Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92752
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
вибачте мені!
— Но, но, но! — говорила вона швидко, а уста її помітно дрижали. — Ідіть! Ідіть!
Добраніч! Я ще буду вас бачити!

IX

Другого вечора, коло восьмої, Яків сидів у дуже теплому, дуже затишному, дуже
чистому рівненському мешканні... Перед ним стіл, на столі порцеляна, кришталь,
справжня шинка, масло, булка. І навпроти сяюча, аж рожева, яскраво-свіжа молода
жінка. Він вечеряє. Щойно відбула бурхлива зустріч — довге завішення на шиї,
град поцілунків.
— О Якове! О, як я тебе чекала! А боялася! Замкнулась на всі замки, не спала
цілі ночі! Але ти є! Ми є! Ти зі мною! А потім бігла до кухні, бігла з кухні,
несла, спотикалася, ставила. — Випиймо, Якове! У мене рейнське, не питай, де
дістала! — І вже наливала, і вже іскрилась чара, сміялись очі. — За твій
поворот! — І піднесла вино до уст. — О милий! О радість!
Родинна, приязна, тепла, радісна атмосфера — гніздо ластівки у скелі над
розбурханим океаном, свідомо, навмисне приготоване. Втомлений Яків відчув те, що
вона хотіла сказати, — подих миру, відпруження, відпочинок. Поволі, із смаком
їв, запивав вином, слухав щебет прекрасної жінки, курив добру цигарку і слухав
музику, що бриніла з сусідньої кімнати.
Вона не питала, як там було, оповідала про себе — що тужила, що нікуди не
виходила, що читала Діккенса, що не могла заснути, що він їй снився, що думала
лише за нього. Була сама радість, сама усмішка, само щастя і краса.
Цілу дорогу Київ — Рівне Яків шукав розв'язки цієї зустрічі — що і як мав їй
сказати — така мімоза, такий сейсмограф, боявся вибухів, боявся сказати правду,
боявся її реакції, але в той час, коли він там думав, вона тут уже йшла йому
назустріч з усміхненими очима і казала цілою своєю поведінкою нічого не боятися.

І це була найсильніша її зброя, якої він у ній не міг спочатку помітити, замало
її важив і замало цінив, не розумів її витонченого, вразливого, розумного
єства... І йому тепер справді неможливо прийняти рішення, сказати виразно так чи
ні, бо сили за і проти рівні, бо його чуття поділене на рівні частини.
Він бореться цілу ніч, плани і протиплани, картини пережитого в Києві чергуються
з привабою тутешнього, звучать ще гарячі слова Віри і голублять блискучі
перспективи Шприндзі. Ні, він не має рішення, лише його інстинкт диктує йому
виразно, що, яке б те рішення не було, його приречення висловлене, і від нього
йому не звільнитися. Він є тут, він тут був, він тут буде. І даремно він
намагається виринути з великої, загальної, невмолимо скерованої течії, що несе і
його, і все біля нього протягом усього його життя, а також перед ним і, можливо,
після нього, як також даремні всі його протиставлення, бажання бути вищим,
мудрим, іншим, свідомішим. Уся та безодня незбагненних пристрастей, що згущеною
силою рухнула в цей грандіозний похід на всі боки знервованої планети, — була
тут, є тут і, мабуть, буде далі в мозках, в душах тих, хто цей простір заповнює.
Це, здається, не диктат свідомої сили, це, мабуть, воля глибинної стихії, що її
не зломити ніякими логічними нормами, аж поки вона сама не визріє, не вичерпає
своєї бурхливої динаміки зростання і не вляжеться в ложе космічного руху буття.
І даремні тут апеляції до глузду. Глузд в таких зрушеннях буває змістом
безглуздя. Механіка руху сама визначає закон і право.
Розбурханий інстинкт Якова б'є на тривогу, він вичуває, що в його мозку рвуться
останні нитки логіки. Він лише хапається за час. Кілька тижнів, кілька днів.
Лише трішки часу, трішки терпеливості. Він ще нікому нічого не обіцяв, він ще
може рішати, і він переконаний, що таке рішення прийде.
І воно прийшло. Одного передвечора на порозі Яковового мешкання несподівано
з'являється Шульце. Той самий київський, що з ним Яків недавно розмовляв.
— А! Як живемо?
— Гаразд, гаразд!
— У вас тут прекрасно!
— Так, не зле. Вип'ємо, може, чарку горілки?
— Чому б не випити.
Випили і закусили. На щастя, Яків був сам. Шприндзя була десь там, у інших
кімнатах, і, на щастя, не показувалась на очі. Чого хоче Шульце? Чим Яків може
йому служити? Шульце заявляє з місця, що з ним, з Яковом, хоче бачитись Ясна.
Справа важлива. Невідкладна. І чи не хотів би Яків проїхатись з Шульце до Києва?

