Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Княгиня (повість)

Переглядів: 26503
Додано: 04.03.2006 Додав: Gandalf  текстів: 483
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.utoronto.ca/elul/Main-Ukr.html
КНЯГИНЯ

Переклад В. Сапіцький

За редакцією М. Славінського, П. Зайцева, В. Якубовського й О. Лотоцького

---

Тарас Григорович Шевченко. Княгиня. Повість. 1853.

Набір: Наталя Пісковська, Віктор Пісковський

Електронне форматування: Максим Тарнавський

Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том сьомий. Повісті. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1960. ст.7-42.

---

Присвячується Б. Ф. Залєвському

Село!... Гай-гай, скільки любих, чарівливих образів прокидається в моєму старому серці з цим дорогим для серця словом! Село... І от стоїть передо мною наша вбога, стара, біла хата з потемнілою соломяною стріхою та чорним димарем; біля хати на причілку — яблуня з червоно-бокими яблуками, а круг яблуні — квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, моєї ніжної няньки; біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхівям, а за вербою — клуня, оточена стогами жита, пшениці й усякого збіжжя, а за клунею косогором піде вже сад, та який сад! Бачив я багато на своїм віку таки путящих садів, — як наприклад Гуманський, чи Петергофський, — та що то за сади! Шага мідного не варті, як порівняти з нашим пишним садом: густим, темним, тихим, — одне слово, другого такого саду нема на цілому світі. А за садом — левада, за левадою — долина, а в долині тихий, ледве дзюрчить, струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами, а в цьому струмочку під навислими лопухами купається кубічний білявий хлопчик; викупавшись, біжить він долиною та левадою, вбігає до тінистого саду, падає під першою грушею чи яблунею й засипає справжнім, безтурботним сном. Прокинувшись, дивиться на протилежну, за садом, гору, дивиться, дивиться й сам себе питає: "А що воно там, за горою? Там мають бути залізні стовпи, що підпирають небо. А що, якби піти та подивитися, як вони там його підпирають? Піду та подивлюсь, бо це ж недалеко." Встав він і, не надумуючись, пішов долиною та левадою просто на гору. Ось виходить він за село, минув царину, іде з півверстви полем, а в полі стоїть висока чорна могила; видряпався він на могилу, щоб з неї подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть хлопя на могилі й дивиться на всі сторони: і по цей бік село, і по той бік село, і там із-за темних садків виглядає трьохбанна церква, білою бляхою вкрита, і тут теж виглядає церква з темних садків, і теж білою бляхою вкрита. Хлопець задумався. Ні, гадає він, сьогодні пізно, не дійду я до тих залізних стовпів, а вийду завтра разом із Катрею. Вона до череди корови пожене, а я піду до залізних стовпів; а сьогодні одурю Микиту (брата), скажу, що я бачив залізні стовпи, ті, що підпирають небо. І він, клубочком скотившися з могили, встав на ноги і, не оглядаючись, пішов до чужого села. На його щастя, зустрінулись йому чумаки, спинили й запитали:

— А куди ти мандруєш, парубче?

— Додому.

— А де ж твоя дома, небораче?

— В Керелівці!

— Так чого ж ти йдеш у Моринці?

— Я не в Моринці, а в Керелівку йду.

— А коли в Керелівку, так сідай на мою мажу, товаришу, ми тебе довеземо до дому.

Посадовили його на скриньку, що буває в чумацькому возі на передку, і дали йому в руки батіг; поганяє він собі воли, наче нічого не сталося. Підїжжаючи до села, побачив він на протилежній горі свою хату та й гукнув весело:

— Он де, он де наша хата!

— А коли вже ти бачиш свою хату, — сказав хазяїн возу — то йди собі з Богом!

Він зняв хлопця з возу, спустив його на землю і, звертаючись до товаришів, сказав:

— Нехай іде собі з Богом.

— Нехай іде собі з Богом, — промовили чумаки, і хлопець побіг собі з Богом у село.

