Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 червня 2019 року

Чого не гоїть огонь

Переглядів: 91574
Додано: 06.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Герша.
Був то зарослий сивою бородою, у зім'ятій, довгій одежині чоловік з великими,
сильними окулярами на великому носі — блідий, зморщений, похилий.
— Чи можу я зайти? — з острахом, тихо запитав він.
— Заходьте, Герше, — злагідненим голосом відповів Яків, і уста його мимохіть
скривилися у вираз жалю і здивування.
Герш увійшов, зупинився біля порога, у покоцюрблених руках держав перед собою
якусь скриньочку, мружив очі.
— Заходьте... Далі... І сідайте, — сказав Яків.
— Ні, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... — почав був Герш.
— Е! Все одно! Сідайте. Що скажете? — якось з серцем сказав Яків.
Герш підступив кілька кроків і обережно присів на найближчому стільці. І почав
говорити:
— Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... — казав він і дивився на Якова
великими, опуклими очима, що за сильними скельцями окулярів видавались ще
більшими. Хвилина тиші. Яків мовчав. Герш вів свою мову далі: — Я вас розумію...
Такий час. Кому то потрібне? Навіщо вам наша турбота — маєте досить своєї... Я
розумію... Я розумію... — Герш одночасно тремтячими руками почав відкривати
скриньку, при чому щось невиразне мимрив, потім підступив ближче до Якова і
простягнув до нього скриньку. — Хотів вам передати... ось це... Тут нічого
нема... Пара речей... Може, вам придасться... Може, щось з тим зробите... Може,
виживете... Я так собі думаю, та й Малка каже... Може, каже, хто з нас виживе,
то він і поможе...
Він стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Яків глянув на неї,
побачив якісь дорогоцінності, якісь перстені, намиста... Глянув на Герша з його
великими очима.
— Знаєте що, Герше, — промовив рішучим голосом, — візьміть ви це своє добро
назад! Воно мені не придасться!
Гершові руки на ці слова, здавалось, затремтіли. Він глянув на Якова переляканим
поглядом, ніби його зловлено на якомусь негарному вчинку. Велике яблуко на його
поморщеній, довгій шиї забігало. Він ковтав слину і плямкав устами. Йому було
дуже ніяково, і він не знав, що робити.
— Я... ми... ми... нічого, — похитав він головою... — Нічого недоброго. Ми
лише...
— Розумію... Я добре вас розумію... Я тільки не хочу від вас цього. Це ваше.
Мені не треба! — проговорив Яків злагіднено.
Запала мовчанка. Глибока, довга... Чути було рев дизелів на головній вулиці. За
дверима, здавалось, щось ворушилось, ніби хтось зітхнув. Вітер натискав на
закриті віконниці, ніби хотів їх проломити і вдертися досередини.
— Ідіть, Герше... Ідіть... Я тут зостанусь. Тільки що буде з вами? Це ж не
вихід... Хтось побачить... Вам треба кудись інакше... Може, хочете на село? У
ліси?
Герш ще старанніше заплямкав устами.
— Ні, — промимрив він невиразно... — Ні, — і похитав головою... — Ми не
можемо... Ми боїмось... Зостанемось тут... Що буде, то буде... — І після цього
закрив свою скриньку, помаленьку повернувся і помаленьку пішов до прохилених
дверей.
Яків зачинив за ним двері, хвилинку слухав, не почув нічого, ніби там, за
дверима, була абсолютна порожнеча, і почав поволі розглядатися. А коли був у
постелі і спробував читати, помітив, що його дух зайнятий до кінця, і вже ніщо
інше не зможе йому помогти. Був же п'яний, але в цей час протверезів, властиво,
п'яно протверезів, загострилась уява і велетенською навалою почуття покрили всі
його вольові зусилля, як морська хвиля покриває випадковий пливучий предмет.

