Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92471
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Знов-таки не знаю, — сказав Осип. — Але думаю, що можна.
— А де така свята вода від цього?
— У нашому серці. В голові. В душі. Он той там... у тій газеті, що в Рівному,
пише: інтелектом і характером. Голос на це не відповів нічого:
— Хтозна, що ті слова говорять. Може, це також якесь чаклунство.
А ніч робила своє, спав хто де стояв, місця було подостатку, чистого повітря
також. Сосни — старі та коренасті, мов квочки, — стояли терпеливо, розгортали
своє віття над поснулими воїнами. Хто б сказав, що так недавно били вони з тих
своїх кулеметів?
А другого дня ранком на поляні, коли бригада стояла підковою, бригадир,
відібравши рапорта й привітавшись «славою Україні», розпочав свою мову словами:
— До цього часу ми тільки бавилися в партизанку. Грабалися в землі, їли кашу,
згадували Марусю... Тепер же, братчики, почнеться жизнь тверда. Батько Кох у
Рівному вельми на нас розгнівався, що ми були такі нечемні, і, напевно, захоче
почастувати нас юшкою. А батько Джугашвілі, що в Москві, також не забуде нам
Янової Долини. Одним словом, ми їм, напевно, не дуже подобаємось. Отож тепер,
браття, прийдеться не одно. І ночувати під небом, і вкриватися вітром, і
живитися повітрям. А до того не можна далі отак днями та ночами вилежуватися та
чухати пузо. Пам'ятаймо собі, що куль поки що ми самі не ллємо, гармат не
монтуємо, літаків не знаємо, отож мусимо вміти щось інше: ціляти! І саме туди,
куди хочемо! І непомильно.
Бригада Огонь — мусить бути Бригада Огонь!
А до всього, шляхетне моє товариство, ми мусимо й трохи обтесатися. Так би
мовити, знутра. Трішки історії, трішки літератури, того-сього... Маємо тут і
професора під рукою, ось прибув з самого Крем'янця. Він вам розповість, що й по
чому і для чого.
А тепер ще одне і останнє: коли комусь із нас це наше тут життя видасться менше
вигідним, ніж, скажемо, життя Коха в Олицькому замку князя Радзивілла, або,
скажемо, комусь видасться непевним його майбутнє, тобто що не дістане він на
старості літ пенсії, орденів, спадщини по багатому дядькові в Америці, ані
навіть звичайної подяки, — кожному такому раджу дуже наполегливо зібрати свої
манатки, знятися з якоря... і... з Богом! Відплисти! Ми тут лише ті, що... ну,
що?... Ви самі знаєте! А як не знаєте — вам скаже пан професор.
— Або... Осип, — вирвалось обережно з підкови.
— Так! Або Осип! Він у нас чоловік знаючий, — додав командир. — А тепер, може,
ще яке питання? Може, щось неясне? — запитав він.
Бригада хвилинку мовчала, командир хотів був подати команду «струнко», як один з
підкови підняв руку.
— О! Плющ! Що хочеш? — запитав командир.
— Я не знаю... Це не так до вас... як до... Вчора ми мали таку розмову... Осип!
Так я й хотів його спитати: що це таке, як він казав, інте... лект? Щось таке,
він казав, треба мати... ін-те-лект. От я і просив би його нам тут пояснити.
Питання було для командира несподіване, він посміхнувся, втягнув носом повітря і
глянув на Осипа.
— Ну! Осип! Сип! Держи одвіт! Два кроки вперед! Марш! Осип виступив перед
підковою. Невеликого росту, русявий, з підсмаленими бровами. Був трішки ранений
у палець — одинокий ранений з останньої виправи.
— Хм... Що ж я скажу? — почав він. — Інтелект — це така... така...
— Кобила, — підказав йому Терешко з рядів.
— Ось Терешко каже, що це така кобила, що коли її маєш — вона тебе вивезе з
усякої, якої хочеш, халепи.
— А якої вона масти? — впав знову запит з рядів.