Надворі вже смеркало, коли я (бо цей кубічний, білявий хлопець був ніхто інший, як скромний автор цього, хоч і не сентиментального, а проте сумного оповідання) підійшов до нашого перелазу; дивлюся через перелаз на двір, а там під хатою, на темному, зеленому, оксамитному шпориші всі наші сидять собі гуртом і вечеряють; тілько моя старша сестра й нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собі біля дверей, підперши голову рукою, і ніби поглядає на перелаз. Як висунув я голову з-за перелазу, вона скрикнула: "Прийшов, прийшов!", побігла до мене, вхопила на руки, понесла через двір і посадовила вечеряти, сказавши: "Сідай вечеряти, приблудо!" Повечерявши, сестра повела мене спати і, поклавши в постелю, перехристила, поцілувала і, усміхаючись, знову назвала мене приблудою.

Довго не міг я заснути: події минулого дня не давали мені спати. Я все думав про залізні стовпи та про те, чи говорити мені про них Катерині й Микиті, чи ні. Микита, думаю собі, був раз з батьком в Одесі й напевне бачив ті стовпи, — як же я говоритиму йому за них, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б одурити... та ні, не скажу їй нічого; і, подумавши ще трохи про залізні стовпи, я заснув.

За два чи за три роки я бачу себе вже в школі, у сліпого Совгиря (так звали нашого нестихарного дяка), — як складаю: тму-мну. Проскладавши, було, до тлю-тля, вийду з школи на вулицю, — подивлюся в яр, а там мої щасливі однолітки граються собі на соломі коло клуні й не знають, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся, було, на них та й думаю: чого ж я такий безталанний, нащо мене, сердешного, мучать над оцим проклятим букварем? І, махнувши рукою, дам драла через цвинтар у яр, до отих щасливих на ясну, теплу солому; і тількощо почну, було, вовтузитись у соломі, як ідуть два "псалтирники", беруть мене, раба Божого, за руки й вертають "вспять", себто ведуть до школи. А в школі, самі здорові знаєте, що роблять з нашим братом школярем за втечу.

Совгир-сліпий (сліпим його звали за те, що він був тілько зизоокий, а не сліпий) був у нашому селі дячком, — не те щоб стихарним, справжнім дячком, а так собі — приблудою. Попередник його, Ничипір Хмара, теж був у нас нестихарним дяком; тілько раз якось у титаря на меду занедужав він уночі, а на ранок і вмер, — Бог його знає, з чого. А Совгир-сліпий трапився тут таки у титаря на меду та й не довго думаючи, другої ж таки неділі, став на крилосі, проспівав службу Божу, прочитав Апостола, та так прочитав, що громада та й сам отець Касіян тілько переглянулися, та й годі. Після служби громада проголосила сліпого Совгира дяком, і з честю, що подобала його сану, впровадили його до школи як до своєї дідівщини. Громада — великий чоловік!

Оселився він у своїй школі, і школярі, а між ними й аз невеликий, пішли до нього на науку. А з себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, — бо ж навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чуприну.

Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець. Але мені найбільше не подобалося в ньому те, що, як настане, було, субота, він після вечерні й почне нас усіх, як то звичайно буває, годувати березовою кашею. Ну, та це ще б нічого, — нехай би собі годував: ми до тої каші звикли були; але от де, можна сказати, справжній спиток був: бє, було, а тобі велить лежати та не кричати, і, "не борзяся", виразно читати четверту заповідь! Справжній спартанець! Ну, скажіть, люди добрі, чи народився десь на світ такий герой, щоб спокійно влежав під різками та ще й, "не борзяся", читав четверту заповідь? Ні, гадаю, такої людини земля ще не носила! Як дійде, було, черга до мене, то я вже не прошу помилування, а прошу тілько, щоб він змилосердився надо мною та звелів мене, суботи ради святої, хоч трошки придержати. Інколи, було, й змилується та звелить придержати, але вже так випарить, що краще було б і не просити того милосердя.

Мир праху твоєму, сліпий Совгирю! Ти, небораче, і сам не знав, що творив: так тебе били, і ти так бив і в простоті сердечній не добачав у тому гріха! Мир праху твоєму, бідолашний бурлако, — мав ти повну рацію!

