Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92749
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
у її мілітарній площині, як у політичній роботі, дарма що на перший погляд це
видається навпаки. Силою нашої так званої зброї на тлі противних нам збройних
сил ми, очевидно, зникальний аргумент. Але, казав далі Яків, для нас нема
виходу. Мусимо хапатися й за соломинку, навіть за бритву, коли йде про порятунок
душ наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою представити. Часу,
часу і ще раз часу і ще дуже крутого школення необхідно, щоб встановити
розхитану ментальність нашої людини взагалі, а цього типу зокрема. А часу мало.
Ба! Його нема зовсім! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому що
лишається? Діяти Як діється? А тому навіть бритва!
В остаточному рахунку це все краще, як ніщо! Лише в даному випадку необхідна ще
деяка витримка! Треба ще чекати!
Невідомо, яке враження справила ця мова на присутніх. Мороз слухав її з виразною
міною поблажливості, а щодо молодого добродія, який невиразно назвав своє
прізвище, то він почав відразу мінятися на обличчі. Щось його, видно, торкнуло
за живе, і то, видно, за болюче живе. Його очі відразу загорілися, губи почали
кривитися, а коли прийшла його черга говорити, він, видно, вважаючи себе за
головну тут дійову особу, почав з того, що ніяк не може погодитися з паном
майором, що тут не рішає військова сила. Йому дивно чути таке від військовика. І
як можна вважати наші військові сили за мінімальні? Сорокап'ятимільйонова нація
— це не пустий звук. Це не Словаччина і не Литва. А щодо політики, то кожна
політика лише тоді політика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори,
наприклад, з Гітлером або Сталіним мовою політики! Багато договоришся! Ми вже
пробували. Говорили Грушевські, Винниченки... Не бачите їх результатів? Нам
потрібна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вірою в свою справу, яка не
буде... — Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострі слова, називались
прізвища, кидались погрози.
Молодий чоловік сердився. Сердився щиро, тепло, навіть гаряче. Його нерви
бушували. Він вимагав негайної дії, бо нема тепер часу чекати, бо тепер війна,
найкраща нагода виявити себе, бо ворожі сили зударились, вони самознищаться, а
тому нам треба бути готовими. І не тоді починати, коли вже буде запізно! Ми й
так були завжди пізніми. Іванами! Досить! досить! — уже майже кричав молодий
чоловік, при чому Мороз почав позирати на вікна, а коли молодий чоловік якось
без закінчення урвав свою мову, Яків після короткої, збентеженої перерви
попросив слова і обережно промовив:
— Ви маєте повну рацію... Розуміється... Вибачте! Я тільки між іншим... І це
особисте... Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Іще одне дозвольте
питання: ви... ви військовий?
— Що значить? — сказав тим же сердитим тоном молодий чоловік. — Сьогодні ми всі
військові!
— Очевидно, очевидно, — погодився Яків. Нарада скінчилася, рішення не знайшли,
розійшлися кожний при своєму... Пізніше Мороз шепнув Якову, що той молодий
моловік — відомий діяч однієї організації (і назвав його прізвище), що «вони»
вже самі все рішили, а те, що було тут, — це лише так, між іншим, формальність,
інформація.
Для Якова це принесло чимало клопоту, він вернувся на мешкання збентеженим,
дорікав собі за необережність. Вдома його зустріла Шприндзя, і першими її
словами було:
— Що сталося?
Яків лише буркнув «нічого», зірвав шинелю, кинув її на вішак. У їдальні на столі
лежала розгорнена мапа Європи і стояв вицвілий глобус. Шприндзя покликала Якова.

