Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92475
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Найтиповіший козел. З тієї, пам'ятаєш, байки про двох козлів, що зустрілися на
вузькій кладці.
— В такому разі й ми козли.
— За аналогією — так. Але я все-таки не погодився б.
— А що ж, по-твоєму?
— По-моєму, ми все-таки капуста. Вовк насупив брови. Це виразно йому не
імпонувало. Але він не знав що далі. Не знаходив нічого дотепного.
— Яз тобою не годжуся! — кинув понуро.
— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Терешко. — І я також. І я також... Це лише
Шевченко. Капуста. Головата. На городі. Диференційована. Не шаткована й не
квашена. Для кожного — хто йде, той і скубе. Кожний козел... І навіть заєць.
Ха-ха-ха! Но-но-но, Гавриле! Не гнівайся! Я тільки так собі... для прочищення
шлунка. І ти почав цю мову. До того інколи й капуста скубе козла. Навіть
капуста! Але, як з'являться справді вовки, не лише у вовчій шкурі, може бути
конфуз...

Розмови, розмови й розмови. Особливо коли в кінці листопада перейшли на зимові
квартири і зайняли куток Залужжя на південно-східному Дермані, під Верховецьким
лісом.
Дермань весь виповнений зимівниками. На Запоріжжі група упістів Оленя, на
Шинківцях заліг Тис. Троян зредукував своїх — частину, кому ближче, послав на
відпустку. Залишилось ядро і ті, що не мали куди йти.
І повно по селі розмов, шепотів, вістей, страхів. Вечорами, при каганці,
гуртами. Згадували минулу революцію. Наприклад, Семен або Грицько Андрущуки ще
добре пам'ятали, як то вони в дев'ятнадцятому році до трудового комітету
належали і разом з Каменякою та Комаровим повстання на Петлюру в Здолбунові
водили. Або хто ще не пам'ятав, як то двадцятого року, десь так під цю пору, а
може, трохи пізніше — у січні чи щось таке, увійшли поляки і весь народ за шором
гумами спороли, щоб втихомирити, а самого Семена два роки по кущах ганяли...
А то, диви, Семенові та Грицькові діти, як тільки підросли, як тільки в пір'я
вбились, почали з тією Україною носитися — та арешти, та тюрми, та Береза. А
прийшли «товариші», то першого ж Семена з Грицьком розпатрошили, як куркулів та
буржуазних націоналістів. А що тепера? Що далі? На кого черга? Усі дерманські
хлопці, усі до одного, у бандерівцях, у мельниківцях, у бульбівцях... Що їх усіх
чекає?..
Розповідають сни.
— Снилось мені, людоньки, що річка наша, що ото тече на Лебедщину, чисто
висохла, а на дні пісочок, та такий білий-білий... — оповідала Параска Середа.
Іншій снилось, що дзвіниця монастирська розвалилася, «а я дивлюся отак з
Горбайців через долину і думаю: це вже татари прийшли, що ото в давнину
ходили...»
Ще комусь уві сні «всі дерманські сади почорніли, а на дзвіниці монастирській
вороння-вороння...»
А тут знов пішло з хати до хати, що десь там на Шинківцях Хведоську Махобеїху за
«велику губу» шомполами спороли, а там як грім серед ясного неба, що старого
управителя Хшона знайшли мертвим і докторового сторожа родину вирізали. Казали,
що вишукують донощиків, і то так «вишукують», щоб з них і племени не зосталося,
бо, мовляв, ми самі себе нищимо і, як тільки ворог у хату, — навперейми один на
одного доносимо та топимо.
До Трояна, що отаборився на Залужжі у хаті-пустці своєї тітки Зіньки, яка давно
померла, жінка брата Каленика, пишна чорнявка Домаха прибігла, впала перед ним
навколішки і заломила руки:
— Ой, рятуй, брате! За Калеником приходили! Троян уста закусив, лють його
пойняла.
— Знаєш що, Домахо! — сказав твердо. — Наш той братчик давно шибеницю заслужив!
— Але ж брат рідний!
— Брат то брат! А хто то за «посполитої» командантові списки виготовляв, а хто з
тією кобильчиною возився та ті шістнадцять місяців тюряги впіймав, а хто то
хлопців большевикам видав? Брат, кажеш?
Все-таки Троян до штабу Рубана поїхав, і там йому показали чорним по білому, що
той самий «брат» тепер у Рівному, у такого Брушецького. Донощиком. Троян лише
головою похитав.
А коли вертався — довго над цим роздумував. Боліло в нутрі. Такий хлопець.
Красунь. А таке зілля!.. І з рідної крови!..

