Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92469
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
вдарили гопака під розтяжну Клима — одинокого гармоніста... А коли йому
вказували на інших партизанів, як вони справляють, він тільки відповідав:
— То вони з нашої чудової Галиції... Святі та Божі. Ми тут в іншій культурі
квасились. Ми ведемо свою лінію від Байди, що на гаку в султана турецького за
ребро почеплений висів.
І жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вікна бряжчали. Було дуже
близько до часів Нечая, щось так, ніби ось воно було вчора. За столом возсідав
Троян в шкуратянці наопашки, при револьвері, біля нього справа й зліва Царенко,
Залізняк, Терешко, Булава, і інші, і інші, громадський магазей, обернений у
залу, був набитий бійцями, як грибами. Навіть програму дали, виступали і
солісти, і танцюристи, і з віршами виходили бригадні «віршопльоти». А реготали
справді як чорти, аж бідні, небілені стіни магазея тріскали...
Перший день провів Троян, як кажуть, вдома, між своїми. Другий — поїхав на
Запоріжжя до рідні, до жінки, до сина, до сусідів, де на нього чекали, мов на
архиерея, повний стіл і мало не ціле Запоріжжя.
Правили свято у хаті дядька Михайла, що була найбільшою, під бляхою, з підлогою,
з мальованими вікнами. І коли підняли першу чарку, то сам Михайло, що засідав на
родинному троні, сказав промову, чого він ніколи не робив. Трохи тремтячим
голосом він почав з того, що:
— Все-таки, як не кажіть і як воно тут у нас не тісно, а все-таки ми святкуємо
це свято, я б сказав, перший раз в історії! Не дивуйтесь! Наша історія тут і
далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам знає, які тільки часи не проходили
понад нашими головами, але... Люди! За наших прадідів, дідів і батьків один
тільки раз, одне тільки Різдво ми святкуємо самі, з собою і між собою. Це —
сьогодні!
Мені ось молодий сусід підказує, що було у нас, либонь, і ще дещо... І
вісімнадцятий рік! Знаю. І дев'ятнадцятий! Також знаю. І навіть двадцятий...
Але, хлопці, ви тоді були ще в пелюшках, а ми... ми в темноті! Було! Що й
казати! Було більше, ніж сьогодні! Було багато! Коли до нас першої неділі
Великого посту тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року ввійшов Перший Січовий
полк, щоб усмиряти наше повстання, ми тікали від нього, як... ну, як від чуми!
Всі наші хлопці — матроси, артилеристи, кавалеристи, піхота, всі наші георгіївці
тікали в Бущенщину, а я з ними також... України ми тоді... скажу вам, не знали.
Вона до нас прийшла, але ми її не пізнали. Здобули її, як і казав Шевченко, таки
окрадену!
Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очі всіх дивилися у рот
Михайлові, і всі помітили, як по його поморщеному обличчю при слові «окрадену»
покотилися дві сльози, які він не змахнув рукою, бо, очевидно, боявся, щоб тим
не звернути на них уваги.
— Що б ви сказали тепер, мої діти, онуки й правнуки, коли б до вас прийшла така
Україна, як тоді? Ви б навколішки полізли навпроти неї! Ви б цілували сліди, де
ступала її свята нога. Скільки крови пролили ви за ці роки за неї! Скільки вас
замучено, скільки розтерзано, скільки мучать тепер, скільки замучать завтра? Я
не знаю... Душа моя неспокійна! Душа моя болить! Я боюсь... що і наш Дермань
засучать! Бо вже надто він за ту Україну! А проти неї, як чую — з Лондона он
кажуть, — триста двадцять сталінських дивізій. Триста двадцять, діти мої! Не
заплющуйте на це очей! Але — не піддавайтесь ні один! Ніколи!
І коли випили всі без єдиного слова, і коли опісля, щоб вернути настрій,
виступив «сам» Троян, він лише сказав, що триста двадцять дивізій історії не
почнуть і не скінчать, що, крім дивізій, в історії є ще інша сила. Вона інколи
падає з неба, як спіла груша, і не стямишся, як б'є тебе просто в лоб! Так,
братця! Шевченко нам сказав? Сказав! Встане Україна? Встане! Як, коли — завтра,
післязавтра, за рік, за сто літ? У кожній нашій душі може вміститися триста
двадцять дивізій, якщо ми того захочемо! — виголосив бадьоро Троян, і всі очі,
що дивились на нього, заграли, мов струни. Сипнуло світлом, ясністю, надією.
Стало знов шумно, і весело. Понеслася через стіл чара за чарою, зірвалась пісня,
мов циганка, брязнула кастаньєтами, понесло запахом хмелю, що в'ється на тичині
і п'янить, навіть коли б'є його мороз.
