Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92756
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
на це право, бо я для того народилась. І свого життя я не віддам дешево.
— Ну, а дивись, твої одновірці... — почав був Яків, але Шприндзя відразу його
перебила:
— Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед їх смертю рабин їм сказав: «Не
бійтеся смерти своєї. Бійтеся смерти тих, що вас умертвляють».
Яків дуже був зворушений. Шприндзя сиділа у куті канапи згорнувшись у клубок...
У морі життя, що кишить акулами, молюска без захисту, тінь віків, піна вічності.
Але вона — вічна і недосяжна. Якову хотілось їй помогти, дарма що в тому була
небезпека, що він не був її раси, її долі, її призначення, і, може, саме тому. В
душі він відчув до неї ніжність і своєрідну любов. Йому хотілось захищати її
саме тому, що всі проти неї. Вона для нього не жінка, не ласощі, не нагода. Вона
для нього — символ.
Шприндзя, здається, відчула його думки, звернула на нього свої горіючі,
стривожені, мудрі, прикриті довгими віями очі, не сказала нічого, але Яків її
зрозумів. Вона йому вірила.
І вірила ось чому: вони ось тут разом стільки ночей. Вона біля нього, з ним, але
він не торкнув її як жінки. Іншим разом це образило б її, але тепер вона
розуміла. Тому й показала йому свої скарби. Він тоді дивився, але очі його були
спокійні.
Коли він роздягався, вона виходила. Коли ж був у ліжку — приходила часто. Інколи
разом читали поезії. Коли відходила, казала йому лише «добраніч», і лише в
голосі його чулась ніжність.
Але це ніяк не значило, що він — не мужчина, що він слабодух чи цнотливець. Це
лише так було, само від себе, з огляду на час, на місце, на обставини.
У всьому цьому напівзруйнованому будиночку жило двоє сердець. Серце чоловіче і
серце жіноче. Серця двох різних рас. Вони були поєднані лише тим, що дихали тим
самим повітрям, що їх гріло те саме тепло. Земля і сонце були їх елементами,
вони розчинялися в їх Божій силі і жили життям з такою силою, що робилось від
того гарно.
Була третя година ночі. Яків відчував велику втому, очі його злипалися, а
Шприндзя все сиділа у куті канапи, як звичайно, прикрившись легкою турецькою
хусткою. Він боявся сказати «йди», ні, він не хотів, щоб вона йшла, він лише
боявся сказати «ходи». Вона дивилася на нього, і в її погляді він читав: «Хочеш
мене? Я прийду». У повітрі вібрувала її й його туга, простір повнився їх
флюїдами, вони злились ув одну стихію, вони вібрували однією силою, мов тепло
сонця на дні повітряного океану. Росла трава, сочились соки, виділялись пахощі,
барвіли пелюстки.
На підлозі лежала газета «Волинь» з великим написом «1.300.000 полонених». Він і
вона дивилися на той напис і хтозна-що там бачили. Було дуже тихо, цокав
годинник, рівно горіла мала, з червоним абажуром, лампка на нічному столі,
лежали книжки довільно і байдуже, стояли незучаснено речі, на передній стіні,
біля шафи з книжками, на всю її довжину, ніби застигла блискавка, просікаючи
зеленкаві, з прозолоченими візерунками шпалери, якось погрозливо лежала глибока
риса.
І враз, ніби сполохана пташка, Шприндзя зірвалася з місця і з невиразним окриком
кинулась на груди Якова. Вона горнулась, вона тиснула свою голову до його
грудей, вона тремтіла... Велика, міцна, заросла його рука якось особливо
делікатно лягла на її маленьке, тріпотливе плече.
У п'ятницю, другого дня, під час обідньої перерви, Якова покликано до телефону.
— Галльо! Тут Мороз! — почув він у слухавці. — Директор контори закупу й збуту.
Ви мене, здається, знаєте?
— Знаю, розуміється, — відповів Яків. — Маю до вас таку справу: чи не могли б ви
зайти до мене сьогодні ввечері, коло восьмої... До мене. Додому. Ви знаєте, де я
мешкаю? Так, маю діло.
Увечері, о восьмій, Яків знайшов мешкання Мороза. Там, крім господаря, застав ще
двох, молодого віку незнайомих чоловіків, що їх Мороз представив як своїх
співробітників з Дубна і Крем'янця. Один назвав себе Поліщук, другий промимрив
своє прізвище зовсім невиразно.
— Ви знаєте, — сказав Мороз, — яка ситуація витворилася на наших землях у
зв'язку з тим політичним курсом, що його приніс із собою так званий
Рейхскомісаріат. Ми тут, панове, свої люди, і я сподіваюся, що ми заховаємо
повну таємницю наших розмов. Наш обов'язок, як громадян, відповідальних за долю
свого народу у цей винятковий час, подумати про те, яку позицію маємо ми зайняти
відносно тих проблем, що так несподівано виникли.
