Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92691
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
політичною відзнакою.
І брали вони життя інакше, ніж їхні колеги-«західняки», якось загальніше, якось,
як вони казали, ширше, якось, може, легковажніше, не так пристрасно й не так
драматично, дарма що кожний з них бував і на коні, і під конем, і не раз
траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них
від самого народження вічною загрозою, ніби вони жили в якомусь гнізді
роздратованих ос або отруйних гадів.
І лише один з них, що найменував себе Залізняком, називав себе волюнтаристом,
европеїстом і писав потайки вірші, що звучали приблизно так:
Сталеве небо, залізні зорі,
Огненні вітри, роки мов криця!
Вовком скаженим в чорному борі
Вию до тебе, моя вовчице!
Троян, що слабо розумівся на поезії, був вдоволений такою кількістю сталі та
заліза і одразу йменував його шефом пропаганди, освіти і — на всякий випадок,
якщо виникне така потреба, — культури... Шефом же штабу автоматично став
Царенко, що хоч не був залізним, але вмів, як він казав, ставити діагнози,
переводити аналізи і робити висновки.
— Це, знаєте, — казав він своїм виразним, лінивим полтавським говором, — буде
так: попервах німота накладе як слід кацапці... (пауза). Опісля кацапка накреше
німоті... (знов пауза). А тоді вже ми — лордам по мордам і в'їдемо в наш Київ,
мов той Хмельницький, що ото на тій барвистій картині...
— Бра-а-атіку! — співав своїм козлетоном флегматичний, закам'янілий скептик
Терешко, що варив для бригади полтавські галушки, подільську мамалиґу і
волинську кашу. — Замовляй мерщій білого коня, бо до того часу, либонь, і миші
порядної не лишиться...
— Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до високої політики не тич носа...
— А цур їй тій високій! Он той твій Кох у Рівному також «кухар», а диви, що
витіва...
— От як я тобі покажу, який він мій, то забудеш, як і бабуня твоя звалась.
Диспут кінчався, але кожний лишався при своєму.

У той час, коли ліси сповнювалися рухом і гомоном, місто Рівне, наприклад,
почало пустіти, ніби після посухи степ. Не стало ні Вайза, ні Пшора, ні штабу,
ні пропаганди. Усе це пішло далі до Кременчука, до Полтави, до Ростова. Не стало
гетто. Зникла і Шприндзя. Лише славетний уряд безпеки розрісся, розбудувався,
розгорнувся ще Рейхскомісаріат, що обснувався довкола колючими дротами, шість
метрів заввишки, нагадуючи величезного павука. Пили тепер не у Вайза і не у
військовому казино, а у так званого директора банку «для України» Мюллера чи
Шіллера, а також у великому, збудованому в старогерманському стилі будинку, що
його назвали Німецьким Домом. На вулицях сухо, порожньо, вичувається туга,
смуток, пригнічення, безнадія. Лише рої урядовців у своїх старанно випрасуваних,
жовто-бронзового кольору уніформах та, як звичайно, валки — туди й назад —
запрошених, застарілих, ніби вимучених, машин.
Яків, тобто Троян, бував тут досить часто і досить одверто, дарма що вже не
належав до цього світу. Змінились його настрої, його знайомі, його вигляд. Його
це місце вже не так цікавило, як то було ще недавно.
Зате він цілковито вернувся знов до Дерманя, до своєї Марусі, до всього того, що
виповнювало цей простір, хоча й тут багато дечого за цей час змінилося. Це був
не той Дермань, якого він знав від свого дитинства у різних фазах його розвитку,
це був якийсь сам для себе, винятковий світ із своїми турботами, своїми
завданнями, своїми, дуже складними й тяжкими, проблемами.
Маруся була, як і завжди, ніжною, теплою, відданою, дарма що без фантазій
Шприндзі і без її дядька у Вінніпезі. Школи і книжки не були її стихією, але її
сильна, здорова, наповнена барвою і запахами істота горіла завжди тріпотливою
силою чуття. Було так п'янко і солодко, коли вона горнулася, а її великі,
блискучі карі очі променювали чарами і насолодою.
І вся решта близьких, своїх, рідних людей — дядьки, тітки, куми, всі разом, один
біля одного, з'єднані одним підсвідомим чуттям спільної долі й недолі, відірвані
від шляхів, від міст, від урядів, замкнені у свій обшир землі, лісу, ярів,
віддані на ласку й неласку велетенських сил, що десь діють у часі і просторі,
мов фатум, мов удар смерти. І, коли сідали чорні вечори, люди стягалися, мов
скіпляна кров, десь у одно місце, і тоді відкривалась рана болю, яку заливали
гарячим питвом, гарячою піснею, бурхливим танцем. Щоб було безпечніше! Щоб
певніше дивитись на світ!