V

По деякому часі зондерфюрер Вайз з військової пропаганди запросив Якова на
приватну вечірку-прийняття. Вайз, до речі, мешкав у колишньому мешканні Рівки,
що в будинку Бачинських. Яків і Вайз по-своєму приятелі. Вони також по-своєму
мають між собою чимало спільного. Передусім Вайз не є наці, він проти раси, він
не затруєний ідеологією, не захоплюється швидкими перемогами на фронтах, не
квапиться на легку трофейну наживу. Він, нарешті, перший пробував перечити
Райхскомісаріатові в його різних, наглих і нерозумних, розпорядженнях. Він казав
до Якова:
— Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворіли!
Одначе Вайз був добрим німцем і добрим вояком. Мав повні руки різної праці. Йому
підлягали культура, освіта, церква на всю Україну. І разом він любив гарні речі,
добре вино, вибране товариство. Поет, естет, філософ, ентузіаст в одній особі
кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.
Його відповідальником і своєрідним двійником був, незважаючи на малий зріст,
капітан-публіцист, знавець азійських справ — Пшор.
Цього гарного морозного вечора, на початку грудня (саме вчора японці розгромили
американський флот в Перл Гарборі), у неділю, Вайз несподівано заїхав за Яковом
урядовою машиною «сітроен» — французького трофейного походження. Застав Якова
неприготованим, під час голення, і був бурхливо здивований, як він казав,
фешенебельним мешканням у стилі якогось графа Вронського. Така руїна — і таке...
У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки — і все справжнє! І Шприндзя, що саме
робила порядки, з виглядом нумідійської рабині... У-у-у-м! У-у-у-м! — мугикав
Вайз, розглядаючи картину польського маляра Коссака, що на ній була зображена
арабська пастушка з вазою на плечі і козою біля стрункої нагої, бронзового
кольору, ноги. А книжки! Грейвес, Мічел, Аллен...
— Слухай! — сказав захоплено Вайз (були «на ти» — недавно випили брудершафт). —
То ти живеш мов толстовський граф. Нумідійка там, нумідійка тут. Говорите ви
по-німецьки? — звернувся Вайз до Шприндзі.
— Я жидівка, — несподівано відповіла Шприндзя, і якраз по-німецьки.
Вайз злегка збентежився.
— А! — вирвалось у нього, і він одвернувся. — Між іншим, — звернувся він до
Якова, що саме скінчив голитись, — до Рівного прибув знаєш хто?
— Не можу знати, — відповів Яків.
— Сам! Найбільший! Кох!
— З приводу? — запитав коротко Яків.
— Нових, очевидно, подій... Що ти скажеш?
— Відносно?
— Ну... вчорашнього... Перл Гарбору?
— В кожному разі, нема причини... радіти...
— А по-моєму, є.
— Себто?
— Вияснилась нарешті остаточно ситуація. Знаємо, де стоїмо. Тож колосально, ні?
Як ви зветесь? — звернувся Вайз до Шприндзі і, коли та себе демонстративно
назвала, повторив: — Шприндзя? Цікаве ім'я... Скорше, скорше, майоре, на нас же
чекають...
Яків, наспівуючи басом «Лілі Марлен», витерся і сказав урочисто:
— Готов! їдемо! — І пізніше, коли вони сиділи у знаній Вайзовій машині, спитав:
— Я трішки, так би мовити, здивований — який такий дідько змусив тебе шукати
мене у цій Помпеї?
— Е! Таємниця! — сказав Вайз, натискаючи на газ.
— Себто? Знаєш же, що...
— Думаю, що без одного чарівного уряду тут не обійдеться, — перебив його Вайз. —
Ти мені скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, і, може б, ти мені щось
подібне роздобув?
— Це також таємниця... По-друге — не володію даром постачання. Я улан, рубака,
пияк, гайдамака — знаєш, що це таке?
Як випхались з руїн на головну вулицю, що її вдруге перейменували з Герінга на
Німецьку, бо для Герінга така вулиця видалась замалою, і хотіли поспішити, бо
вже й так спізнилися, на звороті до вулиці Тополевої мусили зупинитися. І не
лише зупинитися, але й таки постояти на місці. Перед ними у сірій гущі вечора
одноманітною, мовчазною масою пливли лави полонених. Минали хвилини — п'ять,
десять... Вайз нервувався, намагався повернути назад, але це також нелегко було
зробити.
— А мене ж там ждуть! — бурчав він. Ззаду почувся брязкіт розбитого скла,
зчинився крик. З сусідніх машин почали вискакувати люди в уніформах.
 
Наші Друзі: Новини Львова