Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92472
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Налив їй також.
— Кажи, чого хотіла? — запитав знов, і в голосі його почулась гостра нотка.
— Сам знаєш! За братом твоїм полюють, як за вовком! — піднесла тон і вона.
— Ну, так що?
— Що? Якове! Пам'ятай моє слово: згине він — згинеш ти!
Він байдуже посміхнувся. Потім глянув на неї.
— Що далі? — спитав, вийняв капшук з тютюном і почав крутити закрутку. — Ти
така, бачу, розлютна, Домахо, — промовив спокійно. — Знаєш, скажу тобі: Каленик
не мій брат і не твій чоловік. Каленик — наше, твоє й моє лихо. Думаєш, що я
можу йому помогти... Коли ще ми були дітьми, одного разу він на моїх очах забив
ложкою каченя. І, коли я його за те вдарив, він укинув мою шапку до нужника. Це
була моя мрія — та шапка, з такою звіздою, як у тих семінарських учнів, я її
виплакав у матері, і Каленик це знав. І я тобі ще одне скажу: він мало не отруїв
нашої мами. Намішав вовчих ягід до малин, а сказав, що то чорниці. І, незважаючи
на все те, я його любив. Мені було його шкода, і я завжди хотів йому помогти.
Але він не хотів моєї допомоги. Ніякої допомоги. І нічиєї. Він — виродок!
Тепер мовчала Домаха. Вона одвернула голову вбік, її пишні, високі груди помітно
здіймалися під сорочкою.
— Я знаю, що ти його любиш, — сказав Яків.
— А може, й ні! — капризним, сердитим голосом вигукнула Домаха. — Звідки знаєш,
що люблю? Любила! Так!
— То чого від мене хочеш?
— Може, хочу не від тебе, а тебе! Може, ти мені сподобався! Може... Он постіль!
Лягай! А ні — приходь завтра, кожну ніч! Зацілую! Ти ще не знаєш моїх пестощів,
Якове!
Троян нервово вдихнув повітря, вилиці його напружилися, потім він сильно
потягнув дим цигарки і так на хвилинку застиг, ніби збираючись стрибнути.
Домаха дивилась п'яно і хижо, брови її зсунулись в одну довгу, вигнуту смужку.
— Ех, Домахо! Знаєш що? Не його, а тебе б... хм... бити!
— Бий! На! Бий! — розірвала вона враз пазуху, відкриваючи міцні, білі, повні
груди. — Бий! Чого гапиш?
Була дійсно люта, бачила, що він захитався, відчувала свою всепокоряючу силу,
розуміла, що його слова розчиняються в цьому повітрі, мов віск перед огнем. І,
коли він встав, налив ще одну чарку, випив, закусив цигаркою, затягнув міцніше
ремінь з кобуром револьвера і без «добраніч» вийшов, приголомшена, лише кинула
йому навздогін:
— Приходь завтра! Твоя Маруся холодна, як жаба!
Невідомо, чи він чув ці слова. Сінешні двері брязнули, і, коли Домаха кинулась
до вікна, вона побачила лиш чорну, рухливу пляму, що швидко зникала на білому
тлі.
Троян, здавалось, не йшов, а тікав з цього місця, здавалось, отрясав з себе
якесь сміття. Не тримаючись стежки, що зливалася з білим довкіллям, через
нерівний город, через розхитаний пліт, пригадуючи парубоцтво, коли то ходилось
на вечорниці і стрибалось через плоти, перескочив у подвір'я своєї жінки. Отямив
його крик півня, що несподівано закукурікав майже над головою, нагадуючи, що вже
близьке світання.
Маруся чекала на нього. П'яний, розбитий, ввалився до сіней і почав оббивати
сніг з чобіт.
— А що? — спитала Маруся. — Бачив? Напевно, всі свої принади показала —
вуличниця паскудна! Вона тут усіх принаджує. За нею, мов собаки тічкою, бігають.
З Рівного якийсь приходить потайки, ночами. З нею ще якась дівка ходить, така ж,
як і вона... Щось вона недобре затіває. Боюсь я, Якове! На тебе вони, як кіт на
мишу, чигають.
— А ти б перейшла до батьків...
— Та господарства якось жалко.
— Нема тепер господарства...
— Для таких, як ти, нема. А для нас... Як щось станеться — куди підемо, що
будемо їсти?

А за кілька тижнів після цієї ночі, одлижаного, туманного ранку на полях, на
пригірку, перед запорізькими садибами несподівано, як грім з ясного неба,
затарабанили кулемети.
