Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 93363
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
всі обмінялись поглядами. А потім Троян кивнув головою на знак згоди.
Пізніше, відходячи спати, Троян, невдоволений вислідом суду і тим, що не
зрозумів свого Терешка, сердито його запитав:
— І на 'кий чорт здався тобі весь той Качан?
— Командире! — сказав уже спокійний Терешко. — Не волнуйся! Я з нього зроблю
симфонію! Тільки — спокій!
Компонувати ту симфонію, за браком часу, Терешко, у товаристві ще двох
вибранців, що мали найсолідніший вигляд, узявся таки наступної ночі, під
тією-таки хатою у льоху, де звичайно господар держав картоплю.
Тут, при світлі недогарка свічки, почався новий допит Качана, що його Терешко
назвав «допросом». Цим разом малий, мов блоха, Терешко мав інший вигляд і інший
настрій. Він почав з того, що виправив русявого наверх, передавши його під опіку
Залізняка, а сам звернувся до Качана з такою мовою:
— Ну, от товаришу Качан, чи пак Макаров! Як вам подобається ця обстановка? Що?
Чи не нагадує це Луб'янку? П'ятий корпус? Спецвідділ? Не зовсім, не зовсім...
— Що ж ти від мене хочеш? — озвався на це хриплим, втомленим голосом Макаров.
— А хочу, щоб ти ласкаво розповів нам, по правді, по честі, по совісті, звідки
ти, хто ти, чого сюди прийшов і хто тебе сюди прислав. А також хто тут, крім
тебе, є з ваших. І де вони знаходяться.
— Хм! — презирливо хмикнув Макаров. — Ти, голубчику, трішки ще не доріс, щоб я
тобі таке говорив...
— Добре, — сказав спокійно Терешко. — Гаразд. Обійдемось і без твоїх таємниць...
До речі, ми їх і без тебе знаємо... Нам розказали... Не бійся... Розказали! У
тих ваших спецвідділах, запам'ятай, більше наших, ніж ти думаєш. А до тебе ми ще
також доберемося, ти не пужайся... Як і до твого пуза. Знаєш ті різні
«сєлєзьонкі-пєчонкі»? Обертання в гавно. Що? Історія? Так. її колесо інколи не
крутиться, не крутиться, а то враз і закрутиться... І ще як закрутиться! І
одного разу воно може так закрутитися, що, наприклад, а чи, скажемо, хтось... Як
тут ясніше сказати? Ну, хтось «із наших». Розумієш? З наших... Добереться геть
туди... Геть аж до того барахла, що в Кремлі. Смієшся? Не смійся, голубчику, ой
не смійся. Кажу тобі — не смійся! Під місяцем, кажу тобі, все може статися... а
тоді не лише ти, не лише такі, як ти... Казав один такий царський в'язень, якого
ми звемо попросту Шевченко, «розкуються незабаром заковані люди... заговорять...
і Дніпро, і гори!» Так! І ще казав: «Настане суд!» Так. От як воно. Історія!
Історія, товаришу Качан, крутиться. От бачиш, який ти гордий! Не хочеш слова
промовити. Ти не звик з нами говорити, звик лише стріляти. Гордий, гордий, що й
казати — гордий. А скажи: за що ти нас так ненавидиш? За що ти нашу Україну так
жорстоко переслідуєш? За що, товаришу Макаров?
— Дай слово, блоха, — заговорив, чи радше прохарчав, Макаров.
— Ну! — буркнув Терешко.
— Пашол ти к чертовой праматері со всей етой твоєй Україной! Вот что я хатєл
тебе сказать! Понял?
— Хе-хе-хе! Так-так! Це комплекс. Це комплекс. Тут уже нічого не поможе... —
спокійно хихотів Терешко, а обличчя його втягнулось і вилиці на ньому випнулись,
нагадуючи череп. На цей вигляд Макаров зблід ще більше. Його маленькі, сірі,
запалі очі нервово заморгали. До нього з темного кута підходити Терешкові
помічники, Микола і Степан.
Але все-таки ані Макарова, ані русявого не розстріляли. До цього не допустив
той-таки Терешко. Макарову тільки потурбували деякі вразливі місця та всипали
п'ятдесят різок, а коли його зад був вистачально готовий, закропили його дрібною
сіллю, щоб у такому вигляді викинути назад у Янову Долину, прив'язавши до нього
перед тим табличку з написом: «Батьку Сталіну — орден за ліквідацію української
інтелігенції. Ступінь перший».
А русявого забрали з собою.
Весь той інцидент у прорізних варіантах відбився широкою луною по всій території
партизанської імперії. Говорили й говорили... Що це зробили ті, що зробили інші.
Що там був батальйон большевиків. Що були бої. Що вирізали Янову Долину. Що
дістали якісь самим Сталіним підписані документи. Що всіх полонених віддали
німцям. Що німці поробили з них тюремних наглядачів...
