Тексти
>
Жанри
>
Повість
Наймичка (повість)
Джерело: http://www.utoronto.ca/elul/Main-Ukr.html
— Що ж? Як треба, то треба, — я не від того...
— Та коли б дав Бог таку, щоб і в господарстві таки тямила, тоді б я собі Марочка няньчила, а вона б по хазяйству поралась.
Марта зітхнула й замовкла, а Яким перехристившись, ізнов почав: "Не ревнуй лукавнующим...".
За кілька хвилин двері стиха відчинились, і до хати ввійшла молодиця, хоч і бідно, але охайно вдягнена; вона несміливо стала на порозі, вклонилася й ледве чутно промовила:
— Боже поможи!
— Спасибі, небого! — відповів Яким. — Сідати просимо!
Молодиця мовчки сіла на лаві біля порога й мовчки пильно дивилась на колиску й на Марту. Багато їй треба було душевної сили, щоб і знаку не подати, що вона найближча сонному Марочку душа.
— Що доброго скажеш, небого? — спитав у неї Яким.
— Зайшла до вас спитатись: чи не треба вам буде наймички?
— Треба, голубочко, страх як треба! У нас тепер, Бог дав, мала дитина, так я все з нею няньчуся, а хазяйство зовсім занедбане.
— Так я б до вас найнялася.
— Наймись наймись, голубочко, у нас тобі лиха не буде.
— А здалека ти, небого?
— Аж зпід Ромна, дядечку.
— Добре! А що ж ти візьмеш на рік?
— Що другим платите, то й мені дайте.
— Добре! Мартусі ми платимо п'ятнадцять на асиґнації, нову білу свиту й чоботи шкапові.
— Добре, і я так наймуся.
— Гаразд! Дай уже нам, Марто, чогонебудь пополуднувати!
Марта, виходячи, наказала Якимові:
— Подивися за Марочком, — коли воно прокинеться, так поколиши його.
Яким посунувся на другий кінець столу, ближче до колиски, а Марта ще зза дверей додала:
— Та не бери ти його на свої залізні руки, я сама зараз вернуся.
— От ще розносилася з своїми панськими руками, — пробурмотів Яким і лагідно додав:
— Сідай, небого, на ослоні, ближче до столу.
— Спасибі вам!
Наймичка підійшла до столу й подивилася на колиску; лице її змінилось, і дві великі сльозини покотилися по її змарнілих щоках. Яким помітив це й спитав:
— Що, небого, може й у тебе дитина є?
— Була, та Господь узяв.
— Так, так... Так ти, небого, значить, удова?
— Ні, московка, — відповіла крізь сльози наймичка.
— Так, так... А як тебе звуть, небого?
— Лукія.
Саме тоді прокинулась дитина й заплакала. Старий Яким заходився колисати, приспівуючи:
"Е.... е, лю-лі,
Чужим дітям дулі,
А нашому калачі,
Щоб спало вдень і вночі"
Бідолашна Лукіє! (Бо це ж була та сама щаслива, прекрасна цариця непорочного сільського свята). Бідолашна! Як одбився в твоєму серці голос твоєї милої єдиної дитини? Сердешна! Ти сама трохи не заридала й не заспівала разом із Якимом, але ти силою своєї любови спинила радісне зворушення й тілько тихими сльозами його вгамувала.
Марта вернулася з полудником, поставила його похапцем на столі й метнулася до колиски.
— Цить, цить, моє серденько! Цур тобі з твоїм вовчим голосом, тілько мого Марочка перелякав... — Цить, моя пташечко, я тобі мізючка дам!
Вона сунула дитині мізюка з теплим молочком і звернулася до Якима:
— Чом же ти полуднувати не просиш? А коли хочеш яблук чи дуль, так сам піди до льоху та за одним заходом наточи й грушевого квасу, а я від дитини не відійду, доки воно не засне, сердешнеє. Ач, як його налякав: і досі ще в сердешного слізки на щічках. Годуйся, годуйся, моє серденько!
Яким, перехристившись, сів до столу та й Лукію сісти запросив. Зївши кілька вареників, він обізвався наче сам до себе:
— Бач, яка в світі правда, — віддати бідного одинокого чоловіка в москалі, а жінку, сироту вбогу, пустити по світу; негаразд діється між людьми! Добре, що вона ще богобоязлива та шукає заробити собі шматок хліба чесною працею, а інша на її місці та ще з її вродою молодою пропала б!... З душею і з тілом пропала б навіки!
— Хіба Лукія московка? — спитала Марта, прислухавшись до Якимових слів.
— Московка! — відповів Яким, не підводячи голови.
— Безталанна!... А може, Лукіє, твій чоловік був пяниця, ледащо?
— Ледащо, — відповіла Лукія.
Яким підвів голову, подивився на Лукію й сказав:
— То туди ж йому й дорога!
— І я так думаю, Лукіє! — промовила Марта. — Сохрани, Боже й заступи, Пречистая Діво, нашу бідолашну сестру від лихого та ледачого чоловіка! От ми з Якимом, дякувати Богу, прожили таки трохи на світі... Щоправда... Та змолоду чого часом не трапляється...
— Ну, вже завела свої гуслі! — сказав Яким напівжартом, налівсуворо, — Та вашу сестру, якщо не попомяти якслід, то й добра не побачиш.
— Та й ви добрі, — ніде правди діти!... Отак завжди забалакаюсь із ним та й небачу, що мій Марочко давно заснув.
Вона обережно закрила дитину чистою пелюшкою й, перехристившись, сіла до столу біля Лукії, говорячи:
— Годуйся, Лукіє, та не дивись на нього! Він у мене все щось буркотить; такий уже вродився, нікчемний.
І вона, лагідно всміхаючись, глянула на чоловіка. Яким і знаку не дав, що помітив її усмішку, тілько вуса погладив рукою.
Кінчили полуднувати, встали всі зза столу, помолилися, а Марта, прибираючи із столу посуд, сказала до Лукії:
— Ти пішла б до другої хати та спочила б із дороги, там тепер нікого нема: всі пішли до села на музики.
— Спасибі вам! Я не дуже втомилася, — відповіла Лукія, хоч їй, сердешній, дуже треба було спокою, чи принаймні на самоті побути.
— Та де ж таки не втомилася! Від Липового до нас, мабуть, верстов із сорок буде, — як ти думаєш, Якиме?
— Сорок буде, — відповів Яким.