Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 17 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92694
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
кілограм, як він казав, масла, оскаржений за «расеншанде», що значить
«збезчещення раси».
У припливі гніву, щирості й одвертості його покривджений союзник цілими днями
патетично оповідав про те масло, і ту «расеншанде», і як все те сталося, і чому
сталося. Щоб прихилити Якова на свій бік, ніби сподіваючись від нього якогось
збавлення гріха, покривджений почав настирливо роз'яснювати Якову, що «вони»,
тобто сучасні завойовники, наміряються зробити з його Україною... Покраяти її на
смуги, мов шмат м'яса, і віддати заслуженим генералам геть разом із
населенням... Позакривати школи, позбавити всіх освіти, вимордувати поетів,
обернути всіх у рабів...
Яків звичайно лежав на своєму розхитаному, не тюремного походження, залізному
ліжку з руками під потилицею, очима, втупленими у сіру стелю, слухав ті слова і
вперто мовчав. А ночами не міг заснути — дума за думою, ніби хвилі морські,
перевалювались через нього, розсувалась історія, ганьба і сором розжирали його
душу, лють виповнювала всю його істоту. Передумував різні справи, а між тим і
деякі свої ще недавні засади боротьби, політики, і багато з того під тиском
обставин, проти власної волі його, мінялося.
Мінялося, ніби кусень заліза під ударами ковальського молота. Мов заіржавілі
замки старої, викопаної з-під землі скрині, ломилась його пам'ять, і з-під її
залежаного тягаря виступала перед ним гола, страшна, майже дика, обросла мохом
минувшина його і його предків, що перед нею він мусив спустити свій зір до
землі, бо тяжко було дивитися їй у вічі. Скрегіт зубів виривався з його уст.
Здавалось, ось-ось він зірветься і виламає ті грати, що замикають вихід назовні.
Він був лютий, лютий, мов дикий бик, що його випустили на арену боротьби.
До речі, його примістили в камері «нур фюр», тобто «лише для німців», і, також
до речі, їх тут було лише двоє у той час, коли інші камери були напхані, ніби
дорожні валізи. Не менше, до речі, й те, що його вкинули сюди і, здається,
забули, за винятком перших двох днів, коли то працьовитий пруссак, сержант так
званого уряду безпеки на ім'я Бург, старанно і грунтовно списав його життєпис, а
не менше старанний колишній енкаведист, Ковальов чи Кошельов, завзято погрожував
обернути його у «лєпьошку», якщо він не признається у своїх незнаних гріхах,
причому для більшого ефекту його роздягали й оглядали всі його інтимні місця,
так ніби шукали там якийсь скарб.
Але все те минуло. Після кількох таких пробних сеансів, які не справляли на
Якова особливого враження, його враз лишили недокінченим і, здається, забули.
Минали дні і тижні. І місяці. І нарешті Якова знов покликали. На цей раз мав він
діло з якимсь балтійським бароном, що гаразд матюкався по-російськи і мав навіть
монокля під лівим примруженим курячим оком. Був рудуватий і весь всипаний
прищами, з довгим, тонким, гострим носом.
— Та який там з тебе (він до всіх звертався на «ти») майор. Звичайний
фельдфебель, та ще й польський, — почав барон, ще більше примружуючи своє куряче
око.
— От хотілось повалять дурня, — відповів тим же тоном Яків.
— З нами дурня — не вигорить, — глумився барон.
— Ще й як! — відповів спокійно Яків.
— Ми можемо показати, що таки не вигорить, — сказав далі барон, і в голосі його
відчулось збентеження.
— Приємно було б побачити, — недбало відгризнувся Яків.
— Хм... Хм... Герой! Що й казати — герой... — хмикнув барон, пробуючи змінити
тон. — Ми могли б запропонувати тобі... мгу! Щось таке... м-мгу... Щось
вигідніше, ніж той... мгу... «ост». Але ж ти брикаєшся... І сам не знаєш чого.
— Наприклад? — тим же тоном спитав Яків.
— Наприклад, щось таке, що вже було тобі пропоноване.
— Щось не можу пригадати, — сказав Яків виразно з іронією.
— А, чорт! Що ти мені... Таку твою мать! Хоч — одним махом полетиш в «ости»! —
розсердився барон, і його гострий ніс почервонів, ніби морква.
— «Ост» так «ост», — сказав Яків.
— І буде «ост»! — закричав барон, але, ніби щось пригадавши, почав спокійніше: —
То політикою, кажеш, не цікавишся?
