Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92468
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
був, розуміється, головним лавником того суду, ще раз мав нагоду висловити свої
різні з цього приводу сентенції. Він почав доказувати, що це вже не така
національна прикмета, що ми потрапимо з дурниці зробити ціле діло.
— Самі нерви, — казав Терешко, — така тобі нервова бомба — бух-тарах, огонь,
дим, і вже вороги до сьомого коліна, хай там б'ють громи чи валиться земля.
І, щоб не бути голослівним, Терешко ні з сього ні з того поліз в історію, довго
там копався, а покопавшись, почав виносити на денне світло «діла давно минулих
днів», як казав один поет, та розтрясати їх перед своїми слухачами, ніби
залежане сіно: різних таких гетьманів та отаманів, лівобережних, правобережних,
не забув і «през незгоду ми пропали, самі себе звоювали», що ніби сказав сам
гетьман Мазепа. А потім зробив гігантський стрибок, перейшов на сучасність і тут
розлився, мов Дніпро у повінь.
Дісталось і революції, і різним сумної слави божкам, і чисельним кабінетам, і їх
прем'єрам, і знов правобережним та лівобережним, чи пак західним і східним, а
коли розправився з революцією, перейшов ще ближче, просто ось сюди до лісу... І,
дарма що він обіцяв не називати імен, щоб не загострювати й так гострих
відносин, тут же почав сипати ними, мов з автомата, — всі двадцять п'ять за
однією серією, мовби на вітер.
Хоча всі, казав Терешко, одним хором, одним тоном вимагають «єдности»
(розуміється, в лапках!), але тут же... І він враз зробив карколомну інклінацію
вбік чи не найвпливовіших, можна сказати, головних підвалин політичної філософії
нашого часу, які цілком одверто висувають тези і їх доказують. Тут Терешко почав
своїми словами переказувати ті тези, з яких намацально виходило, що «єдність»
(розуміється, в лапках!) є чеснотою лише малих, слабких, хворих і нерозумних. І
нулів. Здорові, сильні, мужні одиниці ніякої такої «єдности» не потребують.
Навпаки. Вони потребують відокремлення. Диференціяції, говорячи науково. І наше
лихо не в тому, що ми не маємо єдности, а в тому, що ми мало диференційовані, що
у нас нема одиниць, а коли вони є — за ними не йдуть, а коли й ідуть, то дуже
недалеко, бо з'являється одразу забагато одиниць, і всі вони диференційовані. І
воно не було б так сумно, казав далі всезнаючий Терешко, коли б при цій
математиці не забувалося також про інтеграцію чи інтегральність, що, либонь...
Далі він пішов у вищу математику, чого від нього абсолютно ніхто не сподівався,
доказуючи збентеженим слухачам, що інтеграцію українська політична математика
виключає зовсім, як совєти виключали зі списку святих революції.
Терешко розійшовся і був невблаганний. Розправившись безжалісно «із своїми», він
не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно переступив залізні, священні
кордони сусідніх, братніх народів. Чого, наприклад, питав він здивованих
бригадирців, хоче від нас Москва?
— Хліба! — несміливо викрикнув хтось із слухачів.
— Або Варшава? — ігноруючи «цвішенруфи», продовжував патетично Терешко, після
чого почав звалювати на купу Москву, Варшаву, Київ, так ніби ці мільйонові
селища були для нього старими лахами, які він збирався перетрясти й провітрити.
— Чого вони від нас хочуть? — питав і сам собі відповідав: — Визволяти! —
протягав злорадо це велике слово, дивлячись на слухачів, яке це справило на них
враження. Слухачі лише шкірили зуби. Терешко провадив далі: — Триста з гаком
років визволяють. І не можуть визволити! І все кричать, що нас нема! А коли ми є
— нас видумали! Раз австріяки, раз німці, а тепер, напевно, підуть американці...
А колись, може, китайці... і, якщо не помагають ні німці, ні китайці, тоді
пускають в хід Пушкіна, Міцкевича, Колиму чи якусь іншу пародію вроді Берези
Картузької. І так визволяють, і визволяють, і все безконечно визволяють, і
сьогодні визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов бути не лише отаманом
такої ось бригади, але й Люципером, коли навинеться для цього нагода.
Б'ємось, б'ємось! Віки б'ємось, — змінив він тон на ліричний, роздумливий,
навіть сентиментальний з домішкою мелодраматичности. — Проливаємо ріки своєї і
не своєї крови, знекровлюємось взаємно і нидіємо всі разом при корені, мов
зачумлені, — Москва не Москва, Варшава не Варшава, Київ не Київ. І ніхто з нас
не знає, що, може, вже в цей самий час десь наставляють свої вітрила нові
варяги, що прийдуть і будуть «рядити і володіти».