І от я, на радість мою невимовну, скінчив "Мал біх", тобто скінчив псалтир; за звичаєм поставив братії кашу з шагами та, справивши цей священний обряд "неукосненно по всім преданіям старини", другого ж таки дня взявся виводити крейдою премудрі кривульки на фарбованій дошці, сиріч я вже був не якийсь там "псалтирник", а "скорописець".

І от за тієї, майже щасливої для мене, доби сталася реформа школи: прислали нам з самого Києва стихарного дяка. Совгир-сліпий зразу почав був пручатися, та мусів уступитися перед силою закону і, склавши всю свою мізерію до одної торби, закинув її за плечі, взяв патерицю в одну руку, а зшиток з синього паперу з сковородинськими псальмами, чи то віршами, в другу, та й помандрував собі шукати іншої школи. А братія моя по науці, "аки овци од вовка розсипашася", так і вони від нового дяка стихарного, "зане пяниця бі, паче всіх пяниць на світі". Тяжко проти рожна перти; і я, найтерпеливіший з братії, нарешті взяв своє знаряддя — таблицю, перо, каламар з крейдою — і пішов собі з миром додому, "дивяся бившему".

З того часу починається довга низка найсумніших, найбільш безрадісних моїх споминів. Незабаром умирає мати, батько жениться з молодою вдовою та бере з нею троє дітей замість посагу. Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогидливішому його тріюмфі. Не минало години без сліз та бійки між нами, дітьми, і не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою; мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть за те, що я часто лупцював її кволого Степанка. Того ж таки року восени батько поїхав за чимсь до Києва, в дорозі занедужав та, повернувшись додому, незабаром і помер.

Після смерти батька один із багатьох моїх дядьків, — "щоб вивести сироту в люди", як він казав, — запропонував мені,за "яствіє і питіє", пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати його наймитові в господарстві; та я собі іншу долю вибрав.

Взявши свою таблицю, каламар та псалтир, пішов я до пяного стихарного дячка в школу та й оселився в нього, як школяр-робітник. Тут починається моє практичне життя. Перебування моє в школі було досить некомфортабельне. Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи!), тоді ми ще сяк-так перебивалися; а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечері возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох дебелий, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребали ми й напоями, як грушевий квас тощо) та й підемо по-під вікнами виспівувати "Богом ізбранную". Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так насухо прийдемо, тілько що не голодні.

Я знав мало не ввесь псалтир з памяті й читав його, як казали мої слухачі, "виразно", себто голосно. Завдяки такому моєму "досужеству", не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене пятаком на бублики. І ще було одне-єдине джерело мого існування. З таких, можна сказати, помірних прибутків не міг я розкошувати та вбиратися так чепурно, як то б годилося школяреві. Ходив я звичайно в дірявій сіренькій свитині та завсіди в брудній сорочці, а про шапку та про чоботи й гадки не було ні влітку, ні зимою. Раз якось дав мені якийсь селянин за читання псалтиря ременю на пришви, але й його забрав у мене вчитель, як свою власність.

Ой, багато-багато міг би я сповісти прецікавих і навчальних речей на цю тему, та якось сумно оповідати.

Отак пролетіли чотири злиденні літа над моєю дитячою головою.

Далі спомини мої прибирають ще сумніших образів. Далеко, далеко від мого бідного, від мого любого краю

Безъ любви, безъ радости
Юность пролетла!

Щоправда, не пролетіла, а проповзла в злиднях, в темноті, в зневазі. І все це тяглося рівно двадцять літ...



--------------------------------------------------------------------------------


Мандруючи по-за межами мого любого рідного краю, уявляв я його собі таким, яким бачив ще за дитинства: прекрасним, ґрандіозним, а про звичаї його мовчазних мешканців я виробив свою думку, що була, звичайно, в гармонії з краєвидом; та мені й у голову не впадало, щоб воно могло бути інакше, а виходить, що інакше.
По двадцятьох роках іспитів я трохи вбився в піря і, звичайно, полетів просто до рідного гнізда. Незабаром передо мною замиготіли давно знані мені біленькі хатки, — вони ніби всміхалися з-за темної зелені.

