Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 20 червня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91581
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею.
Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її
відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.
— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?
— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.
— Ви чимось невдоволені?
— Не можу сказати — ні.
— Чим саме?
— Уявіть — не знаю.
— Навіть приблизно?
— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться...
— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель,
Сан-Франціско...
— Я там не був.
— Але є то осяжніші поняття? Ні?
— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише
поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у
примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у
неосяжних глибинах і висотах...
— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель,
що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось
подібне...
— Охоче!
Лишили танець і розмістились у фотелях.
— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?
— Ви його знаєте?
— Знаю.
— З плану, з вікна авто?
— О, ні! Уявіть, ні... Я ж не німка...
— А хто?
— Довга, марудна історія... Людина... Жінка.
— Є між тим якась різниця?
— Тобто?
— Між людиною й жінкою?
— Кожна стать має свої прерогативи.
— А що тут робите?
— Фатальне питання!
— Щось дуже фатальне?
— Щось таке, як і цей ваш сон.
— Що, вам також не віриться?
— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли
ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей...
— Думаю, більше.
— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам
судилося родитись в такий шалений час, що... часто не віриш.
— Я ніколи не робив собі ілюзій...
— Але все-таки не віриш до кінця... І не такого сподівалися...
— Десь від тридцять третього року... Якраз такого.
— Чому?.
— Це довга тема.
— Але цікава.
— Не для цього місця.
— Скажете іншим разом?
— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.
— Буря.
— Так.
— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
— Щоб бачити її здалека.
— Це не той час.
— Справа погляду.
— Ваш погляд?
— Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак...
— Однак?
— Мабуть, як ви сказали... фатальний.
— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.
— Що ваше?
— Все!
— Ви смієтесь... Це дуже поважна справа... Може, ви над цим не задумувались...
— Ваших предків — значить, ваше... Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для
чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись грунту предків? Злякались? Чого?
Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що
вгрузали і вгрузали в цю землю віками — душею, тілом, кров'ю, потом, що боронили
її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем... і ви хочете саме
тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви... Ви просто
хочете втекти, дезертувати... Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути
капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим... Але
корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби...
Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше — віки,
тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині,
за дітей, за жінок... Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти... Ви мусите
бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, — битись,
змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!
Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для
недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що
начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані
вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст — в крутежі між
алькоголем, між «Кетхен», між німецькими офіцерами гітлерівського Третього
Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру,
між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам... І з уст яскраво
заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних...
— Майн Гот, майн Гот! — почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що
стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора
фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного
французького вина в руці, вигукував: — Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив,
переміг!
У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків
міг знов бачити — ні Вайза, ні Наді вже не було.
«Кетхен» також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все
зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу... Появилась знов таця з
чарками, пили навстоячки, без бажання, п'яніли на місці, і кожному здавалось, що
він зривається і летить... Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому
тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за
«фюрера», і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним
акцентом затягав «Лілі Марлен», а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.
— Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, — почув Яків зовсім біля себе, так ніби
той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.
— Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! — відповів бистрий,
настирливий чоловічий голос.
— Ха-ха-ха! Що скаже ваша...
— Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом
«Волгу», йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої
барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі
бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є
частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого
Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і
п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз
хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив:
— Ей! Майоре! Пісня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу... Не знав Бог,
кому давати... Помилився... Три тисячі кілометрів такої води... Майн лібер! Коли
б ми так взялись до неї... ми б у ній десять Америк втопили. Так! Десять! — Він
гикав, попивав з чарки, заточувався. — Але нічого, — продовжував, — ми ту хибу
 
Наші Друзі: Новини Львова