Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 червня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91628
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.
Машина пролетіла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами
долиною, завернула на узгірок вправо і нарешті, по восьми годинах бігу,
зупинилась.
Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертій годині тридцять п'ять хвилин
вечора, вже цілком затемнена, без неба, без світла. Падав сніг. Вайз і Надія не
бачили Якова ще таким. Він був безмовний і, здавалось, молився.
— Майоре! Приїхали! — викрикнула Надія. Він схаменувся, машина стояла перед
великим, сірим п'ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами піднялися
на другий поверх, увійшли у високі двері пишного, як видалось Якову, мешкання —
і радісне, бурхливе вітання.
— О, пан майор! Чув, чув! Дуже раді! Будьте як дома! — зустрів Якова молодий,
високий «зондерфюрер», що назвав себе Кюцнером, і запровадив його до просторої
кімнати з фотелями й столиками з куривом. — Сідайте! Куріть! Що п'єте?
— А ви тут буйно влаштувалися, — сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горілки.
— Лігво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!
— О!
— Глянь лиш сюди! — і Кюцнер відкрив одну з шаф.
— А! Музей!
— Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жінки, а це син... А тут ордени!
А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стріляли в
потилицю, ха-ха-ха!
— Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!
— Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лігво! Липки. Дільниця багачів і
чекістів.
— Є тут і фон Лянге?
— Розуміється! Другі двері від входу!
— Вона також?
— Є!
— Був у тебе Франц?
— І Франц, і Баєр, і Кубелко.
— То ти вже знаєш?
— Абсолютно!
Яків мовчав, курив, попивав під цигарку горілку, перекидався окремими словами із
зніяковілою Надею, що настовбурчено сиділа у глибокому фотелі, розглядав кімнату
з її сірими стінами, з «фюрером», що висів у позолоченій рамі, з якої недавно
витягли Сталіна, іноді слухав уривки мови Вайза, що її не зовсім розумів, а
взагалі почував себе не в своїй тарілці, аж до часу, коли високі двері рвучко,
ніби їх рвонула буря, відчинилися і в їх обрамленні появилась огорнена в біле
манто, мов цариця, Віра Ясна у товаристві незмінного Лянге і двох офіцерів
ес-ес.
Вайз і всі інші зірвалися з своїх місць. Яків швидко наслідував їх приклад.
Злива усмішок, цілування ручки, оклики. Ясна свіжа, бадьора, сяюча. Вайз
вирівнявся на весь свій гігантський зріст і відрапортував:
— Шановна, ясна пані! Ось тут він! — і вказав на Якова. — Передаю! Прошу
розписатись!
— А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? — загомоніла Ясна.
— До ваших послуг, пані! — відповів Яків. — Києва ще не бачив.
— То ще побачите, — відповіла Якову і одразу звернулась до офіцерів: — Так де ж
ваш славний «айнтопф»?
— Там! — вказав Кюцнер на широкі розсувні двері, що саме розсувалися,
відкриваючи простір із столом, що виблискував білістю, порцеляною, кришталем.
— Комплімент! — викрикнула Ясна, і її очі сяяли. З'явились нові постаті —
офіцери і їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, і товариство рушило. Сідали
за картками. Яків знайшов свою картку побіч картки Ясної, був схвильовано
вдоволений. На столі пишались риба, кав'яр, віденські ковбаски, шинка і
чисельні, різних розмірів та кольорів, пляшки.
— «Айнтопф», треба признати, вдався, — сказала Ясна до свого сусіда зліва,
полковника летунства, що назвав себе Мільхом. — Моя заслуга, — звернулась після
до Якова по-російськи, пояснюючи слово «айнтопф».
— Моє вам признання, — відповів Яків з посмішкою. Кюцнер підносив тости, усі
випивали, починало ясніти. Дами загорілись першими, офіцери взяли тоном вище.
Яків переживав момент, що видався йому якимсь незвичайним, своєрідним сном, що
вже снився йому колись десь і що опісля ставав туманною нереальністю. Робилось
гамірно, всі обличчя то якось зливалися, то знову розсипалися, голоси й звуки
мішалися у бурхливу метелицю.
— А ви що? Язик проковтнули? — враз почув Яків зовсім близько біля себе, і в ту
мить до його затуманеної свідомості дійшло відчуття величезного, глибинного
вдоволення. Таж він у Києві! Таж біля нього найкраща жінка! Таж він у центрі
уваги!
— Мало випив, — відповів він з виразною лукавістю, що видалась йому зайвою, але
він нічого кращого не міг в цей час сказати.
— А? Мало? Кюцнер! — гукнула Ясна в туман, і з нього виринув високий, стрункий
старшина з величезною пляшкою... — Налий тому геркулесові!
— О! Охоче! — сказав Кюцнер, налив склянку. — За Дермань! — підняла свою чарку
Ясна.
Яків підняв свою.
— Звідки ви знаєте Дермань? — спитав опісля Яків, дивлячись гостро на Ясну.
— Як звідки? Ви стільки мені про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я
інколи могла б віддати життя! — вирвалось у Ясної несподівано, що видалось Якову
дуже щирим... Він глянув на неї уважно.
— Ей, ви! — продовжувала вона. — Задубілий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя!
Що ви там у тому Рівному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо!
Ви нам тут потрібні! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Дніпро,
тут Рівне, тут Дермань, а він... до рейху! В раби закортіло, остом, на
смалець!..
Його правиця непомітно простяглась до столу, і згорнена в кулак долоня з
притиском лягла на скатерть.
— Не люблю, як втручаються в мої справи... — сказав він понурим тоном.
— Ніхто вас не буде питати, — додала Ясна.
— Побачимо!
— Це мені подобається! Я тут за вами затужила, — раптом змінила вона тему.
— За мною? Чому?
— Мабуть, є причина.
— Не змушуйте мене на наївність.
— Знаю, знаю...
— У вас тут все золото Навої...
— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви
не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш?
Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви
виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою
піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?
— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.
— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?
— Обман зору.
— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
— Можливо. У вас тут також досить весело.
— Чи не хотіли б переїхати сюди?
— Що маю тут робити?
— Щось знайдемо.
— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.
— А що сталося?
— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.
— О! О! У мене склалося враження, що... ваше населення, в разі чого... могло
б...
— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику
в сусідній кімнаті.
Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната
наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту
жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості,
ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею.
 
Наші Друзі: Новини Львова