— Яка тепер політика?
— Як яка політика? Тепер все політика!
— Не політика, а війна... І не так війна, як мордобиття! М'ясорубка! Насічуть
котлет, а там знов Сталін усядеться на карк Новій Європі...
— Сталін? Це ти що? Хочеш дурня з мене робити?
— Я, зрештою, ніякий Єремія, і ворожба не моє заняття, — поспішив замазати свою
сентенцію Яків.
Барон виразно був збентежений і насторожений, дивився підозріло, а то й
погрозливо, але на Якова це зовсім не справило враження. На тому й скінчилося.
Якова рішили «дати» до рейху. В «ости». Сталося це на початку червня. Весна того
року була пізня, холодна, дощова, червень правив за травень, доцвітали яблуні,
цвів бузок, зеленіли поля, горіли свіжим листом ліси, гомоніли птаством гаї.
Яків нічого не знав, що там десь сталося і куди його повезуть, не знав також, що
діється за мурами його в'язниці, забував і майже забув про всіх і все, здається,
не було ні Бачинських, ні тітки Мотрі, ні Зільберів, ні Шприндзі — якась
пустеля, примара, фата-моргана...
Але все-таки Яків не хотів саме тепер їхати на захід. Так, він не хотів, він
затужив за Дерманем, за цвинтарем з каплицею Св. Онуфрія, за Марусею, за сином.
А тому по дорозі до рейху, у містечку Здолбунові, коли товаровий потяг, що був,
мов ковбаса, начинений невільниками, на деякий час зупинився і стояв мовчазно на
бічній лінії, коли зійшла на землю знана, пахуча, оксамитова українська ніч з
прозорим, водянисто-срібним, таємничим серпиком місяця. Яків у товаристві трьох
інших «осмалених, як гиря, ланців», підважив дошку у помості вагона і зовсім
просто та щасливо випав на свободу.
І коли над ранок, при першому дотику ранішньої заграви, потяг рушав далі своєю
дорогою, Яків та його друзі проводили його поглядами з шелестючого осикового
підліска на Здолбицьких «займиськах», де саме починали свої ранкові хорали
гомінкі волинські солов'ї, що після в'язниці видавались Якову справжнім,
небувалим і нечуваним чудом. Важкий дим потягу чорною поламаною масою лягав по
грядках капустяної розсади, по рядах молоденьких соняшників, по розлогих
хмельницях, що вже починали витися на дроти...
Яків у цей час нічим не скидався на «залізного майора», а нагадував скорше Енея,
що про нього дотепно розповів один полтавець, або того Париса, сина царя Трої,
після того як море викинуло його на берег прекрасної цариці Олени — жінки
Менелая, що був царем Спарти. Цю казку читав колись ще юний Яків, і так вона
йому тепер яскраво пригадалася, що він надумав себе звати Трояном.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Була то довга, складна, повна турбот історія, дарма що вкладалася вона у рамці
трьох місяців, коли в невеликому, але густому і яристому борі, що між селами
Дерманем, Верховом і Бущею, званим Попівщиною, або Темним бором, отаборилась і
почала оперувати ще одна з чисельних ватаг українських партизанів, що, з ласки
відповідного підсоння, множились по лісах, либонь, разом із грибами, після
теплих, літніх і підосінніх дощів. І назвалась вона в початках демонстративно
Дванадцята Зелена Бригада, либонь, тому, що постада серед ночі, серед лісу і
планувалась як кінний відділ.
Хрестили її ті троє друзяк, які ото в Здолбунові, разом з Трояном, випали з
вагона, яким ідея Троянова лягла щільно на серце і які звались — Іван, що миттю
охрестив себе казковим Царенком, Максим, що негайно став Залізняком, і Терешко,
що не знайшов собі гідного відповідника ані в казці, ані в історії і тому
Терешком так і залишився.
Всі троє походили десь із-за Дніпра, всі були комсомольцями часів Скрипника,
«боролися за краще майбутнє трудящих всього світу», і всі побували на Сибіру, в
таборах, у країнах вічної мерзлоти, ледве звідти перед самою війною вилізли і
попали у вир нової метушні, що на цей раз прибула до них з другого кінця
планети. Це було товариство дуже відмінне від інших партизанських ватаг, ніхто з
них не нюхав ніяких націоналізмів, ніхто не носив шапки-мазепинки, і кожний з
них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою і
політичною відзнакою.
 
Наші Друзі: Новини Львова