Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 92741
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Ми їдемо! Ми їдемо! — - відкинула вона глобус і застрибала, ніби виблагала
щось найкраще.
— А тепер ідіть! Ідіть! Це забере чимало часу.
— Нема «чимало часу»! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! — мимрила
вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за
ними.
Другого ранку Яків, як звичайно, поспішав до свого батальйону, хідники роїлися
від жовтих і сіро-сталевих уніформ, величезні масивні машини з скреготом
продиралися засипаною снігом вулицею, гурти полонених земляної барви, обліпивши
двоколісні возики, тяглися розбирати руїни, перекупки з довколишніх присілків
квапилися із своїми кошами на базар.
Проходячи вулицею, що вела до двірця, Яків побачив тяжко озброєну заставу
ес-есів, чого перед тим ніколи не бувало, і звернув увагу на якусь незвичну тишу
і на відсутність руху. Віконниці малих будиночків були закриті, лише за високим
дощаним парканом, що відділяв станцію, снували навантажені вагони і час від часу
з грюкотом пролітав довжелезний потяг, наповнений військом.
Було волого і туманно, учора випав новий сніг, небо закрилось грубою, брудною
поволокою і обіцяло не то сніг, не то дощ.
Яків був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри,
пригадав нову заборону Рейхскомісаріату уживати тризубчиків і прапорів, пригадав
нове звернення головного комісара до українського населення, в якому вимагалося
лише праці і послуху, пригадав розмову з минулої ночі, що все верталася до
нього, відкриваючи перед його неспокійною душею привабливі можливості й
перспективи. І щойно в казармі довідався, що цього ранку з гетто забрали
половину його населення. Яків нічого на це не сказав, робив, як звичайно, своє
діло, переглядав рапорти, давав розпорядження підстаршим, лише його обличчя
якось витягнулось і набрало поваги і суворості. І разом з тим, між ділом,
визрівало його рішення прийняти пропозицію Шприндзі.
Під час обідньої перерви з кімнати чергового підстаршини Якова покликали до
телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до неї ввечері о восьмій або раніше до
готелю «Дойчес Гоф», кімната дванадцята. Сливе автоматично Яків погодився,
зрештою, був він заклопотаний і не мав часу на роздумування.
Увечері Яків зайшов до того готелю, що був «нур фюр дойче» і донедавна належав
іншому власникові, а тепер став власністю якогось Ганса Альта, що приїхав
недавно з Баварії.
Ясна займала, як на ці часи, найкращу кімнату на другому поверсі, навіть з
ванною, з килимами й картинами, що недавно належали міському музеєві. Вона була
сама, зустріла Якова підкреслено радісно, майже бурхливо, була винятково чепурно
й кокетливо одягнена у якесь японське кімоно, в елегантних, білих з червоними
китичками, пантофельках.
— Добре, що ви зайшли, майоре, — сказала вона химерним голосом, подаючи йому
обидві, у перснях, руки. — Сідайте! Тут, тут! Де хочете... Найкраще хіба отут! —
і вказала фотель біля столика навпроти круглої кушетки, на якій сіла сама.
У кімнаті було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На
круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попільниці, запальнички.
Кількість попелу в попільничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало
того добра.
— І куріть! — додала Ясна. — Що п'єте? Вино? Коньяк?
— Лише з вами, — відповів, усівшись, Яків.
— Розуміється... Хоч належу до так званих непитущих, але при такій винятковій
нагоді... Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого... Но, но, но! Не
подумайте, що я якась дійсно святість — належу до жінок, які все можуть... і
молитися, і грішити... Тобто вважаю, що все на місці, коли воно на місці. А як
ви?
— Я? — знизав він плечима. — Я не маю блискучих думок.
— Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось із запорожців — дисципліна,
порядок... Ну й, розуміється, як справжньому слузі суворого Маркса, келих
доброго вина ніколи не зашкодить... Чи не так?
— Дуже можливо, — сказав він, наливаючи чарку звичайної горілки, що її подала
Ясна.
— Ви, здається... Мені хтось казав... Служили у польському війську?
— В уланах! — коротко відрубав він, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому
це питання.
— Вам удалося поєднати національні амбіції з польськими уланами? Знаю, що
українці не дуже квапились до того війська.
— Я — дуже! Я іншого кшталту. Коли вже військо — військо справжнє! І взагалі,
люблю все справжнє, не зношу імпровізації.
— Ви билися проти німців?
— Траплялося, — відповів він загально.
— А як же сталося, що ви не попали до Червоної армії?
— Дуже просто. Ескадрилья німецьких бомбовиків розтрощила наш мобілізаційний
обоз — і це все.
— А ви б служили й там? — питала далі Ясна, з грайливою елеганцією пропонуючи
другу чарку.
— У совєтів? Розуміється.
— А скажіть... Можете, зрештою, й не казати, я ніякий слідчий, це просто
розмова... Ви мене цікавите з багатьох боків. Ви не належите до так званих
українських націоналістів?
Яків підняв голову:
— Вам це потрібно знати?
— Мені? О, ні! О, ні! Кажу лише до слова. Розумієте? Багато у нас тут сплелося
прерізних, дивовижних течій, і мене це з певних причин цікавить. Я, знаєте,
письменниця...
— О! — здивувався Яків. — Романи?
— Щось таке...
— Цікаво, цікаво! Щось а ля Агата Крісті? Це, очевидно, до салонів не належить,
але якщо ви питаєте? Мушу щось казати! Ні! Я лише... як вам сказати? Патріоти б
сказали: син цієї землі! З діда-прадіда! І може, з запорожців... Але «рухи»,
«течії», «ідеології»... Це, вам тільки скажу, — не моє хазяйство. Дуже просто:
не доходить!
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— А проте колись переконаєтесь, що я не такий безнадійний, як гадає, наприклад,
ваш фон Лянге.
— Я йому це казала.
— Але він не вірить. Є така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але
хто конче хоче її зрозуміти — може нею користатися. Я не можу цього своєю
косноязичною мовою висловити, але інколи я ризикую, з сучасними кодексами
моралі, бути неморальним, навіть «невіруючим», щоб мати чисте сумління для
сприйняття чистої правди.
— Це для мене дуже висока нота.
— Чиста правда?
— А хоч би.
— Треба лише запитати сумління.
— Дуже дивне слово.
— У чому його диво?
— Сумління можна так само згубити, як і невинність.
— І можна знову знайти... Наприклад, у материнстві.
— Не всім судилася роль Мадонни.
— Іноді й Магдалина дістає розгрішення.
— Ніколи не сподівалася знайти у вас такого філософа.
— Вибачте, — промимрив він збентежено.
— Це не гріх.
— Іноді гріх. У моєму становищі. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту
душу...
— Але... я б не сказала.
— Ви мені не вірите?
— Я не те хотіла сказати.
— Ви не те хотіли знайти.
— Власне.
— І дуже розчаровані?
— Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала — ви... ви...
 
Наші Друзі: Новини Львова