— Ти лише глянь! — почала показувати вона своїми тонкими пальчиками різні точки
на мапі. — Ось тут Відень. Це далі Мюнхен. Це ось, наприклад, Констанца. А це
ось Швейцарія. І там живуть люди! Розумієш? Роблять годинники, душать сир...
Розумієш? І там живе мій далекий родич Шварц. Він — банкір... Через нього ми
пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут! — і вона вказала на глобусі точку,
де було написано «Вінніпег». — Це Канада, — сказала Шприндзя. — Мій дядько має
там фабрику готового одягу. П'ятсот робітників. А це ось, — пересунула вона
палець на кілька сантиметрів, — Нью-Йорк. Там мій найстаріший дядько, Шимон. Він
має аптеку. На Мангеттені. На Сьомій авеню. А тут знов, — ще далі пересунула
свій палець Шприндзя, — бачиш? Уругвай! Ріо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого
швагра, Копель. І торгує він бананами. У нього контори в Буенос-Айресі,
Ріо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумієш ти, що це значить? Це життя! Це мир. Це
свобода. Це земна куля! — і вона крутнула своїм пальчиком глобус, що почав
крутитися. — Це Біяріц, Канни, Рів'єра, Це Париж, це Голлівуд. І це, — казала
далі Шприндзя, — звучить, особливо з цієї нашої руїни, мов казка. Але я тобі
скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей мій дядько Зельман з
Вінніпегу. Він був тут. Ось тут. На цій самій вулиці. Торгував юхтом. І враз
йому стрельнуло покинути цю Вузьку вулицю і перенестися до Вінніпегу. І було
це... Ти не повіриш! Двадцять дев'ятого року! І тепер він мільйонер! П'ятсот
робітників, власне кіно, дві крамниці. А повіз із собою лише пару сотень
долярів. А оце недавно переслав швагрові п'ятдесят тисяч долярів на розбудову
нашого підприємства, якраз перед війною. Та прийшли большевики... А це ось наш
родинний альбом, — казала далі Шприндзя. — Це дядько Зельман. А ця ось дама...
Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось їх фабрика. П'ять
поверхів. А це їх вілла. А це їх котедж над озером, а це другий в горах. І
живуть вони тут лише влітку. Зими проводять на Фльориді. І далі, далі... Всі
інші дядьки, тітки, їх вілли, їх котеджі. У всіх кінцях планети. А далі Шприндзя
змалювала точну, пункт за пунктом, картину їх дороги.
— Чого тут чекати? — казала вона. — Не будуть німці — будуть большевики. З
німцями буде життя «нур фюр», з большевиками ні для кого. Скажи: чи людина
приходить на світ два рази? Чи вона живе вічність? Уяви собі, — казала Шприндзя,
— десятки років повільного усування вашої раси з цієї землі або знов, уяви,
трудодні, сірість, страх... І вічна нужда, без ніякої надії на покращання. Ще
дехто з ваших людей, я це знаю, вірить в якусь свою вимріяну, міфічну Україну...
Але я тобі скажу: не тільки ніякої України — не буде ніякої навіть Польщі.
Будуть большевики. Скрізь будуть большевики. Я тобі це кажу... А це не життя і
не смерть. І я тобі ще скажу: ліпше вже оці гетто і ями, ніж те довге, хронічне
конання... Але ти ще побачиш... Ти ще побачиш... Одного разу...
— Ну, добре, — перебив Яків. — Але скажи мені, чому, коли прийшли вони, ви всі,
включно з тобою, так бурхливо їх вітали?
— Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вітали цих. Фікція! Люди, яким випала
з рук керівниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на наших очах, нам
засадничо ворожі... І вам, і нам! І їх нічим не вкоськаєш. Вони змагаються за
планету!
Яків слухав Шприндзю з приємністю, увага його дедалі зростала. Вона стояла
навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очі її горіли так, ніби й
вона сама була одним із конкурентів у боротьбі за ту планету. Вона виразно
вичувала силу логіки своїх аргументів, а він дивувався, звідки саме та її сила
береться.
Якову хотілось обняти її і цілувати. Така вона, ця молода істота, була чудова у
своїй свідомості, в своїм людськім і Божім образі одночасно.

VIII

Другого ранку, вже о сьомій, сливе затемна, під легкий, але колючий східний
вітер із сухими сніжинками, Яків, у товаристві Вайза і його співробітниці Наді
Яковлевої, сидів у автомашині, що брала курс на Київ.
Шоферував сам Вайз, дорога Рівне — Київ вгиналася від тягаря машин, що котилися
сюди й туди день і ніч без перерви. Їх французька простора, легка і вигідна
«сітроєнка» нагадувала балерину на сцені якогось гігантського театру. Вона легко
брала кілометри, містечка, села, хутори, мов шпиці в колесі, мигали телеграфні
стовпи, мов стрічка на вітрі, маяла перед нею дорога.
Корець, Новоград-Волинський, опівдні Житомир. Ріка Тетерів. Яків переживає. Це
для нього подія. Місто-історія, місто-міф, місто-туга, місто, що до нього нема
доріг, — і враз воно стає реальною, конкретною, досяжною дійсністю. Ще година,
ще кілька горбів, і це вже не буде Кий, Щек і Хорив із своєю сестрою Либіддю, а
— брук і цегла.
Присмерком, промчавшись долиною, пересікши ще одну річку, минувши зліва
непомітне містечко, автомашина вривається у високий сосновий, із стрілчастими,
довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.
 
Наші Друзі: Новини Львова