О! — патетично, мов Савонаролля, зносив свій голос до неба Терешко, — хай не
хваляться наші визволителі, що вони нас перемогли! Прийде час — і переможе
Правда! І горе тим, що цього не розуміють або не хочуть розуміти.
На цьому Терешко скінчив. І після цього можна було сподіватися урагану оплесків,
але такого не сталося. Слухачі були досить зрівноважені й індиферентні. З виразу
їх облич можна було цілком певно сказати, що багато з них просто нічого не
зрозуміли. Їм навіть інколи здавалося, що Терешко кпить собі з різних дуже
поважних справ, і, тільки знаючи Терешка, вони не відважувались проти цього
запротестувати.
Але знайшовся і такий, що запротестував. Це був молодий, округлий, невисокого
зросту, дуже меткий хлопчисько, що був, кажуть, надісланий сюди, як певне вухо і
око, як нелегальний інструктор ідеологічного вишколу Троянового вояцтва. Він
часто наводив мову на різні ідеологічні теми, при тому нервувався, говорив
патетично, сперечався і завжди все знав.
— Терешку! — вирвався він з гурту слухачів з іронічною усмішкою на своєму
вдоволеному обличчі. — Я тебе дуже люблю! Ти вариш чудову кашу! Твої галушки
неперевершені! Але, коли ти торкаєшся політики, у тебе також виходить каша.
Бойовики! Друзі! Ви ось прослухали нашого прекрасного друга-кашовара, ви
терпеливо видержали аж до крапки, але скажу вам: увесь його тон, аналіз,
висновки — це, друзі, від початку до кінця каша! Боїться диференціяції! За юрбу!
Проти сильних індивідуальностей. Боїться змагу! Крови! Хотів би все по-доброму!
За згоду в сімействі! Скидає на купу Москву, Київ, Варшаву. Садить за один стіл
москаля, ляха й українця! Вовка, козу й капусту! Варить кулешу! З елементів
непоєднальних, як вода і вогонь, як плюс і мінус. Боротьба існує від того часу,
як існує земля. Мураха з мурахою, кіт з мишею, риба з рибою. Боротьба вічна, як
світ, як сонце!
І я вам скажу! Люди такого наставления ніколи не будуть переможцями! Ніколи! А
ми мусимо перемагати, і ми переможемо! Хай живе наша велика національна,
всенародна революція! Хай живе вільна, незалежна, соборна і суверенна Українська
держава! Слава Україні!
— Слава, слава, слава! — викрикнули одним голосом усі присутні. Зчинився рух,
гармидер. Знаходились охочі виступити. Але було пізно, і треба було кінчати суд.

Терешко битий! Рішуче й остаточно! На останні слова його опонента вибухнула буря
оплесків. Терешко засоромлений, він, видно, хотів щось сказати, але його голос
потонув у загальному гомоні.
До речі, за підсудних майже забули, а коли пригадали, виявилось, що нема кому
визначати кару. І яку? Поза чергою в заставу. Два дні арешту. Протягом тижня
щоранку з'являтись до командира. Тоді Терешко вніс свою пропозицію: подати один
одному руку, перепросити за образи і розійтись кожний до свого діла!
Присутні вибухнули сміхом.
— Браво, браво! Терешко! Правильно! — посипались оклики.
Лава присяжних, чи пак військова трійка, зупинилась на Терешковій пропозиції. І,
коли підсудні виконували кару, вони мали вигляд непритомних, і всі лягали з
реготу. І подарували Терешкові всі його єресі. А один з колишніх сибірських
засланців висловився:
— Це дійсно чи не найтяжча кара для чесного українця. Герой дня, Терешко,
підійшов після цього до свого успішного опонента і тихенько, на вухо, шепнув:
— Слухай, Гавриле, — він чомусь уперто кликав Гаврилом цього хлопця, що назвав
себе Вовком, — ти казав добре. І переконливо. Але навіщо ти назвав себе
капустою?
— Я!? — бурхливо заперечив Вовк. — Капустою? Ти недочув! Ніколи!
— Як же ніколи? Ти сказав: москаля, ляха, українця. І побіч: вовка, козу,
капусту.
— Це лише просто так, збіглося, але це нічого не значить.
— Нічого, нічого. Ти сказав правду. Але я з тим москалем не контентний.
— Що це значить?
— Бо він ніякий вовк.
— А що ж, по-твоєму?
— Кацап. Цап. Козел. І правильно. Це назва народна. Народ має рацію. Голос
народу — голос Бога.
— Але ж ти сам бачив того Макарова! — вибухнув збентежений Вовк.
— Найтиповіший козел. З тієї, пам'ятаєш, байки про двох козлів, що зустрілися на
 
Наші Друзі: Новини Львова