Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 23 серпня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92228
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Слава! Слава! Слава!
Хлопці випили, дівчата пригубили. А як смакує смаженя з утроби свинячої! А
капуста! А голубці пшоняні у пелюстках квашеної капусти, закроплені шкварками,
мов бурштином! Чарка тягне чарку, ворушить кров, зганяє втому, а там, диви, і
Михтод Гуців «з-за рову» із своєю облізлою скрипочкою-рипочкою, що на ній ось
уже двом поколінням свою «польку-ойру» та «свині в ріпі, свині в ріпі» награє,
появився, а з ним і його одноока дочка Мокрина з бубонцем.
Хлопці з фінками вхопили дівчат попід стан — і пішли, і пішли пара за парою
ходором по току напіврозваленої колективізацією клуні, з присвистом, притупом, а
дівчата дрібно-босо такт вичісують та спідницями широко круги крають, мовби
злетіти хочуть.
На току лампа блимає, крізь провалену стріху клуні місяць дивиться, по
засторонках, з обох боків току, дітвори юрби, що товчеться там, мов купа
чортенят, збиваючи куряву перележаної мерви.
А на подвір'ї Михайло без шапки лисиною проти місяця світить і глухим, але все
ще, як кажуть на Запоріжжі, гужим голосом мову веде, хвилософію свою розводить,
згадуючи своє і не своє бувале.
— За царя, звісно, такого не знали, — просторікує він із своїми сусідами
Гордієм, Тимком та Феодосієм, що все ще його слухають, — але за древніх времен,
як то ще за татарщини, як то старі люди — покійний Никон Гуца, та покійний
Данило Гончар, та ляш отой, що повісився... Я вже їх лише так, як у мряці,
пам'ятаю... Так ті, було, ями татарські по лішниках показували та розказували,
як то люди в них ховалися. То ще вигода, що Дермань наш, хвалити Бога, осторонь
шляхів, а Запоріжжя — так його зовсім у Бога за пазухою, для птахи лише вільна
дорога... За першої війни, скажу вам, я тільки раз солдата тут бачив у службі,
за німців, що ото в революцію прийшли, тільки раз двоє приходили за сіном, за
Петлюри, кажу вам, так таки ні одного тут не бачив, хіба що отоді біля
монастиря, як ото підняли наші блазні повстання... За Будьонного наші хлопці,
здається, двох обдертусів у болото пустили, бо десь там у комору Югені
Хведоровій заплуталися... За Пілсудського також був спокій, лише Семена
Андрошука трохи антики по лішниках поганяли, все йому той його крейсер
«Пересвет» не могли подарувати, бо ж він тоді трохи за Леніна та за Троцького
стояв, поки не виріс та не став хазяїном...
— То лише попервах... А що сталося потім? — додає Гордій, маючи на увазі часи
Пілсудського.
— То знаєте, — веде своє Михайло, — потім я вже не кажу. Поляки, знаєте, є
поляки. Вони, бачте, в голову собі вбили давню Польщу, а теперішнього так і не
бачили... Жили, як кажуть, старим духом, ну, а воно вже кожному звісно, що вода
тече хоч у тій самій ріці, але завжди інша і кожний час своє з собою несе...
Коли вже ті наші хлопчиська та дівки почали з тією Україною носитися, та
вишиванки вертати, та стрілецьких по вечорницях виспівувати — звісно, полякам
здавалося, що це їхню Річ Посполиту кривдять, мовляв, як же так, хлопи
гайдамаччину свою пригадали з усякими там Павлюками за Залізняками, що їх у
мідяних котлах по Варшавах варили, як дичину... Що й казати! Люди є люди, а наші
ось самі для себе... Здавалося б, можна всім жити, але виходить, що не можна. За
царя, бувало, ніякої такої тобі України і в думці не могло бути... Навіть, як
кажуть, язика запретили, у школі було ту дитину на руське вивертали — што, та
как, та сапог, та гаспадін. Але що вийшло? Я сьогодні дурний! Ні тобі Росія, ні
Польща, ні Україна — німець іде і все горне під себе, і равс, і равс!.. Га? Ну,
що ж ті хлопці з тими копистками! Як Америка скаже — так і буде! У них там...
Хах! Кажуть он по радіо, з Лондона — п'ять тисяч літаків за одну ніч на
Німеччину налетіло. П'ять тисяч! Шутка сказати! Хто виграє при такій погоді? А
вони ж із Сталіним.
— Ми виграєм! — враз почувся голос ззаду, дядьки оглянулися, до них від дороги
підходив Троян...
— О, Якове! А де це й ти тут ходиш? — запитав Михайло, і якось йому, чути по
голосі, стало, ніяково.