Можливо, це було справді останнє таке Різдво. Трояна підкидали під стелю тричі,
гойдали діда Михайла і танцювали, хоч за звичаєм на Різдво ще не танцюється, але
прийшов Михтод із скрипкою, і ноги самі пішли, дарма що гріх. Поміст Михайлової
хати вгинався під українським, як буря, хижим танцем, що його віки принесли на
жилаві ноги, на сильні груди, на гаряче серце.
А коли по півночі розходилися — хто куди, непомітно, а разом дуже помітно, —
ніби влетіла жар-птиця, появилась поза плечима інших Домаха, Троянова братова.
Маруся, що була тут же, як глянула на неї — так і вмліла, ніби її туманом
пойняло. Маруся знала, що Домаха зайшла за Яковом, знала, що Яків не попустить,
а разом знала силу своєї братової, тієї відьми з її злодійськими зірками, знала,
що не так Каленик, як вона всім тим чортам служить і що це вона згорнула його в
клубок, мов прядиво, кидала сюди й туди задля багатства, задля слави, щоб залити
ту свою жадобу гріха і розкошів.
Домаха — чортове накорення, правнучка проклятого Ляша, що повісився на бантах за
лярву з лісничівки князя Сангушки. Домаха, що вийшла за Каленика, за його чуб,
за його сильну руку, за його погляд вишневий, а разом огненно-залізний.
Домаха продерлася в метушні до Трояна і шепнула йому гарячим шепотом:
— Братіку! Хочу з тобою двоє слів! Вступи до мене!
Троян з поспіху відповів:
— Не зараз!
У Марусі, що підступила з лагідним своїм, благальним поглядом, Яків спитав:
— Чого вона хоче?
— Каленик! — відповіла та.
В серці Якова повернувся цвях, він був п'яний, а в такий час усе, що було в
ньому, загорялося, а разом з тим загорялась і любов до брата, що його колись у
дитинстві найбільше любив і жалів, як раненого, як покинутого на дорозі,
самаритянською любов'ю, любив і хотів зняти з ешафоту, з-під сокири, що
занеслася над ним невидимо...
І на цей раз зігнувся Яків під тим старим тягарем своєї любови, дарма що був
залізним воїном, і ген-ген пізніше, під ранок, коли вже майже ніхто в хаті не
лишився, коли й Маруся, не діждавшись, відійшла, щоб глянути на сина, він вийшов
затильними дверима і через город глибоким по коліно снігом попростував до
рубленої, нової Каленикової хати, що стояла на краю їх садиби під ляшівським
лішником, світячись ванькирним вікном, завішеним червоною плахтою.
Домаха чекала, либонь, на пальчиках, бо на перший стук відчинила двері, вибігла
в сорочці, розхристана, в легкій, короткій спідниці, перейнятій пояском. У хаті
біло натоплено, у ванькирі тапчанець, застелений пасмужистим килимком, на стіні
кілька фотографій у золочених рамцях, а між ними і його, Трояна, коли був ще
молодим уланом, при шаблі, навіть сам забув, у тій рогатівці...
Увела його до ванькира, дивилась на нього, очі і уста тремтіли сміхом, лампка
блищала на коминку.
— Сідай, Якове. Давно в нас не був...
Сів на тапчанику (був м'який, на пружинах), витягнув ноги, не оббиті від снігу,
поглядав по стінах, не відповідав на мову Домахи.
— А ми тебе часто згадували. І він також... Може, хочеш чаю? А може... вип'ємо?
У .мене тут ось коньяк... той самий, з Рівного. Три зірки...
І коньяк, і дві кришталеві чарки, і, здається, срібна таця стояли готові разом з
краяною дерманською ковбасою.
— А де ж він? — озвався нарешті Троян.
— Не знаю! — коротко відповіла, наливаючи чарки.
— Я вже випив, — сказав він.
— Але не в мене:.. Не в брата... Ти ж наш звичай знаєш. Так дай нам Боже! —
підняла свою чарку, подивилась на нього великими своїми оливковими очима з
посмішкою на червоних, повних устах.
Мовчки простягнув руку за чаркою і випив.
— Чого такий гордий? — запитала. — Не говориш...
— Що тут скажеш?
— Як що? Я ж тебе не обидила... Не зчарувала, не зрадила, не відбила коханої...
Він мовчав.
— Роздягнися. Скинь ту шкуру! Тут тепло.
— Чого хотіла? — спитав він її нагло і налив сам ще чарку.
— Подивитись на тебе, — посміхнулась і додала: — А мені? Не наллєш?
Налив їй також.
 
Наші Друзі: Новини Львова