Заговорило і польське, як підпільне, так і легальне, громадянство: паршива,
мовляв, гайдамацька дичина відважилась потурбувати польську колонію. До
Цумаиських лісів виправили відділ Армії Крайової, а до «зіхергайтсдінсту» масово
з'явились полки-добровільці на службу в відділ безпеки.
Панна Зося, з якою Троян мав умовлену зустріч, оповідала «страшні речі»:
— Пане поручнику. Чи ви таке чули? Сотні гайдамаків напали на Янову Долину...
Вирізали всіх людей! Жах! Жах! І як можна таке дозволити? Кажуть, вирізали
совєтських партизанів!
— О!
— Жах! Це ж наші союзники. Чи ж ви знаєте, що без них ніколи не буде самостійної
Польщі!
— О!
Зося в своєму шляхетному гніві не гарна, а чудова. Під ногами шелестить жовтий
лист, на схилі Верховецької долини ростуть м'які, мов оксамит, мохи, сонце
жовтня останніми своїми, як струни, звучними променями освітлює шарлат дубового
листя, а прозорі сіточки павутини тремтять поміж гілками, коли Зося обертається
в розкіш, коли вона мліє в обіймах, коли її чари безмежно сильні, сильніші,
можливо, ніж страх і смерть.
Зовсім іншу стилем, тоном і змістом мову вислухав Троян від своєї іншої
приятельки. Віри, чи пак Ядвіги. Троян був у Дермані, у місцевого лікаря,
домовлявся про санітарний курс, що його мав би перевести лікар у рамках бригади,
а також про медичну допомогу бригаді, якщо виникне в тому потреба.
Розмова велася в амбулаторії, у півтемряві з причин обережності, бо лікар
ординував не лише у себе вдома, в обсязі, так би мовити, партизанських володінь,
але також був головним лікарем районної лікарні у Мизочі, що була цілком під
контролем німців.
І тут, зовсім несподівано, невідомо звідки, появилася Віра в дуже бойовому
настрої і, навіть не привітавшись, накинулась на Трояна:
— І як ти міг таке зробити? — вибухнула вона огнем і гнівом, якого Троян ніколи
не підозрівав у неї.
На вигляд цієї з'яви обережний лікар негайно зник, і Троян з Вірою залишились
самі.
— Ти зіпсував мені всю музику! — гриміла вона щирим, шляхетним обуренням. — І що
ти цим, скажи, доказав? Що ти тупий, провінційний хахол, який думає категоріями
свого подвір'я і який діє засобами носорожця, що побачив невідомий йому об'єкт!
Знищив Макарова — велика подія! До речі, він дістав орден Леніна і звання Героя
СССР... І він знає, що це зробив ти, і не лише він, а весь його штаб, і коли він
одного разу сюди вернеться — ти будеш бідний, дуже бідний, ось тільки
розгромлять Гітлера...
І мені ти накапостив неймовірно, бо це ж я тебе, так би мовити, відкрила,
рекомендувала, за тебе ручилась. Як ти міг, як ти міг?! Як тобі прийшла в голову
ця думка? Ти ж син селянина, можна сказати, бідняка... Для тебе вже був орден
бойової заслуги, тебе мали зробити головним командиром запілля — Тимошенком,
Будьонним, маршалом. Перед тобою відкривались широкі обрії, кар'єра, бо ж це не
Польща і не якась міфічна Україна, а живе, велике, масштабне, перспективне діло.

І пам'ятай: тепер за тобою поженеться не Макаров, а сотні Макарових, і вони
досягнуть тебе. Будь певен! Макаров належить до штабу командування Першого
Українського фронту генерала Батутіна, є його особистим приятилем, і, коли
генерал про це довідався, він сказав: «Знайду! Заллю розтопленим оловом! І в
Кремль Сталіну! А потім в музей! Щоб бачили і трепетали!»
Віра випалила все це одним духом, її чудове обличчя стало ще виразніше, вона
задихалася від напруження.
Але ця мова значно помогла Троянові. Спочатку, на вигляд Віри, він також впав
був у бойовий, гусарський настрій, хотів ударити на ворога, так би мовити,
фронтом, але згодом, за пару хвилин, отямився, зрозумів ситуацію, встиг узяти
себе, як він інколи висловлювався, за морду, озброївся залізною терпеливістю,
застиг у непорушній, вичікувальній позі і мовчки стояв, немов статуя. І коли
Віра випалила весь свій огонь, коли, здавалось, все сказала, і не знала, куди
далі, і почала задихатися, імпульсивне шукаючи виходу із свого становища, коли
настала велика тиша — впало коротке, спокійне слово:
— Все?
 
Наші Друзі: Новини Львова