З усього, що ми бачимо, можна вже зробити далекойдучий висновок, що при цій
політичній констеляції нас чекає приблизно така сама доля, як, наприклад, наших
жидівських співгромадян. Тобто — повна екстермінація. Нас хочуть винищити,
винищити, дослівно, фізично. До решти. Лише з огляду на нашу кількість ця справа
має бути переведена різними способами і в різний час. Акція в цьому напрямку вже
почалась: з розбиття нас на воюючі між собою політичні групи, з розсварення
церковного, з винищення голодом полонених, з нацьковування нас на сусідів, а
сусідів на нас, із зредукування до голодової норми заробітного мінімуму, із
зведення народної освіти до чотирьох класів, з планового вивозу нашого населення
на рабські роботи до рейху. У протилежність до того що Російська імперія мала
намір знищити нас як націю, ця сила має намір знищити нас як расу.
Мороз говорив дуже поважно, дуже офіційно, дуже формально. Всі сиділи довкруги
стола, накритого тяжкою, рудого кольору скатертиною. Вікна були завішені і
закриті віконницями. Квола, на одну жарівку, лампа лише загально освітлювала
простір. Портрети Шевченка і Франка дивилися з передньої, біленої вапном стіни.
Було холодно і непривітно.
— Наше завдання, — казав далі Мороз, — не допустити до реалізації планів
противника. Мусимо протиставитись. Питання лише — як, чим, якими засобами. Наші
жидівські співгромадяни вибрали собі шлях непротивлення, їх беруть тисячами,
скидають до ям, засипають вапном і землею. І на тому кінець. Що маємо робити ми?
Беручи на увагу нашу тисячолітню традицію і засвоєну нами культуру життя, ми не
можемо йти за прикладом жидів. Наші предки ставили спротив завжди і скрізь, і то
пропорційно більшим силам, ніж ця теперішня. Готи. Гуни. Монголи. І ми вийшли з
того переможно. Різниця між минулим і сучасним лише в тому, що тоді ми не були
загрожені з півночі... І що тоді ми не були здеградовані до народу-парія.
Де вихід тепер? Що маємо робити? Як протидіяти? Чи можемо протидіяти взагалі?
Сили наших противників великі, наші власні малі. Майже зникально малі. Нація,
яку ми величаємо сорокап'ятимільйоновою, порізана вздовж і впоперек межами, її
полосовано віками, навалами, фурією злої волі. У наших руках ніякої сучасної
воєнної техніки. Ми тотально обеззброєні. І єдине, що маємо в своєму
розпорядженні, — це наша надсвідома неугинність і наша надприродна живучість.
Хочемо жити за всяку ціну, при всіх умовах — скрізь і завжди. Не належимо до рас
самогубців, дефетистів, капітулянтів, і це є тепер нашою основною і єдиною
зброєю.
Є ще й інша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати — наприклад, духова,
внутрішня, солідарність, єдність духу і діяння. Однак ця сила спаралізована
нашою несвідомістю загальною і політичною. Наше велике серце заступило наш
інтелект, і ця диспропорція основних рушіїв людського буття є величезною
перешкодою для використання цих дуже важливих ресурсів енергії.
Одначе, як би то не було, ми свідомі одного: не сміємо бути пасивними.
Пасивність у нашому випадку — гірше як смерть. Це розуміють усі верстви нашого
населення, і багато наших діячів, особливо радикальніших, є за те, щоб уже тепер
розпочинати організаційно-підготовчу акцію спротиву. Коли треба — збройного.
З цього приводу влаштовують зустрічі, переводять розмови, обмінюються думками.
Наша сьогоднішня зустріч має це саме завдання — обмін думок, щоб виявити погляди
на цю справу окремих наших відповідальних діячів і щоб могти ті погляди
практично використовувати в разі потреби.
У даному випадку йде про думку такого визначного військового діяча, яким є тут
між нами присутній майор Балаба, — закінчив свою мову директор Мороз, після чого
відразу почався «обмін думок» і в першу чергу запрошено до слова саме майора
Балабу.
Яків не був до цього підготовлений, не мав нагоди про це навіть думати, але
мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не є остаточною, в таких
справах у першу чергу треба бути максимально обережним. Наша історія, казав він,
перевантажена спонтанними, емоційними рухами, які, одначе, крім сентиментального
ефекту, не давали нічого позитивного. Рішення нашої проблеми, казав він, не так
у її мілітарній площині, як у політичній роботі, дарма що на перший погляд це
 
Наші Друзі: Новини Львова