Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 23 серпня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92230
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Волга, Волга — мать радная!
Волга ру-у-уская река! —
затягнув Троян, а всі з місця підхопили:
Нє відала ль ти подарка
Ат данскова казака!
— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!
— Бальшая! — зрозумів Качан.
— Як тши Вісли? — сказала русявка.
— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.
— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась
нотка образи. — Випиймо краще по одній... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що
ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!
— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.
— Всього поручник! — відповів він автоматично.
— То пан — поручник! Я ображена!
— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.
— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею...
— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він
обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..
— Просто Зося!
— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч,
червону і білу, пляшки...
— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний «Бачевський»...
— Го-го-го! «Бачевський»? Звідки?
— Татко має все. Старі запаси...
— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? —
запитав Троян досить одверто.
— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут
немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант... Але і той
«наш»...
— Наш? Що значить?
— З Познанщини. Фольксдойч. І має... польку секретарку...
— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена?
— Щось так... Пан Грабовський приїхав недавно... Він так само партизан... У мене
був інший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... І також
поручник...
— І де подівся?
Зося зітхнула:
— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли... Мабуть, на Сибір...
— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на
фронті?..
Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.
— О! Пане поручнику! То ви воювали?
— І залізного хреста маю!
— Не може бути?!
— При нагоді переконаєтесь.
Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян
дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав
«Бачевського»... Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося,
що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном
почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували
навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких
лісів... А пан поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивізії
Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике
кохання, щастя... А він був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А
який вершник!
— Це його і забрали? — запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не
відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.
— Розумію вас, панно Зосю!
— Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний.
— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.
— Пане поручнику... Я б хотіла... частіше... з вами... бачитись... Ми ж тут
сусіди... Ви ж з Дерманя?
— З Дерманя.
— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи
влаштовували танці у тій великій залі семінарії...
— Ну, от... То ми, можна сказати, зовсім близькі... свої! На цей раз потиснула
руку панна Зося. Від неї несло своєрідним теплом, вона, ніби окрилена,
непомітно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижиків, нахилилась
у його бік, а він розповідав уривчасто й плутано про Дермань, підливав ще щось у
її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз піднести ту чарочку і ще
раз випити, а потім перейшов з Дерманя на шовкові панчішки, шоколаду Веделя,
вальси Шопена і далі на хтозна-що — на кроликів із малиновими очима і
ангорського кота, що лазив попід ногами і терся об Троянову халяву. Хвилина
млявої, п'яної тиші, а потім Зося впалим голосом запитала:
— Так, пане поручнику? Коли?
— Так! Скоро!
І при тому вони обмінялись поглядами, від яких міг би загорітися сірник.
А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все і всі виповнились по вінця,
у загальній метушні, крутежі й шумі, Троян несподівано натрапив на самого
господаря і, відтиснувши його трішечки набік, досить категорично почав з ним
таку дипломатичну розмову:
— Знаєте, пане воєводо... — почав він тоном, що його можна було розуміти і так і
сяк.
— Но-но-но! — перебив його жартом на жарт Шейн. — Я ще ніколи не був воєводою.
— Але ним будете! У вільній і незалежній! — рішуче твердив Троян.
— Що ви! Що ви! — перечив Шейн.
— Сонце світить, земля крутиться, і все під місяцем можливе, як казав, здається,
великий китаєць на ім'я Кон-Фу-Дзей, — резолютно заявив Троян, на що господар
погодився.
— Певно, певно, пане поручнику! — і подав йому цигарку «Оверштольц».
— Маю до вас справу! — різко змінив Троян тон.
— Слухаю! — відповів, так само змінившись, Шейн.
— Не знаю лише, звідки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по кущах
розвелося чимало хлопців. Ви знаєте?
— Трохи.
— А у тих хлопців розвелося чимало вошей... Ви це, напевно, також знаєте?
— Ха-ха-ха! — засміявся дрібно Шейн.
— А ви, напевно, також знаєте, що воші так само люблять, скажемо, нафту, як ми з
вами, скажемо, нашого найбільшого вождя... Пардон! Ви мене розумієте?
— Мф! Мф! — відповів Шейн і затягнувся димом цигарки.
— А я чув... Мені хтось сказав... Здається, чи не той. самий пан... ваш
майбутній зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, є
чималі запаси... Мені потрібно з пару бочок такого нектару.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумію, я розумію...
— Але й це ще не все, — не вмовкав Троян. — Щоб ми з вами були й надалі добрими
сусідами і друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кілька центнерів
соли — цього воші, розуміється, не вживають, але ми інколи потребуємо цього
мінералу для інших санітарних акцій...
Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась.
— Розумію, розумію! — сказав він уже виразною мовою.
— Так коли? Так як? Діло любить порядок!
— Справа трішки скомплікована... Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталі
ще обговоримо... Зайдете до млина...
— Ага! Коли діло дійшло до млина — чи не вдалося б нам так з пару міхів такої
питльованки? На галушки? Що?
— Щось зробимо!
— Так міхів з п'ять! — додав Троян, і на цьому конференція закінчилась.
Але не остаточно. Година була пізня і вимагала завершення цього прекрасного
підприємства. Безпосередньо після розмови з Шейном до Трояна пробралась Віра, чи
пак Ядвіга.
 
Наші Друзі: Новини Львова