— Переважно — періста!
— Ха-ха-ха! — зареготала підкова.
— А до чого вам той інтелект? — запитав командир.
— Та це не я, — виправдовувався Плющ. — Це Осип. Учора він казав, що треба мати
інтелект... щось іще... Ага! Характер! А тоді, каже... либонь, і той... і
Україну поставимо.
— І я, братця, так думаю, — додав командир. А потім звелів Осипові відступити
назад і скомандував: — Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься!
Увечері мав скінчитися реченець для тих, що мали б «відпливати», але в цей час
усі були так зайняті обговоренням нового способу атаки «трьох рамен», що про
«вибір» забулося. Бригада згорталася в кулак. У залізний кулак з м'яса, крови,
костей і духа. Залізняк мав чудову тему для своєї «залізної поезії» і,
використавши перерву між «марш-марш» — обідом, таки встругнув нову віршу:
Наші фінки дзвонять звучно,
Бубнять «катьки» барабанне,
З бригадиром нам не скучно,
Ми живемо дружно, славно,
З бригадиром нам не скучно,
Із огненним бригадиром,
Б'ємо шпарко, цільно-влучно
Мінометом і мортиром.
Гей, Огненная Бригадо,
Розрядись залізним градом,
Загуди над ним торнадом —
Понад ворогом і гадом!
Бригадирці понабивали на долонях мозолі, плескаючи Залізнякові «браво». А
Терешко позаздростив смертельно поетові і рішив також блиснути «поезією»:
Голубцями й галушками
Бомбардуй нас. Боже, з неба,
За гречаними кишками
Зносим молитви до тебе!
Підложи нам під ялинку
На народження Христове
Пудів десять тлусту свинку,
Тож помолимось, панове!
Тож помолимось, хлоп'ята,
Всі як є, голодні, босі!
Скинь взуття на наші п'яти,
Бо ж зима ось вже на носі.
— Ха-ха-ха! Браво! Терешко, браво! Орден, орден Терешкові! Лауреат!
Рішили видавати журнал «Барабан». Усі бригадою пішли писати вірші. Появилися
футуристи, символісти, ідеалісти, реалісти. Один з ідеалістів, що величав себе
Блохою, ушкварив поему на самого командира:
А в нашого командира завелася Зося,
Бо для всіх вона ласкава — хто лиш не попросить, —
починалась та поема.
— Е-е, Блоха! — перечив редактор «Барабана» Левко-Глевко. — За таке тобі
командир порахує ребра.
— Та чого ж? — дивувався Блоха.
— А того ж! Коли б так хто чіпнув твою Оришку?
— І чіпають! І ще як чіпають!..
— А що то значить те твоє «всіх»?
— Там написано... всіх... Ясно!
— То ти нашого командира до всіх рівняєш? Чи знаєш ти, що за ним хоч би й княжна
тьмутараканська побіжить. А ти... Зося!
— Я це знаю, я це дуже добре знаю, Левку-Глевку, одначе я не те хотів сказати.
Ти мене не так зрозумів... Я просто... Ось хотілось... Для настрою...
Посміятись... Ти ж, як редактор «Барабана»... I поема моя добра, і ти мусиш її
вмістити. Хоч — перед цілим фронтом прочитаю?
— Сказився!
— Прочитаю! Перед фронтом!
Виникла дискусія, спочатку так собі, але вона набирала й набирала сили, до неї
долучились інші, а там ще інші, і нарешті створилося дві партії — за Блоху і
проти Блохи. Сипалися докази, контрдокази, аж поки температура піднялася
настільки, що один одного назвав щось як дурнем, а там уже залишався один крок
до завушника, і, коли б їх не розвели, хтозна, як би далеко вони зайшли у своєму
шляхетному гніві.
Але й така справа опинилась у товариському суді бригади, причому Терешко, що
був, розуміється, головним лавником того суду, ще раз мав нагоду висловити свої
 
Наші Друзі: Новини Львова