Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92467
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сталінградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвіком, Добруком, Гвадаканалом,
по Африках і Пацифіках, а потім уже своя команда зведення робила, читала його
перед бригадою при вечірньому рапорті, і тоді навіть Терешкові було видно, що
діло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, і що прийдеться й собі вдарити,
і що той час не за горами.
І, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за інше. Одного прекрасного
передвечора у вересні, здається, під неділю дванадцятого числа, бригадний
листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив він пошту з Дерманя,
мов апостол, «пер педум», тобто пішки, подав командирові конверта, що його той
пізнав з першого погляду. А в листі, що був у тому конверті, повідомлялося, що
«вона» хоче побачення, що має це бути в неділю тринадцятого вересня (тобто
завтра) о годині сьомій вечора, у селі Новмалині, у якій там хаті біля школи, що
під зеленим, залізним дахом.
Лист був написаний п'ять днів тому, але забарився, і ось тепер нема часу для
надуми, а треба діяти з копита. І хоч не було там нічого справді наглого,
нічого, здається, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка,
покликав молодшого старшину, що почав «висуватись» під назвою Булава, прочитав
їм листа, сказав Булаві сідлати одинокого верхового Буланого, гнати до
Новмалина, заїхати там до зв'язкового Потапа, розвідати, що і як, і ще до ранку
вернутися назад і скласти звіт.
Сам Троян тієї ночі також спав не дуже, лізли міркування, здогади, знав що
«вона» кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спішно,
їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось
проґавити...
На світанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновій землянці
світився огарок свічки, всі три — Троян, Царенко й Булава — сильно диміли
цигарками з доморобного, гульченського «турецького», були заспані, сердиті. А
коли сходило сонце, вони всі троє посідали на селянський драбинячок, запряжений
дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, і візник Кобила повіз їх крізь густу
мряку Попівщини вузенькою дорожиною в напрямку південного сходу...
Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, ніхто того не міряв точно, як
колись казали, верстов, для дерманців був не чуже місце, знали його, те колись
лісове, зелене і по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його
млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу,
по-старому «училище», як і за веселих, жвавих дівчат та хлопців, які або сильно
з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися.
Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов
свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися
самі назви — Темний Бір, Ведмеже, Вовче — і лише десь-не-десь невеличкі чубки
лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Грунт — пісок або
суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише
долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками,
стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від
головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате,
пишне, з давньою традицією і культурою...
У Новмалині «в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом», мешкав пан Шейн
— званий, зрештою, довголітній новмалинський «війт», колись обозовець,
пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої
«пожондни, льояльни» обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник
млина-маримона — невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним,
блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.
Усі зустрічі цього тривожного часу на цій території, як парадоксальне правило,
відбувалися при столі, при чарці, при смаженій ковбасі. Шеф району, фольксдойч і
власник млина — у цей час більше ніж Кох, ніж Герінг, ніж маршал. Його дім, його
комора, його стіл невичерпально повні. Його простора, сонячна, з фюрером на
почесному місці світлиця також повна... Гамір, сміх, спів і дим цигарок від
ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить...
Не було виїмку і на цей раз. Світлиця Шейна шуміла й крутилася, виповнена
запахами смажені, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посередині, стояв, мов
корабель, величний стіл, заставлений посудом і пляшками. Довкруги стола згуслою,
рухливою масою сиділи, напівсиділи, стояли й вертілися чоловіки і жінки, так
ніби вони тут сидять і вертяться споконвіку, мов зачаровані...
Троян вступив у цю гущу досить обережно і досить непомітно, зовсім сам, бо
Царенка з Булавою лишив десь там у заставі, на всякий випадок. Вступив і
зупинився біля порогу, нічого спочатку не розбираючи: вже темніло, світилась під
стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей і разом не бачив нікого. І враз
з диму виринула і підійшла до нього у піввійськовому одязі розчервоніла, як
звичайно, повна життя і огню Віра.
— А! А! Пані і панове! Пані і панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! —
проголосила вона на весь голос, і все її бурхливе товариство враз завмерло. І
всі голови, всі очі звернулися в його бік. І він почув себе мов під обстрілом.
А потім уже враз заплескало, загуло різними голосами:
— Браво! Браво!
Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна підхопили, потягли, посадили,
піднесли склянку «чистої», мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не
роздумуючи, випив сам, узяв першу-ліпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до
рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим, мовби з туману, почав
перед ним виринати повний, у своїй ситій красі стіл і все, що було на ньому й
біля нього. І, крім мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного індичого
кістяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, він побачив
довкруги багато облич, а між ними двоє особливих — пурпурово-червоних, міцних,
округлих, на коротких, товстих шиях, що їх Троян одразу визначив як не тутешні.
Вони були спокійніші, з лукавою іронією у глибоких, сірих очах.
Нарешті Троян помітив і самого господаря, що звідкись виринув і помпезно, мов
воєвода, відрекомендувався польською мовою, а заразом відрекомендував свою
дружину і дочку, назвавши їх обох Стасями.
— Слишалем, пан бил польскім уланем? — запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.
— Нім зосталем і тераз, — тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. — Пьонти
пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія,
генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!
— А, то пан — улан! — вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що
сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.
— Так, ласкава панєнко! — зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз
із цим узяв під козирок і брязнув острогами.
— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. —
То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство...
— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.
— То пані... — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут
цілий день, але я ще не знаю, як вас...
— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.
— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.
— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.

— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі
зареготались.
— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє
стільців від нього.
— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.
Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто
Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи.
Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише
відповідали:
— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!
— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз
опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.
— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.
— Нєт! З другой старани. Сталінград!
— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.
— Волга! — викрикнув Шейн.
— Да! Матушка! — додав Борис.
Волга, Волга — мать радная!
 
Наші Друзі: Новини Львова