Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92807
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Німці кинулися врозтіч. Деякі пробували відстрілюватися, але партизанам видно
було їх усіх до одного — бери на мушку і стрижи!
Півгодини — і провалля лежало мертвим, лише диміло. Все довкруги затихло, тільки
там далі від села зривались окремі, короткі кулеметні серії. Перемога повна! І
абсолютна! Більша, ніж сподівалися. Ніяких втрат. Здобули багато зброї,
амуніції, консервів, одягу, взуття. Криючись від літаків, що раптом закружляли
над долиною, переможці спішно відступили на схід, до Клопітських хуторів.
До ночі просиділи, мов жуки, у своїх дірах, розкидані по клопітському глинищу.
Літаки все наново й наново намагалися їх намацати, скинули кілька бомб, запалили
один хутір. Яром бігли люди, гнали худобу, сподівалися нападу, але прийшла ніч і
всіх визволила. До Мизоча пішла розвідка і принесла вість, що рештки німців
отаборилися в будинку команданта поліції, обснувались колючим дротом,
обставились вартою і нічого не вказує, що вони думали відновлювати наступ. З
усього було видно, що вони самі боялись нападу і думали про те, як би скорше
відійти до Рівного.
Троян, не мавши в плані наступу, взяв на хуторах пару підвід, звалив на них свою
здобич і на світанку відійшов на свою резервову базу в Бущенському лісі.
Що в цей час діялось у Рейхскомісаріаті — годі сказати. Це більше, ніж Курськ,
ніж Сталінград, — це розгром, і ще який розгром! Це — поличник найвищій владі!
Заторкнуто гордість, честь, престиж. Обурювались, лютували, шукали виходу. Звіту
про втрати, розуміється, не подали, не було про це ніякої згадки в пресі, лише
шепоти, лише тихі, з уст до уст, повідомлення про близьких, про знайомих. І
пристрасні, погрозливі обіцянки, що це так «їм» не минеться. Але Троян і так
знав, що німецькі втрати в людях рахувались сотнями, що знищено майже всю
рівненську залогу і добру половину її технічного виряду, що сам генерал
врятувався чудом, хоча ліпше було б йому не вертатися до свого теплого мешкання
на Тополевій вулиці, ніж вернутися в такому стані.
Почалося слідство, примчався рейхскомісар, з Берліна приїхало кілька високих
ес-есів. Генерала кудись забрали, Даргель дістав догану, у місті поширились
чутки, що мають усунути самого Коха...
Але такого не сталося. До фюрера ця справа в її правдивому вигляді не дійшла.
Навпаки, з поразки зробили в рапортах перемогу, розгромлено, мовляв, велику
банду, забито дві сотні партизанів, знищено осине гніздо.

У Бущенщині лежали троянівці два дні і дві ночі, як вовки, хто де міг. Дощ
позаганяв їх під розлогі дуби, дим багаття виїдав їм очі, живилися вони
здобутими консервами.
Командир чекав на вісті з Рівного, підготовлявся до відплатного удару. Але минав
час, і нічого не сталося. Згодом він довідався, що ця спроба німців зустрітися з
партизанами була цього сезону останньою і що можна сподіватися спокійної зими.
Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на дощ, на вітер,
здебільша спали мов мертві. І лише другого дня почали ворушитися. Тут і там
почулася неголосна пісня, а вже надвечір, коли трохи розійшлися, розпарилися та
наїлися кандьору, — поробили окопи з гілляччя. Біля кашовара, що правив у
партизанів за якогось мага, як звичайно, пішли теревенити про те про се, а далі
один з дерманців, що його прозвали Осипом-Засипом, почав розповідати про цей
самий Бущенський ліс, що в ньому сиділи, та про оті якісь мури, що на них росли
кущі ліщини, ніби на якій скелі. Як це могли мури такі тут з'явитися? Звідки
вони тут постали? Хто їх у цій дичавині змурував?
Осип-Засип, обнявши руками коліна, сидів просто на мокрій землі, прикритий
німецьким плащем, дивився на огонь і інколи, здавалось, без потреби, спльовував
на жар, хоч знав, що це гріх.
— Що це тепер за Бущенщина! — казав він, допасовуючись до тону дерманських
розповідачів, покійного Ровіцького, Трохима Гуца, Панка... — От колись була
Бущенщина! Гонів на двадцять сюди і туди ліс. Сосни у три обхвати, а дуби
п'ятсот літ кожний. Як гори! Все якісь чужі компанії забрали на кораблі.
А Запоріжжя, що ото межіє з полями, колись підходило до самого лісу, чи пак ліс
підходив до самого Запоріжжя. А заснували те Запоріжжя три козаки, що зосталися
після Хмельницького, Гуца, Балаба і Бухало... Пізніше їхні роди розгалузились, а
деякі навіть позміняли прізвища. Так від Гуци вийшли Андрушуки та Самчуки, від
Балаби Мартинюки та Руді, один лише Бухало до цього дня зберігся...