Місяці листопад-грудень були морозні, але безсніжні. Глибокий, сухий, пухкий
сніг випав аж під наше Різдво. Небо, дерева, земля злилися у срібно-білу масу…
Над Залужжям, понад срібними стріхами, вечорами й ранками вився дим, над
Запоріжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мідяний місяць
спідповні, як і всі роки, як і завжди, спокійно висів, немов образ, над садами
та гаями. Різдво славилось своїм предковічним порядком — тисячу дев'ятсот сорок
друге за чергою, коли то десь там у тій далечі народилась Дитина, що була
послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грішний світ, який саме в ці дні, від
краю до краю, обнятий смертельною боротьбою.
Люди, як і всіх минулих років, за виїмком хіба двох років совєтської інвазії, на
санях і пішо, одягнуті у святочні кожухи, гуні, брьохаючись у глибокому снігу, в
сірій, пронизливій ночі спливали з усіх горбів і кутків в напрямку двох —
парафіяльної і монастирської — церков на всюнічну. Незважаючи на обставини, на
хорах парафіяльної церкви гримів знаний дерманський мішаний хор, отець диякон
Дам'ян, стрясаючи своєю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував
єктенії, а в монастирі, як і в усі інші роки, гурток монахів виконував свою
традиційну Богослужбу.
Дермань, від краю до краю, справляв Різдво. Брьохались попід вікнами хлопці й
дівчата з колядою — із звіздою і без звізди, співали предвічні «Що то за
предивна», «Небо і Земля», «Христос-Спаситель», до цього додавали «Ой видить
Бог, видить Творець» та «Бог предвічний» — що прийшли сюди вже не так давно.
У хатах, як звичайно, горіли печі, дим валив з димарів, варилось і смажилось для
живота і душі, наповнялась теплом кожна хата, світилась гасовими лампками, а
столи, застелені білими старосвітськими настільниками, гнулися від смажені,
печені, капусти, голубців, вареників, бо нічого цього року не відвозилось, не
продавалось, не віддавалось на «хлібозаготовку» чи деінде, а все споживалося
вдома.
Дісталось і «своїм хлопцям», тобто партизанам, лише їх команда на цей раз
заборонила їм те, що зветься «гуляти», на превелике здивування дерманців, які не
звикли справляти це свято насухо.
— Що це мені за солдати, що не п'ють горілки! — казав старий, ще царський
артилерист Миколай Балаба, пропонуючи «квартирантам» по чарці самогону. — А я
вам хочу таке сказати, — відповідав він на пояснення, що українські партизани
мусять бути тверезими і всім добрий приклад давати, — я вам хочу сказати, що
світ робиться не самими святими, а що вже до солдатів, то ця порода людей лише
тоді на місці, коли потрапить, як то в нас казали, чортові в вічі глянути і
бровою не моргнути! І скажу вам ще одверто. Я чоловік прямий, що на думці, то й
на язиці... Мені ваш лад... Ні, ні! Не дуже! Тихі такі та лагідні, ніби
монахи... Що ви собі думаєте? Он ідуть на вас москалі, а ті, кажу вам, — я їх
знаю як облуплених! — чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б'ються! І рвуть! І
деруть! І зубами гризуть! А як розлютуються — жінка не жінка, святий не святий —
давай, і баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцію з річки пили.
Як воли! Спускали в річку спирт з ґуралень, а вони — відрами, а не було відер —
лягали на пузо і смоктали... То вам солдат! Га?
— Ми такими не хочемо бути, — відповідав Балабі ідеологічний інструктор Марко.
— Ну, то ви з ними й програєте! Святі завжди з чортом програють.
— А що б ви самі сказали, коли б наші козаки та почали по хатах гуляти та з
дівками спати? Що?
— Що? Нічого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дівок любив!
— Вояки не мають бути дикунами, — перечив інструктор.
— Але й не святими угодниками Божими. Де війна, там... війна! Ти сам знаєш.
Троян трохи виломився з партизанства, він був дерманець із Запоріжжя, а тому,
святкуючи, зробив запас — кварту на душу, а до того, як благав Терешко у своїй
«молитві», — «пудів десять», але не свинки, а справжньої свині і ціла телиця
лягли «під ялинкою». Був, розуміється, і дідух, і кутя, і молодиці, і дівчата. І
вдарили гопака під розтяжну Клима — одинокого гармоніста... А коли йому
 
Наші Друзі: Новини Львова