Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92478
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
минули, син ріс. Рослий, статний красень. Але його мати ніколи, здавалось, не
була від цього щасливою. Була сумна, мовчазна, замкнена в собі. І сказала, що
більше дітей ніколи не матиме.
Не міг зрозуміти своєї жінки Данило. Що з нею справді діється? Чому не хоче
дітей? Таж їхній син на диво гарна дитина, як сокіл, як орел гірський.
І лише згодом почала таємниця поволі сама розкриватися. Як тільки Дарієві
сповнилося шістнадцять років, щось із ним почало дивне діятись. Передусім
виявилось, що він великий зальотник. Що він збезчестив кількох молоденьких, як і
сам, дівчат — у школі, в селі, в містечку Острозі, де вчився. Виявилось, що він
уже батько. Що до нього має претензії якась князівна з Верхова. Данило про це
довідався і жахнувся. Не хотів своїм вухам вірити. Любив свого єдиного
сина-красеня над усе, нічого йому не жалів. Не говорив про це з матір'ю — боявся
сам себе і знав, що вона все знає. І знає не лише тепер, а знала вже давно. Ще
коли той син не народився...
Почав якось Данило з сином розмову. «Батьку! — сказав син гостро і рішуче. — Не
твоє це діло. А коли тобі щось в мені не подобається, то я собі піду геть!»
Данило не уявляв собі життя без сина. Замовк і терпів. Пробував віддати сина до
монастиря на перевиховання. Але по якомусь часі наробив син бешкету в монастирі,
а потім втік до тієї самої князівни верхівської. І довгий час його не було.
Шукали. Знайшли обідраного, мов жебрак, і п'яного, і разом з тією самою
князівною.
Минали роки. Для Данила тяжкі роки. І от, коли Дарієві сповнилось двадцять
років, сталося чудо: несподівано він отямився. Перестав пити. Перестав чинити
бешкети. Почав триматися дому. Почав чепуритися. А згодом виявилось, що він
залюбився. Залюбився в звичайній селянській дівчині з Запоріжжя. На ім'я Маруся.
І так залюбився, як тільки міг той дивний син дивної матері. Залюбився до кінця,
до смерти.
Але, коли Дарій захотів з тою дівчиною побратися, вона відмовилась. Вона йому
сказала: «Люблю тебе! Ти для мене наймиліший. Але заміж за тебе не піду».
То була довга, тяжка боротьба. Дарій скаженів. Нарешті якось у неділю взяв він
Марусю і пішов з нею до монастиря. Попросив ігумена винести на середину церкви
Євангелію, поставив хреста і, коли в церкві було повно людей, при всіх, цілуючи
Євангелію і хреста, урочисто пообіцяв Марусі, що він зміниться. А звернувшись до
народу, попросив у всіх прощення і заприсягся, що надалі буде порядною, чесною
людиною.
Маруся погодилася бути дружиною Дарія! То була велика подія для цілого села, для
всіх сіл в околиці. Відбулося бучне весілля. Цілий тиждень на хуторі їли, пили,
співали й танцювали. Як довго Дермань Дерманем, а Буща Бущею — такого весілля
ніхто не пам'ятає. Мед котили бочками. Оковита лилась рікою. Столи гнулися під
мисами печені та варені. Музики грали без перерви.
Минали роки. Все, здавалось, було гаразд на хуторі Данила, але Аліса все-таки не
була веселою. Вже першого року у молодих народився син. Всі тішились. Справили
багаті хрестини. Дарій був щасливим молодим батьком. Другого року народився
другий син. І знов бучні хрестини. Данило радів, що рід його на синові не
скінчиться. Дарій почав помагати батькові в господарстві. Третього року
народився третій син. А там четвертий. Чотири сини подарувала Маруся родові
Ляша. І всі, як крапля в краплю, пішли в бабу, в Алісу. Чотири красені. Як
чудо-диво.
Але п'ятий рік не пішов щасливо. Дарій почав нидіти, журитися, взявся якісь
книжки читати та до Почаєва ходити. А то знов почав десь зникати, і пішли чутки,
що він із своєю князівною знов зустрічається. Щось на нього знов находило,
робився лютий та химерний. Вдома пішли плачі, наріки, колотнеча. Данило любив
свою невістку не менше від сина, любив онуків, любив родину. Йому було і прикро,
і боляче. Він почав докоряти синові, а той знов відповів йому тими ж словами:
«Не твоє це, батьку, діло, а коли тобі щось в мені не подобається, я піду!»
Одначе з усього видно було, що й Дарій розумів своє положення. Він ходив до
монастиря, сповідався. Тоді на деякий час у родині знов ставало тихо.
Так. минали роки за роками. Аж одного дня, на Масляній, першому синові Дарія
сповнилось двадцять. І саме в той день, рано-раненько, знайшли його мертвим.
