Тексти
>
Жанри
>
Повість
Наймичка (повість)
Джерело: http://www.utoronto.ca/elul/Main-Ukr.html
— А що ж ви будете вечеряти, коли я піч покину? — сказала Лукія, повернувшись до нього з рогачем у руках і всміхаючись.
— Не хочу я вечеряти сьогодні, та й завтра не схочу вечерять, і після завтра... та й стара моя теж не хоче вечеряти... Правду кажу, Марто?
— Бач, який розумний! Добре, що сам ситий, то думає, що й усі ситі, а може бідна Лукія цілий день нічого не їла.
— Ну, ну, пішла вже! З тобою й пожартувати не можна.
— Гарні жарти вигадав!
— Та цур вам, варіть хоч три вечері разом, а я добре знаю, що вечеряти не буду!
— Ото завгорить! Нам більше зостанеться!
— Нехай вам зостається, — сказав Яким, сідаючи за стіл. — А засвіти-но, Лукіє, свічку.
Лукія засвітила свічку й поставила на стіл, а Яким, розвязуючи клунок, тихенько заспівав:
"Та виріс я в наймитах в неволі,
Та не було долі ніколи,
Та гей!...
Ой виріс я в наймитах в дорозі,
При чужому возі в дорозі,
Та гей!...
Та чужії вози мажучи,
Та чужії воли пасучи,
Та гей!...
— Лукіє! Покинь ти там свою піч, — сказав він, розгортаючи велику червону хустку. — Візьми собі, дочко, моя безталаннице, візьми та носи на здоровя! Ось на очіпок, а ось на юпку й на спідницю; візьми, дочко моя, та носи на здоровя. Ходи ти в нас не так, як сирота, а так, як роменська міщанка, як нашого голови дочка. Це зносиш, друге куплю, бо ти в нас не наймичка, а хазяйка; ми із старою за твоїми плечима, як у Бога за дверима живемо.
— Візьми, візьми, Лукіє, — додала Марта, — візьми! Це ми для тебе в московських крамарів купили.
— Та навіщо ж ви купували таке добро? — сказала Лукія: тілько дарма гроші повитрачали!
— Не твої, дочко, гроші, — Божі: Бог дав, Бог і візьме, — відповів Яким, даючи їй гостинці. А Лукія, беручи їх, кланялась і крізь сльози говорила:
— Дякую, дякую вам, мої рідні, мої добродії!
— От так краще, — казав весело Яким. Ти Лукіє, послужи вже нам у нашій старості, а ми, дасть Бог, потроху з тобою обрахуємось. Бачиш, ми вже люди старі; Господь його знає, що з нами буде завтра, а в нас, сама бачиш, дитина мала, сама-самісінька. Ну, не дай Боже, моєї старої не стане... куди воно подінеться!
— Перехристися! Що ти там, як сич на коморі, віщуєш?
— А що ж! Усе в руці Божій!
Марта, кладучи Марка до колиски, тихо промовила:
— Не слухай його, Марку! Це він так од титаревої сливянки.
— Що? — сказав протяжно Яким. — Як дам я тобі сливянки, то знатимеш ти мене!
— Ой, уже й слова сказати не можна!
— Не можна!
І в хаті запанувала тиша; тілько Марта тихо-тихенько приспівувала колисанку, позираючи на сердитого Якима.
Незабаром посходилася вся челядь; вечеря була готова; всі, крім Якима, посідали до столу в протилежній хаті, повечеряли й полягали спати. За хвилину все на хуторі спало. Не спав тілько старий Яким; він сидів у світлиці за столом, схиливши свою сіру голову на міцні, жилаві руки.
Довго сидів він мовчки, а потім заспівав ледве чутно:
"Ой воли мої та половії,
Та чому ви не орете?"...
Доспівавши пісні, він заговорив сам до себе:
— Піду, неодмінно піду чумакувать! Та й справді, що я вдома висижу з цими бабами? Крім гріха, нічого! Не те в дорозі: товариство, степ, могили, міста, а по містах церкви Божі, базари, купецтво! Підходить до тебе бородай пузатий: "По чому, каже, чумаче, риба, або сіль?" - "По тому й по тому, господа купець!" - "А менш не можна, братєц чумак? - "Ні, кажемо, господа купець!" - "Ну, якщо не можна, то нехай буде й так". І гребеш собі червінчики в гаман!
