Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92446
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
постать Шприндзі. Вона увійшла так тихо, що Яків зразу її не помітив. Увійшла і
зупинилась біля порога. Слабеньке світло лампки лише злегка виділяло її на тлі
темних завіс. Яків, що був уже в постелі, звівся на лікоть і дивився
здивовано...
— Ви не бійтесь, — прошепотіла дівчина... — і вибачте мені... Я прийшла щось вас
запитати...
— Чого хочете? — сердито буркнув Яків.
— Я хотіла вас запитати... чи то... правда?
— Що правда?
— Що їх стільки вимордувано?
— Кого?
— Ну... тих... ваших... людей?
— Як то чи правда? Ви не вірите? Сумніваєтесь? Ви цього не знали?
— Ні, я не знала.
— Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре знаєте, всім цікавитесь,
і враз така необізнаність. Бо ви не хотіли знати, бо ви закриваєте очі, бо вас
це не обходить і не болить. А тепер добраніч! Ідіть спати!
— Вам чогось бракує? — почулась обережна, делікатна відповідь на цю мову. Голос
прозвучав так хвилююче і так вникливо, що Яків не міг одразу знайти відповідь.
— Я хочу просити у вас допомоги, — продовжувала Шприндзя тим самим тоном. — Ви
мужчина. Ви сильний. Ви знаєте... І ви розумієте, що сталося... Ви добре
розумієте, більше, ніж я, більше, ніж мій батько. Більше, ніж ми всі... Я знаю,
що вам сказала Ольга... Ні, ні... я не підслухала — не бійтесь, але я знаю. Вона
вас не любить, і ви знаєте чому... Це стара історія. Але уявіть собі: от війна,
от люди йдуть кудись... Одні туди, інші туди. Їх так багато. І всі вони щось у
собі несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозуміли, але я
хочу вам сказати, що всі вони несуть у собі самих себе. Кожний сам себе. І
кожний живе сам собою... І кожний думає, що лише він є, а інших нема. І кожному
болить, що він такий самітний, і ніхто не співчуває йому — ніхто і ніде. А
знаєте, чому це так? Бо ніхто з нас не може бути сильнішим від інших, щоб
помогти тим, які йдуть разом з ним... Здається, всі люди поробилися слабими.
Нема між нами більше героїв... і святих. Усі змішалися в одну масу, як пісок
пустині... І тільки вітри женуть нас кудись... І ніхто з нас не знає куди...
Дуже незвично звучали слова тієї дівчини, Яків ніколи нічого такого не
сподівався. Її уста, здавалось, дрижали від напруженого хвилювання, здавалось,
плач бринів у її голосі, І, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без єдиного слова.
Не оглянулась, не сказала «добраніч».
Кілька хвилин після того Яків лежав мовчки і нерухомо і все не міг позбутися
звучання слів, що їх залишила по собі та маленька дівчина. Чого вона хотіла? Що
хотіла сказати? Відповіді простої, ясної, безпосередньої нема, але він знає,
чого вона хотіла і що хотіла сказати. Він не читав більше, він погасив світло, і
чомусь йому здалося, що він мусить тут, у цьому домі, лишитися. Що він не покине
його. А коли засипав, на хвилинку відірвався від настирливих думок, і тільки
тоді у його свідомості увійшов шум, що продирався крізь забите й завішане вікно.
Шум великої, світової, глобальної війни, що проходила понад планетою.

II

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому
чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.
Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно
в'язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив
спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі
Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала.
Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.
Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною
вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно
одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.
І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що
колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки
що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число
першої газети, що почала виходити в цьому місті... І коштує вона п'ятдесят
копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу,
поспішно, жадібно читають.
Яків купив також газету і також почав на ходу жадібно читати. В газеті повно
захоплення, повно надій, довжелезна хроніка нових вістей, подій, організацій,
підприємств, оголошень, розшуків. Але того, чого він хотів знайти, — не знайшов.

Яків ішов далі, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрівся зі старшим
Бачинським, довідався, що багато з його шкільних товаришів займають тепер різні
урядові становища, зустрів Мотрю, що радісно його привітала, була здивована,
схвильована — «ви так виросли, так змужніли, а були такий юнак...» І так довго
не бачились, і так багато за цей час сталося... І що думаєте робити?
— Ще не відомо, ще нічого не відомо, — казав Яків.
— Переходьте до нас... Нас тепер лише четверо... Та «ваша» кімната вільна...
— Ще не знаю, тіточко... Ще не знаю. У мене гарна кімната, — казав Яків.
— Але ж... Я чула... «їх» будуть виселяти...
— Куди?
— Десь отуди... За станцію... Усіх разом... Яків не відповів на це, він,
здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, він запитав про її дочку Лялю, про
її сина Клаву. Він довідався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що
до неї залицяються... Зрештою, ось і вона...
До них підходила дуже гарна, яскраво-свіжа, барвисто усміхнена, повновида, з
легким загаром дівчина у ясно-сірому, зовсім новенькому костюмчику.
— Де ти барилася. Лялю? — запитала її докірливо-гордим тоном Мотря і одразу, не
одержавши відповіді, продовжувала: — А чи знаєш, хто це?
Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сірувато-бурштиновими очима і
відповіла:
— Напевно, той ваш... Яків. Мама вічно вас згадує, — звернулася вона до Балаби.
— Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам'ятаю. Пригадуєте, як
ми ловили кота?..
— Ти-но краще пригадай, — перебила її мати, — як то ти не раз лежала під дверима
Якова і кричала у щілину: «Які! Пусті-і-і, Які!» Ха-ха-ха! Не давала йому
вчитися.
— Ну, мам! І як тобі не соромно таке пригадувати?
— Чого ж тут соромно? Таж він виносив тебе на руках!
Яків усе те вислухав з легкою, приємною усмішкою. Ляля розчервонілась,
зніяковіла, стала ще кращою, її очі зробилися вогкими, її бурхливе, хвилясте, з
відтінком бронзи, волосся горіло під зливою сонця. Щоб затерти збентеження, вона
почала швидко говорити:
— А ви тепер тут? Де? У Зільберів? Добре вам там? Я знаю Шприндзю... Я з нею
вчилася. Дуже нахабна... Ви, здається, були у війську?.. В уланах? І ніколи,
диви, мамо, не написав ані одного рядочка...
Це вона пригадала собі докори матері і повторила їх перед Яковом.
— Ні, написав. Одну картку. Спочатку! — відповіла Мотря.
— І та картка є у нас до цього часу, — додала Ляля, Мотря помітно зніяковіла, і
Лялі, видно, це сподобалось...
— Зайдіть до нас, — щебетала вона далі. — Зайдіть! Хоч би й зараз! На обід!
Мамо?
— Я вже просила, — сказала Мотря.
— Не зараз. Іншим разом, — відповів Яків. — Зайду, розуміється. А де Клава?
— Клава! О! Той! Той тепер... Не знаєте? Таж вони там... комітети! Клава якесь
начальство, комендант, чи що... Його хотіли забрати большевики, ледве
врятувався...
— А як батько? — запитав Яків.
— Батько днює й ночує у своєму броварі. Він же тепер директором!
Усі ці новини, а особливо Ляля, цікавлять Якова. Цю родину він добре знає,
пережив з нею кілька зим. І пригадує собі цю саму Лялю — кучеряву, яснооку,
повненьку дівчинку років п'яти-шести-семи, і пригадує також, як підкидав її
високо вгору, від чого дівча радісно й дзвінко заливалося сміхом, а Мотря
жартівливо казала: «Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде вашою нареченою!»
 
Наші Друзі: Новини Львова