А ті он мури, що вас цікавлять, були змуровані пізніше. І також козаком. І звали
його Ляшем.
— О! — озвався котрийсь із дерманців. — Чули! Чули!
— Хто не чув про Ляша? — продовжував Осип. — Вішальника! Що виходить серед ночі
отам на своєму займиську і людей лякає... Але Ляш, що мурував оці мури, — не
той, що повісився... Цей звався Степан, а той, одні кажуть, Данило, а другі —
Гнат. Данило, Гнат — нам тепер все одно. По ньому не залишилося ніяких метрик,
ні одного записаного слова. Самі лише перекази та ось ці зарослі мури. Та й
перекази хтозна чи правдиві. Перекази ростуть з уст, на словах, а слова як ті
дріжджі... Але так не так — старі люди казали, то й ми кажемо. Десь, кажуть, у
п'ятдесятих роках минулого століття до Дерманя, невідомо як, невідомо чого,
приблукав кремезний чолов'яга з гарною, як лань, стрункою та високою чорнявкою.
Мав він, мабуть, гроші, бо одразу закупив у бущенського пана Бронєвського хутір.
Був то, кажуть, ловецький хутір, серед лісу, на полянці. Був там, кажуть, і сад,
і пасіка, як це завжди в таких місцях бувало. Було чимале господарство. І мав
той чолов'яга, як кажуть, щастя до всього. Господарство його росло-зростало,
прикупляв і прикупляв він собі нові ділянки лісу, мав чимало челяді, плекав
воли, коні, збудував, кажуть, на Мостах гуту і почав лити скло. І мав багато, на
всю околицю, знайомих, приятелів, друзів, кумів. Не цурався, кажуть, товариства,
любив потягнути чарчину та й сам варив якийсь мед особливий, що ним прославився
на цілу околицю...
А був тут у нас на Запоріжжі один ганчар, Данило Гуца звався, що робив миси,
чари та куманці, і такі, кажуть, гарні, що до нього приїжджали пани великі, щоб
побачити, як він це робить. Чолов'яга з хутора, який і був отим Данилом чи
Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш робив своє скло, Данило Гуца
— свою глину. Так їх і кликали: скляр і ганчар. І знали їх всі люди довкруги — і
пани, і селяни, і духовні. Ляш запряже, бувало, шість пар волів. Гуца шість пар
своїх, і їдуть на цілу зиму вздовж Україною, та Польщею, та Австрією продавати
своє добро, а отак ік Масляній вертаються. У Ляша тоді на хуторі бенкет давали
гостей на п'ятдесят, з музиками, аж луна лісом ішла.
А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторі своєму гарну хатчину — низ, кажуть,
з каменю, верх з дерева, на два поверхи — палац, як у нас тоді казали, на
шістнадцять покоїв із світлицею, що «в ній сотня людей могла зміститися для
танців та забав. Жив чоловік у свою волю, всі йому заздрили, називали
щасливим... Бо ж до того, як сказано, мав він жінку Алісу вроди незвичайної і
одягав її в парчу, ніби княгиню.
Але ніхто того не знав, що Данило Ляш, крім усього того видимого щастя, що,
здавалось, цвіло й буяло, носив у собі велике нещастя. Ніхто того не знав, що
примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лісі, бо ж походив він аж
з Кубані, з-під Кавказу, був козак з діда-прадіда, та й не лише козак, а —
старшина, отаман, власник хуторів...
Ніхто не знав і того, чому Данило Ляш довгі роки дітей не мав. Любив свою жінку,
на руках носив її, пилині не давав на неї сісти. Та й вона любила його великою,
вірною, щирою і гарячою любов'ю. Бувало, кажуть, як від'їде він куди —
замикалась у своїй світлиці і не виходила доти, аж поки він не вертався. Слава
про неї йшла, казки про неї складали, її прагнули бачити найзнаменитіші пани —
князі, барони, її запрошували на бенкети Сангушки, Радзивілли, квіти їй
підносили, на колінах кохання благали... Так про неї говорили... Але була вона
неприступна як скеля, її вірність була тверда як криця.
А все-таки Данило не мав дітей. І була це для нього жура велика. І знав він, що
жінка його здорова, що нічого їй не бракує, знав і те, що сам він повний сили.
Але чому ж вони бездітні? Питав свою Алісу: «Чому, кохана, скажи чому? Подаруй
мені сина! Ти ж можеш! Нашого сина!»
Вона спускала очі, хитала скорбно головою, інколи з-під її довгих вій збігала
сльоза. Мовчала, не казала нічого, лише кидалась до нього, горнулась, вилась
хмелиною... Не знав Данило, що діється з його коханою, якась глибока таємниця
була в ній схоронена, не міг її розгадати. І був від цього лиха нещасний.
Але одного разу його кохана Аліса завагітніла. І породила сина, якого назвали
Дарієм. Данило був щасливим без кінця-краю. Не знав де подіти свого щастя. Роки
минули, син ріс. Рослий, статний красень. Але його мати ніколи, здавалось, не
 
Наші Друзі: Новини Львова