— Гей, чумакування, чумакування! Коли то я тебе забуду! Ні, годі! Піду таки чумакувати! Дай Боже, тілько літа діждати, а то я отут з бабами зовсім закисну!
Вставши зза столу, він довго ще ходив по хаті, потім став перед образами, помолився Богу, узяв псалтиря й прочитав псалом: "Господь просивіщеніє моє, кого убоюся", а потім став роззуватися, приказуючи:
— От безталання! Нікому й чоботи стягти!
Роззувшись, він ізгасив свічку й ліг спати, читаючи з памяті молитву: "Да воскреснет Бог".
***
Одноманітно минула зима на хуторі. Прийшов великий піст; одговілися, піст проводили й Великодня святого діждалися. На святах, коли господарі поїхали до пан-отця Нила вгості, Лукія сам-на-сам із своїм сином удруге повторила ту саму сцену, що й на Різдвяних святах, тілько що тепер вона вже вперше наділа нову спідницю й юпку, а голову повязала шовковою хусткою, — все це, як знаємо, були дарунки старого Якима.
Та пополудні зайшов на хутір угорець із різними "краплями".
Коли він постукав у вікно, то Лукія, що саме захопилась була розмовою з сином, трохи злякалася та зараз же стямилась, одсунула засув і впустила угорця до хати.
Угорець, звісно, був у капелюсі з широкими крисами та кулястим верхом, у широкій синій кереї, за плечима мав короб, у руках довгий ціпок, а сам із довгими вусами.
Лукія попрохала його сісти на лаві, й він без церемонії так і зробив, спершу скинувши з плечей короба, а Лукія тимчасом поклала свого Марочка в колиску й закрила його ряденцем, боячись лихого ока. Потім вона повернулась до угорця й запитала його.
— Які ж у вас є ліки?
— Ліки? У мене всякії, різні єсть краплі: і на зуби, і на голова, і на рука, і на нога — всякії краплі єсть, тілько хорош фрау деньга буде не жалкувать! — сказав угорець, досить нахабно всміхаючись.
— Ну, гаразд; а чи є в тебе такий лік, щоб од усякої хворости дитині поміг?
— А як же! Від різної хороби різні, всякі краплі єсть.
І він розкрив свій короб і почав показувати їй пляшечку за пляшечкою з різнобарвними рідинами.
— Оце від зуба, це — від голова, це — на пропасниця, це — на рука, це — на нога, це — як животик трохи не теє...
— А семибратньої крови не маєш? Вона сама від усіх хороб помагає.
— Єсть, єсть! Знайду зараз.
І він скоро дістав із короба загорнену в папір семибратню кров. Це були невеличкі грудочки чогось скамянілого, щось ніби дрібні скойки темнорожевої барви; а чому це звуть семибратньою кровю, того й самі угорці не знають.
— А що коштуватиме ота грудочка?
— Це — два карбованці й пів.
— Ой, Боже, мій! що ж мені робити? Я тілько три копи маю.
— Тілько одна карбованець і пів? Не можна, — трохи мало, хіба ще, хороший фрау, чарочку шнапс, розумієш — горілка, і трошки їсти.
— Добре, і горілки дам, і їсти дам, уступіть тілько мені, ради Бога, за три копи.
— Добре, добре! Віддаю, — і він подав їй грудочку чарівного ліку.
Вона взяла його побожно, загорнула в шматочок полотна й заховала за образи; потім дістала із скрині мідяні гроші, розплатилася з угорцем, самого його посадовила за стіл, дістала з мисника восьмикутну розмальовану пляшку з горілкою й поставила перед ним; поставила паску, холодне порося й пиріжки з сиром та із сметаною. Поставивши все якслід, поклала йому на коліна білий рушник, вишитий на краях червоною заполоччю, а сама відійшла до колиски.
Угорець, хоч і прохав тілько трошки шнапсу, проте випив дві чарки зразу одна по одній, а третю, — після першого шматка поросятини. Зївши все, що було поставлено на столі, угорець чемно вклонився Лукії, потім попрохав вогню, запалив свою порцелянову люльку з кривим чубуком і почав збиратися в дорогу. Поклавши короб на спину, керею на плечі, капелюх на голову та взявши ціпок у руки, він іще раз уклонився Лукії та й пішов із хати.