— Та ось на бубон ваш пішов... А хотів би з вами, хазяї, нащот жита... Он
пожали, й молотити тра, але як....
— Та хіба як, — сказав Михайло, — до клуні — і молоти!
— Заберуть, діду!
— Е!
— Ніяке «е»... Бачили ті там літаки? Дивляться. А там прийдуть танки, і по
житі...
— А що ж по-твоєму?
— Якщо хочете по-моєму — давайте притягнемо паровика від чехів та там-таки на
Тимошівщині і змолотимо. А магазини наші...
— А як же з розплатою?
— Та як з розплатою? Німець дає сорок грамів зерна на трудову душу, а ми ладні
додати ще й по пачці махорки...
— Ха-ха-ха! — зареготали дядьки.
— То воно звісно, — почухався дід Михайло. — Знаєш що, Якове, моя думка — додай
до махорки пару штанів та пару добрих халяв і забирай те жито куди хоч... Нам
лише на підпалка зостав — і ми квити!
— Та трохи гасу та соли, — докинув голос збоку. Інші з ним погодилися загальним
бурчанням, що нагадувало іржання голодних коней.
Так і вдарили по руках. У клуні своєю чергою крутили польку аж курява вилася,
мов з-під воза по курній дорозі, бубонів дрібно, лоскітливе бубон під пальцями
Мокрини, а Михтод, разом із скрипкою, правою босою ногою вибивав розмірене такт,
бо він знає своє старе діло, як бджола, що носить мед, або дяк Демид, що сорок
років читає ті самі «алілуя».

Надовго не відкладали, Троянова бригада одразу-таки взялася за діло, як і було
домовлено. Там-таки на Тимошівщині паровиком ночами при світлі смоляків скрутили
те жито, а як загуде було що у Дермані чи Бущі — одразу били в щит, смоляки
гасили, на руру клали дротяну шапку і чекали. А днями паровик, замаяний, мов
молодиця, спочивав під зеленим дубом, поки бригада вчилася бити у фокус, як
казав бригадир. День-що-день від ранку до смеркання, з перервою на Терешкові
галушки, ціляли своїми фінками, бігли вперед, бігли назад, у центр клином
врізалися або сипали градом в одну точку. Командир був тої думки, що менше треба
теорії, а більше, як казав, гарячої практики, і тоді вийдуть солдати. І вечорами
навіть Залізняк мовчав, витягав ноги і лежав, як крокодил, нерухомо.
А тут ще жито молоти, та нічні марші з кропив'яними мішками по цукроварнях, та
ґуральнях, та «ляндвіртшафтах», та всілякі ті, здебільша також нічні, маневри
попри Півче, Остріг, Мизіч, Кунів, Шумське, щоб, мовляв, кожний знав свою дорогу
навіть заплющивши очі.
Так, командир був, що й казати, трохи крутий, може, навіть закрутий часом, але
кожний з його сотки вже й сам знав, що їх діло також круте і делікатними
пальчиками його не візьмеш. А скувати з такого різного матеріалу щось одно ціле
— також не проста штука. Той зі сходу, той із заходу, той з чортом, той з
дияволом, той раз тут, раз там, бо його сумління гризе, що він не там, то знов
гризе, що він не тут, а то, диви, був-був — і десь, мов камфора, зник, а того на
чомусь приловили, щось він десь там з кимсь про щось... Агентура, розвідка,
інтриги, провокації. Ліс. Земля. Природа. І... смерть.
Ні, що не кажіть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортів час. дияволи цілими
полками на землю зійшли, скинуті Богом з небес...
Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнішою, твердішою. Оце
ось на днях когось там дерманці на вулиці приловили, йшов, мовляв, до Трояна в
повстанці, але, коли його як слід обмацали, знайшли при ньому і се й те, а
також, між іншим, невідомо для чого, слоїк із стрихніною і деякі папірці з
печаткою рівненського ес-де.
Ще, правда, назагал скрізь довкруги тихо, ніяких справжніх операцій, лише
інколи, то там, то там, продзижчить знайомий «шторх» з рівненського літовища, що
всім уже набрид, роблячи, видно, розвідку, але то не було справжнє. Хлопці тоді
кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались і лише гострили зуби, як би того
«шторха» на землю зсадити... Одначе в повітрі, як казали, щось було чути, віяло
ніби згаром, ніби тінь якась землею проходила. Залізняк годинами чапів за своїм
«телефункегом», виловлював жадібно з повітряного океану кожне слово
«фюрергавптквартіру», Москви, Лондона, слідкував по мапі за всіма фронтами,
лініями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями під Ленінградом,
Сталінградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвіком, Добруком, Гвадаканалом,
 
Наші Друзі: Новини Львова