Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 18 червня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91558
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
не твоєї раси люди... Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому!
До дна,, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон...
— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.
— Трохи?! Як собака на прив'язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому
проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина,
величають... Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо,
руку свою до того приклала!
— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно
таких не їла...
— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!
— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.
— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.
— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.
— Чи не така, як у того Нечая, га?
— Е! У того була гетьманша...
Гей, з кумасею та й з Хмельницькою
Мед-горілочку кружляє... —
заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, —
додала вона по хвилині.
— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.
Бо я панського роду,
П'ю горілочку, як воду, —
заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?
— Таж Анастасія! — зареготав Троян.
— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте,
не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома... Ану давайте разом! — і Явдошка
піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою
захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю,
мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з
півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа
Почаївська рятує монастир від нехристів-турків...
Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний
себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом... Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.
Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по
світлиці, мало не торкаючи головою сволока.
— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною...
— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.
— «І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!» — заспівав він хрипло, мов
старий грамофон.
— «Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!» — докінчила за нього
Віра.
— От щось таке, — сказав він. — А звідки ти знаєш цю розбійницьку?
— Бо сама розбійник, — засміялась вона. — Знаю, що ти грізний, але не знаю, як
тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я
тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем... А з тим цілим
Житомиром, скажу тобі, там не політика, а... а, може, ревнощі, може, гордість...
Той барон і вся та публіка...
— І той Шульц! — перебив її Троян.
— Ну і Шульц... Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна...
— А шкода...
— Чому шкода?
— Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.
— Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш... І без мене...
— Хотілося б, знаєш... так, делікатно!
— Що Шульц! Що барон! Пішаки!
— А хто, по-твоєму, генерали?
— Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!
— Чому оминаєш найбільшого?
— Коха?
— Ну, хоч би!
— Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам
пару дивізій на фронті...
— Ха-ха-ха! — зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув
бровою... — Кажи, з чим приїхала? — запитав він облегшеним тоном і підступив до
ліжка.
— Чую, зібрав армію, — сказала вона.
— Ну, так що? Так, зібрав.
— Так воюй!
— Воюй, а чим? Картоплею?
— Чого ж картоплею, коли є порох!
— Як порох? Де?
— Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбільше треба? Може, я могла щось
пошептати?
— Відьмо! Далебі жартуєш!?
— Чого б я жартувала, чорте!
— Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню — і все потече смальцем!
— За цим і приїхала!
— Так витрясайся! Витрясайся!
— Якого саме огню, капітане?
— Ну, так... На перший бал... Так сотень дві-три... отих... як його... пашок.
Так званих фінок тузенів десять... Та ка-тюшиним ділом — кілька добрих пар... Та
дьогтярів десятків зо два... Та шроту до них відповідну порцію. От ми і в сідлі!

— А ти б так остаточно... Признайся! За кого б пішов?
— Висловлюйся ясно!
— За яку владу?
— Я політик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.
— А чи знаєш ти, що тут ось-ось і інші капітани появляться?
— Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два літри самогону
виджорив. На віки вічні союз! Куми!
— Ха-ха-ха! — не видержала Віра.
— Ось лише зустрінеш — запитай, як смакував наш спотикач...
— Запитаю, запитаю... Але я щось чула, що ти і з іншими спотикачиш.
— Спотикачу! Як не спотикачити? Під одним же кущем сидимо.
— Але ж вони там самостійну...
— Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостійної в той час, коли сам Сталін
«суверенну» співає. А яке нам з тобою діло, хто з них і за яку... Нам з тобою
політика — як верблюдові фрак або Сталінові циліндер. Давай — воюємо, і баста!
— Здаюсь! Воюємо! Дістанеш огню!

А тижнів зо три Троянова бригада спокійно, без метушні й галасу, підтягалась до
Чорнобилів, що на сході біля Людвиполя, і там у одному ліску отаборились. Не
дуже знали бійці, чого аж сюди послав їх командир, гомоніли так і сяк,
сподівалися зустрічі з першим огнем; одні раділи, інші злегка, під ніс, мов би
самі з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою
зброєю... У них же там і танки, і міномети... І яке ж було їх здивування, коли
однієї, як кажуть у пісні, темної ночі до табору прибули, а потім від'їхали
якісь підводи, хлопців побудили, вишикували і кожний дістав по фінці, по гранаті
та по скриньці набоїв. І ще якесь там майно, і навіть папахи на зиму, і все те
честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленінградського «пошивпрому».
І ордени появились!
Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лівим оком
і казав:
— Бери і мовчи!
— Ну, а ордени навіщо? — спитав скептик Терешко.
— Як навіщо? Нарешті героєм станеш! — докинув жару Залізняк.
 
Наші Друзі: Новини Львова