А Троян, не кваплячись, але з упертою стоїчністю, вів побори. Набирав
добровольців. Брав полонених, що вешталися, биті негодою, по селах, по лісах, по
шляхах, брав колишніх своїх батальйонців, бурхливих бударажців, що були завжди
готові «на таке діло», брав півчан, борщів'ян, лебедців, ну й, розуміється,
своїх дерманців, що ще якось випадком лишилися незавербовані іншими
організаціями. І коли його громадка набралась так на сотню — поділив її на
відділи, приставив командирів і сказав, що «моя хата нарешті під дахом»...
Попівщина, що залишилась як випадковий свідок колишніх бурхливих волинських
пралісів, що довгий час стояла мовчазно із своєю одинокою, колись церковною,
оселею, де жив легендарний пасічник Никодим Іваницький, тепер враз таємничо
заворушилась, загомоніла... Рили її грунт, клали закопи-перекопи, снували
ходи-переходи, рубали землянки, стоянки, склади... Різали тверду, залежану,
глинкувату, тісно пов'язану смолястим корінням старезної сосни землю, довбали
нори під столітніми дубами, клали балки попід скелями, попід потоками, маскували
назверх кущами, камінням, старими, погнилими стовбурами... Не знали ні дня, ні
ночі, трудились, мов комашня, обливаючись солоним потом, чорні, обгорілі,
задимлені, але завжди з піснею, завжди з дотепом, з розлогим реготом, ну, і з
твердою, як звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини...
І коли все розгорнулось, і коли пішла лісами слава про нового командира,
з'явилися у Трояна емісари, щодня то іншої партії, щодня то з новими вимогами,
пропозиціями, обіцянками, погрозами. Троян крутив, як кажуть, політику,
торгувався завзято за кожний цаль якогось свого неуявного права, обстоював кожну
букву, кожну кому своєї власної ідеології, інколи кпив, мовляв, він ніякий
генерал, і не батько-отаман, і не вождь, а так просто собі вояка-рубака без попа
і парафії... Йому казали: «Приставайте до нас...» — «Як же, в чорта, до вас,
коли вас диви стільки, що й не перелічиш. Давайте хіба всі разом, як є, — народ
тобто...» Не погоджувались з ним, сміялись: «Яке там разом, коли «ті» зовсім не
те саме, що ми, і що вони «ті» розуміються на державному ділі, ми їх і так
загорнемо під себе, а будуть брикатися — знайдемо з ними лад і порядок...»
Кінчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорізького самогону-спотикача і
обрізком сала... Троян, як правило, «погоджувався» — чорт з ними! Погоджувався і
з тими, і з тими, «приставав» до всіх разом, сідав не на двох, як кажуть, а на
трьох, на чотирьох стільцях, а там, мовляв, побачимо, бо ж діло в початках, а
кінця його ще ніхто не бачить.
— Чули он, що казав сер Вінстон Черчілль своїм бритійцям? Крім праці, поту і
крови, не обіцяю нічого! І я, братця, більшого обіцяти не можу. Вірте не вірте,
буде самостійна чи не буде, а... Знаєте самі! Лежати, хоч би хто й хотів, не
дадуть, а з нас Сибіру досить, гепеу досить, — шляхта не шляхта, пролетарі не
пролетарі — всіх змішає спільна чортова доля! Україна для мене, братіки, ніяка
романтика, не теплий кожух і не хвіст собачий... Україна це... це я! Зрозуміло?
Піт! Кров! Душа! Тіло! І ще честь! Дерли з нас хто тільки хотів шкуру триста
літ, а тепер, кажу, досить! Будемо битися де хто стоїть, як хто може і чим хто
може! Не чекаючи ніякого завтра, ніякого чуда, ніякої такої справедливості...
Здобудемо своє — добре, не здобудемо — Залізняк ось пісню змайструє, і хай
співають нащадки, якщо їх ще не видушать різні наші старші, молодші, сильніші,
мудріші «брати»! Те, Залізняче? Чи не правду кажу?
— Та щось у нього муза надто той... іржава! — буркнув котрийсь під загальну
понуру мовчанку, що постала по слові командира.
— Забагато домішав заліза, — флегматично озвався Терешко.
— Не квакай, не квакай! Ропухо! — обурився залізний поет.
Великий аналітик Царенко додав:
— У нас тепер без заліза не піде... Хіба твоя, Терешку, вчорашня печеня не була
залізна?
Усі, як сиділи навпочіпки, заіржали, мов табун коней.
— Та чого ж залізна? — боронився збентежений Терешко.
— Ти краще знаєш чого, — вів своє Царенко.
 
Наші Друзі: Новини Львова