттю.
— Не знаю. Не каже, хто вона. Каже — до вас.
— Пусти! Лише обшукай.
Рипнули старечі, замокрілі від пари двері, і на порозі з'явилася, справді як
сільська баба, в короткому кожушку і великій хустці, Віра.
Троян ніяк цього не сподівався. Швидко підвівся. Не міг приховати збентеження, а
разом зацікавлення.
— Дозволь увійти, — сказала Віра своїм свіжим, соковитим голосом. — Добрий
вечір!
— О! Яка несподіванка! Добрий вечір! Заходь, заходь! І сідай! Якими такими
вітрами? — заговорив Троян, але з місця не рушився і не подав їй руки.
— Дай лише відсапну. Вітер. Із сил вибилась, — справді відсапуючись, ніби вона
бігла, казала Віра, присівши, як була, на лаві під автоматами й гранатами. — Від
монастиря йшла пішки... Темно... А я боюсь собак, — говорила поволі, розмотуючи
хустку, розщібаючи кожушок, виймаючи цигарки. — Частуйся! — простягнула Троянові
цигарку.
— Заслабе. Відвик. У мене там кришанка, — сказав Троян не дуже привітливо.
— То, може, почастуєш?
— Газета. Перегорить горло.
— Хай горить. Не вперше. Давай! Це справді вата, — домагалась вона. Він узяв
капшук з телячого пухира, що лежав на досяг руки на столі, і подав їй. Обоє
закурили.
— Отже, яким вітром? Чим завдячую цю справді несподівану візиту? — спитав тим же
стриманим тоном.
— А! Різними вітрами. Маю до тебе багато справ.
— Звідки дізналась про мою берлогу?
— Довго казати.
— А ти коротко.
— Від Домахи.
— А ти з нею возилася?
— Приходилось.
— Із братіком бачилась?
— Ні.
— А як же там Пюц, Даргель?
— А! Можеш уявити! Кислі. Побив їхні тузи.
— Ну, і що ж! Чую, батальйонці зовсім у ліс подались.
— Наберуть інших.
— Із західних братів?
— З різних. Із західних, східних. З Берліна новий ес-ес, фон ден Бах, прибуває.
І це такий Гінцнер. Генерал.
— Чув. І нові розстріли?
— Чистять тюрму. Готують місця...
— Ну, а... — повільно говорив Троян, шукаючи слова і струшуючи попіл цигарки під
ноги, — а як там той... твій... Качан?
— Не знаєш? Його розстріляли! Самі! — швидко, без сліду збентеження відповіла
Віра.
— Ясно! Цього ми й сподівались. Січених чекістів вони не вживають. За їхнім
законом і ти до самої кости трефна, дарма що за них розпинаєшся. Боги не
приймуть жертви. І де ти така народилася?
 
Наші Друзі: Новини Львова