— Тепер? Зараз? — виривається у Якова збентежено.
— Найкраще б так! Зараз! До речі, ми по дорозі зі Львова і не можемо тут
задержуватись. Дуже спішимо! Завтра будете назад.
Яків збентежений, але по хвилинці вагання погоджується. Забіг лише до Шприндзі,
сказав, що його кличуть, що завтра ввечері вернеться. Найпізніше — післязавтра.
Шприндзя також збентежена, її очі широко й запитливо дивляться, але не питає
нічого. Він квапиться, навіть не може випити чаю.
Вийшли, Яків, як звичайно, примкнув двері. На головній вулиці, проти готелю
«Дойчес Гоф», на них чекає тяжкий, на вісім осіб, військовий транспортовець.
Прекрасний, ясний, морозний вечір, під ногами поскрипує сніг. З готелю швидко
виходить у теплому плащі з сірим бобровим коміром фон Лянге. За керівницею
транспортовця шофер-есесівець у комбінезоні, з окулярами на каптурі.
Шоста година. Всі мовчки сідають, закутуються. Яків з Шульце ззаду, фон Лянге з
шофером спереду. Машина одразу бере швидкість, ніби тікаючи, виривається з
міста. Відкривається простір, свистить вітер, миготять телеграфні стовпи.
Пролітають Корець, Володимир-Волинський, ніде не зупиняються, швидкість усе
збільшується. І лише під Житомиром, по трьох годинах гону, фон Лянге заявляє, що
в цьому місті вони мусять зробити коротку зупинку у важливій справі. В'їжджають
у мертве, темне місто, минають кілька вулиць, і враз машина зупиняється.
— Вийдімо на хвилиночку, пане майоре, — звертається Шульце до Якова.
Висіли. І враз несподіванка: кована залізом брама, кована фіртка, висока
мурована стіна. І все мовчазне, і все мовчить. І лише біля брами два озброєні
вартовики.
Ще пара хвилин, і Яків опинився за брамою. Шульце сказав, що він арештований.
Цебер холодної води на гарячу голову.
Перші години і перші дні скажені. Яків, як тільки отямився від першого удару,
рвав і метав, спинався, мов дикий кінь, дуба, протестував і гримав, і лише дуже
поволі почало йому прояснюватися, що він попав у заплутану, брудну, примітивну
інтригу, в якій замішані різні справи, різні речі і різні його знайомі включно з
Ясною, Шульце, фон Лянге і навіть Шприндзею. Всі вони разом і кожне зокрема мали
в тому свої якісь інтереси, всі по-своєму його любили, кожне хотіло мати його
для себе, всі бажали йому лише добра, але Якову від усього того, крім великих
неприємностей, нічого не лишилося.
Мав він при цьому небувалу нагоду у своєрідній тиші переглянути і обдумати своє
минуле взагалі, а недавнє минуле зокрема. Тих кілька місяців, що були
завершенням останніх років, видавались йому з цієї діри із потрійними ґратами
трохи подібними до вогненної легенди, і інколи він відмовлявся вірити, що це
було дійсно і що ще так недавно він був таким великим «чимсь», а тепер ось став
таким великим «нічим». Пригадав значно виразніше, ніж звичайно, свою Марусю з
Дерманя, що за останній час далеко відійшла від його зору, ніби взагалі увійшла
в глибінь подій і в них втопилася разом з Дерманем, а на її місце виринули з
тієї ж самої глибини і її заступили інші примарні з'яви. Пригадав і сина свого,
і інших рідних і при тому ще раз переконався, що роджений він не для родинного
затишку, а для вітрів і буревіїв, що з них він сам зітканий.
Уперше почав бачити з якоюсь провокативною виразністю, кожну зокрема і обох
разом, дві дуже подібні істоти, що з них одна звалась Вірою, а друга Шприндзею;
подібні своєю легендарністю, дарма що обидві були трагічно далекі одна від
одної, ніби з різних планет... Істоти, що так нагло і непрошено ввірвалися в
його життя і довгий час були закриті для нього надто несподівано реальністю та
надмірною, аж хворовитою, близькістю, що його і бентежило, і не давало віддалі,
щоб бачити явище в цілому. Тепер усе це, мов театральна заслона, впало, все
оголилось, мов пластичний твір митця, виставлений на показ.
А по суті, це, мабуть, була не дійсність, а скорше несподіваний міраж, так само
як і ця його кам'яна яма з тими ґратами і з тим брязкотом ключів за дверима,
разом з тим союзником, що приблукав з Познанщини, щоб потрапити сюди за
кілограм, як він казав, масла, оскаржений за «расеншанде», що значить
 
Наші Друзі: Новини Львова