Чи ж може бути в отих любих затишках місце злидням та їх гидким сопутникам? Ні, бо інакше людина була б не людиною, а просто тварюкою. З таким солодким переконанням переїхав я мало не всю Чернігівщину, ніде не спиняючись. Одначе за містом Козельцем довелося мені збочити з поштового шляху й ближче подивитися на мій Едем та навіть вислухати оцю сумну й правдиву повість.

Місто Козелець своїм виглядом ні в чому не відмінне від інших своїх братів, повітових українських міст. В історії нашій Козелець також не грає особливої ролі, — такої, як, наприклад, його задніпрянські товариші. Хіба тілько те, що р. 1663 недалеко звідти збиралася славетня "Чорна Рада", після якої Брюховецький стяв голову свому суперникові Якимові Сомкові. Одне слово, містечко нічим не прикметне; та все ж подорожній, якщо тілько він не спить тоді, як зміняють йому коней, або не перекушує в пана Тихоновича, то напевне буде милуватися величним храмом ґраціозної растрелівської архітектури, що його поставила Наталя Розумиха, родоначальниця дому графів Розумовських.

За шість верстов од міста Козельця, в селі Лемешах, в убогій хаті на сволоці читаємо: "Сей домъ соорудила раба Божія Наталія Розумиха року Божого 1710." А в місті Козельці у величній будові на мармуровій дошці читаємо: "Сей храмъ соорудила графиня Наталія Разумовская въ 1742 году." Дивні оці два памятники тієї самої будівничої!

В Козельці я найняв пару немудрих конячок разом із рудим жидком та й поїхав собі путівцем, куди мав їхати; було це в місяці вересні. Зранку день був тілько сіренький, а надвечір став і мокренький; надходила ніч, треба було про якусь ночівлю подбати, а по дорозі не тілько корчми, але й шинку мізерного не видко.

Не доїжжаючи Трубежа, чи то, по-місцевому, Трубайла, показалося нам на косогорі село; підїздимо ближче, — таки справді село, тілько погоріле, і на чорній вулиці живої душі не видко. А по той бік Трубайла, за греблею, побачили ми білі хатки між вербами та між садами, що вже починали жовтіти. Проїхали ми греблею повз два гуркотливі млини й опинились у великому козачому селі. Чисті великі хати й нерозвалені стіни свідчили про добробут мешканців. Але найбільше мені сподобалася своїм милим виглядом перша від царини хата, і я вирішив просити там притулку на ніч. Мрячило таки добре, а господар цієї привітно всміхненої хати байдуже стоїть собі, спершись на тин, у новому кожусі, курить коротеньку люльку та, всміхаючись, дивиться, як його улюбленці-круторогі воли половії з насолодою смакують на городі капусту.

— Чого ж ти стоїш, недолюде старий, та дивишся, як худоба добро нівечить? Чому ти не заженеш її в загороду?

— Я її тридцять літ заганяв, нехай тепер інші заганяють, — одповів господар цілком байдуже й далі курив собі люльку.

— Ой, Боже ж мій із тобою! — знов скрикнула господиня — та ти хочби кожуха скинув, бачиш, дощ іде!

— Так що ж, нехай собі йде з Богом!

— Як то "що ж"? Кожух ізнівечиш!

— Так що ж, хай собі нівечу, — в мене другий є.

— Хоч кілок на голові теши, а він все своє провадить, — сказала господиня й побігла виганяти худобу з городу. Господар подивився їй услід і самозадоволено всміхнувся. Мені дуже сподобався цей його суто український вибрик, і я, висунувшись з брички, привітав господаря з добрим вечором. На те він одповів:

— Добривечір і вам, люди добрі! А чи далеко Бог провадить? — додав він, надіваючи шапку.

— Та недалеко, а все таки сьогодні не доїдемо, — сказав я, вилазячи з брички, і не відразу додав:

 
Наші Друзі: Новини Львова