Люди, хто як був, виривалися з хат і тікали вниз до рову. Ніхто не знав, що
сталося, лише гналися, лише тікали, лише хотіли десь сховатися... І лише чути
було з другого боку рову, отак як від Середи — також стрілянину. Всі знали, що
там, кватирували упісти.
І враз з хати вирвалась Домаха — неодягнена, розпатлана — і, замість бігти, як і
всі, до рову, мов божевільна, погналася навпроти поля, на весь голос кричучи:
— Не стріляйте! Не стріляйте!
Вітер бив її в обличчя, куйовдив волосся, її голос губився в просторі. Саме в
той час вихопилась і Маруся зі своєї хати з Уліянчиком на руках, намірилась була
бігти до яру, та почула Домаху, вибігла на край до черешень і почала гукати:
— Домахо! Куди біжиш? Вернися!
І в той момент з поля сипнула серія з кулемета. Домаха й Маруся попадали мов
скошені. Лише Домаха впала одразу ниць, а Маруся тісно пригорнула дитину,
сильно, мов п'яна, похитнулась, пробігла ще кілька кроків до хліва і тут упала,
але боком, щоб захистити дитину.
То були мадяри. Цілий батальйон. Вони вдерлися до передпільних осель, запалили
на Балабах і Середах кілька хат, але, коли з-за рогу почали натискати упісти,
відступили у напрямку Чеської Борщівки.
Здавалось, усе довкруги горіло, величезна хмара диму здіймалася у сірувату
просторінь, несло згаром. Люди, як довідались, що мадяри відійшли, почали
вертатись назад, і старий Михайло, ідучи від рову ковзькою стежиною, випадково
вглядів маленького Уліянчика, що біг стежкою вниз. Він упіймав його, став
розпитувати, куди біжить, де мама, але хлопчик лише кричав:
— Моя мама впала! Моя мама впала!
Згодом знайшли Марусю. Вона ще жила, але, поки її донесли до Каленикової хати,
що одиноко, якимсь дивом залишилась цілою, Маруся вже була мертва. Все, що було
на ній, просякнуло кров'ю.
Домаху геть пізніше знайшли на полі, і так їх одну побіч одної поклали на
долівці. Не було кому ні вбирати, ані плакати. Ледве знайшли теслю, що згодився
розшукати дощок і збити домовини.
Мадяри також мали втрати, але вони всіх своїх убитих і ранених забрали з собою.
Упівці ніяких втрат не мали, хоч було їх всього два рої.
Та на цьому справа не скінчилась. Якусь годину пізніше вість про це донеслася до
Трояна, що був на Залужжі, і він негайно вислав кінну розвідку навздогін
мадярам, а сам, зібравши з десяток підвід, посадив на них відділи Булави та
Залізняка і погнався, скільки було сили, лісовою дорогою на Бущу, а там долиною
Збитенки щодуху в напрямку Мостів. Він був певен, що мадяри підуть тудою, бо там
далі, у Шумську, вони мали свою випадову базу.
Троян не помилився, попав саме в точку. Ще не доїхав до Мостів, як помітив
здалека валку авт, а з нею колону піших, що поволі висувались з лісу нерівною,
глибокою дорогою. Він скомандував зробити розстрільну, залягти і відкрити по
мадярах огонь. Не чекаючи такого, мадяри розгубились, почали залягати, пробували
відстрілюватися, але сорок автоматчиків сипали на них своїм шротом; передні
машини загорілися, загатили дорогу, зчинилась паніка, одні почали бігти під
огнем назад до лісу, а інші викинули білий прапор.
Вечоріло, пролітав легкий сніжок. Мостиською долиною від ставу тягнуло холодом,
несло назустріч партизанам згаром і димом бензини. Партизани припинили огонь.
Мадяри, у своїх бронзового кольору уніформах, стояли юрбою над валом з піднятими
руками. До них з автоматами напоготовлі поволі засніженою долиною наближались
троянівці. Троян ішов на чолі і, коли наблизився, гукнув по-німецьки:
— Прошу командира вийти сюди!
Негайно з юрби мадяр виступив офіцер, швидко підійшов до Трояна і, ставши
наструнко, заявив:
— Ми, третій батальйон шістнадцятого полку гонведів, здаємося в полон!
Почали обшукувати полонених, зносити докупи трофеї, підбирати мертвих і ранених.
А як стемніло, на Мостах, у хаті мельника, на допиті майора гонведів Варги Троян
довідався, що майорові була обіцяна нагорода і два тижні відпустки за розгром
Троянової ватаги, а також що провідником мадярів був якийсь цивільний,
правдоподібно місцевий, молодий чоловік, який, одначе, лишився на Борщівці...
 
Наші Друзі: Новини Львова