Якраз перед порогом будинку. Був п'яний, спотикнувся, упав і розбив собі голову
об гострий камінь. На хуторі Данила запанував великий смуток. Це був тут перший
похорон. Гірко зажурився старий Данило, і не так смертю внука, як своєю Алісою:
вона стала, як смерть, бліда і, як гріб, мовчазна. Не хотіла ні їсти, ні пити і
скоро після того захворіла і вмерла. А вмираючи — відкрила свою таємницю...
Вона була з Кавказу. Осетинка. Це — невеличке гірське плем'я, дуже давнє й дуже
живуче. І існує в тому племені давній-предавній закон: що ні одна жінка з того
племені не сміє полюбити чужинця, не сміє вийти за чужинця заміж. І котра з
жінок порушить той закон — загине сама і загине її потомство!
А треба знати, що знайшов Данило свою Алісу у горах, під час війни з кавказцями.
І взяв її як бранку. Боронилась вона, як дикий, гірський птах, а коли здалася і
коли полюбила свого пана й володаря — сказала, що буде його кохати до кінця днів
своїх, лише мусить вивезти її з цього краю якнайдалі, на кінець світу... Сильно
любив Данило свою кохану і послухав її. І вони прибули аж сюди. До цієї
Бу-щенщини.
А вмираючи, сказала вона Данилові, що прокляття, яке впало на неї за те, що
зламала закон свого народу, не скінчилося. Воно буде діяти й по її смерті. Аж
поки не вигине весь рід її. І саме тому не хотіла вона мати нащадків. Саме тому
боялась...
Було це для Данила дуже тяжке признання. Він так ним перейнявся, що скоро й сам
захворів і помер. А вмираючи, просив сина, щоб той оберігався. Не сказав нічого
про прокляття, просив лише, щоб пішов до Почаєва, узяв води святої і покропив
садибу. Просив берегти синів.
Але потім, кажуть, дивні дива почали творитися на хуторі. Розказують, що Дарій
Ляш почав чорною магією займатися та з чортами злигався. Ходив, кажуть, шукати
звільнення від Бога, не знайшов і звернувся до чорта. І другого року, так само
об Масляній, нагло згинув його другий син. Знайшли його мертвим, але не перед
порогом дому, а на полі, на Тимошівщині у глинищі, щойно аж за місяць, коли
почав сніг гинути. Мабуть, замерз, і його засипало... І з третім сином теж
пригодилося. І знов на масляну. Випив, кажуть, побився з хлопцями, і один так
нещасливо його вдарив, що забив на місці. Був суд, убивцю вислали на Сибір, але
справи це не рішило. Дарій бачив, що над ним зависло приречення. Не знав що
робити. Стратив голову. Вигнав Марусю. Завів собі іншу. Почав бенкетувати.
Накликав гостей. Справляв відьомські гульбища. І болів, кажуть, тяжко, ніби в
ньому горів огонь. А коли надходила четверта Масляна, закликав, кажуть,
четвертого сина і сказав йому:
«Сину! Благаю тебе! Сиди сьогодні вдома. Побудь зо мною». А син збирався саме до
села на колодку, бо мав там дівчину. І почалося між батьком і сином перечення. І
дійшло до того, що батько вхопив залізного прогонича, що ним зачиняв віконниці,
вдарив сина по голові і забив його на смерть. І викинув з другого поверху через
вікно. А слідчому сказав, що син сам викинувся і вбився.
І після цього, розказують, Ляш почав казитися. Навпереміну то молився, то
бешкетував. І так минув рік. А на п'яту Масляну Ляш зробив у себе колодку.
Накликав гостей, напоїв їх до нестями, поклав усіх спати, а коли вони поснули,
обложив будинок соломою, облив іззовні і знутра нафтою, позамикав усі двері й
вікна і запалив. А коли все горіло, він, кажуть, закричав нелюдським голосом:
«Дияволе! Забрав мою душу, бери й моє тіло!» І кинувся в огонь.
І так, оповідають, не стало ані Ляшевого хутора, ані самого Ляща. Але зосталась
ось така, ніде не записана, згадка про нього. Змагався, кажуть, з дияволом! І
диявол його переміг. І загинув він сам, і згинуло його накорення. А мав він
чимало роду, в тому числі й того із Запоріжжя, що повісився. Згорів хутір,
заросли до нього стежки, бо люди боялися його і оминали. І, кажуть, зосталася з
того роду лише одна його внука, що зветься Домахою, — закінчив свою мову Осип.
Було дуже тихо і темно, пригас жар багаття, слухачі здебільша поснули, і лише
один, замотаний у перістий німецький намет, півсонним голосом спитав Осипа:
— Осипе, скажи, а за що ми караємось якимсь закляттям? — Голос був тихий, але в
тій глибокій загальній тиші прозвучав виразно.
— Не знаю! Шевченко щось і нам казав: кохайтеся, та не з москалями... Пам'ятаєш?
А може, пам'ятаєш його «три ворони»? — сказав спокійно Осип.
І по якомусь часі спитав знов голос:
— А чи можна якось від того збавитись? Прокляття — гадаю?
— Знов-таки не знаю, — сказав Осип. — Але думаю, що можна.
 
Наші Друзі: Новини Львова