Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 16 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Поезія

У всякого своя доля... (Сон)

Переглядів: 350429
Додано: 13.12.2005 Додав: Gandalf  текстів: 483
Hi 0 Рекомендую 4 Відгуки 1
Джерело: http://poetry.uazone.net
Сон

Комедія


У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,—
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
.....
 

Відгуки 1

Щоб лишити відгук авторизуйтесь: Ввійти Зареєструватися
 
 
  • 0 0
    І є загадка Тараса Григоровича, і немає її, ніби. Він, наче наша Україна, і ніби була вона, і наче зовсім невідомо, якою вона була. Оця невідомість провокує багатьох “дітей від розуму” заповнювати цю невідомість своїм "Я". Але чи всяке "я" більше за пилинку із української історії, містить хоч краплинку Шевченківського генія? Генія, і як Духа Покровителя, Охоронця? Чи кожен критик Шевченка має власне життя, яким задоволений? Чи розуміється такий розумник у своїх власних справах, щоби лізти вище? А що може такий розумник знати про велику історію слов’янства, про його, слов’янський устрій життя - із тією тисячолітньою рівністю, коли ні царі, ні князі не потрібні були. В усякому випадку, до зустрічі з русами спокійно обходилися… "...слов'яни не були аборигенами Східної Європи, а проникнули до неї у VIII ст., заселивши низини поблизу дельти Дніпра і басейн озера Ільмень. До слов'янського вторгнення цю територію населяли руси, чи ж бо росси, - етнос далеко не слов'янський. Ще в Х віці Ліутпранд Кремонський писав: "Греки називають Rusos той народ, який ми звемо Nordmannos - за місцем проживання" - і розташовував цей народ поруч із печенігами і хозарами на півдні (Русі). Рідкі залишки мови россів - імена й топоніми - показують на їх германомовність. Назви дніпровських порогів у Костянтина Багрянородного приведені мовою русів: Ессупи, Ульворен, Геландра, Ейфар, Варуфорос, Леанти, Струвун - і слов'янською : Островуніпрах, Неясить, Вулніпрах, Веруці, Напрезі. Побутові звички слов'ян і русів були також різними, особливо у характерних дрібницях: руси вмивалися перед обідом у спільному тазі, а слов'яни - під струменем. Руси брили голови, залишаючи пасмо волосся на темені, слов'яни стригли ж волосся "в кружок". Руси жили у воєнних поселеннях і "кормилися" воєнною здобиччю, частину якої продавали хозарським іудеям, а слов'яни займалися землеробством і тваринництвом. Автори Х ст. ніколи не плутали слов'ян з русами..." Лев Гумільов "Дрєвняя Русь і вєликая стєпь" стр.33 Із слов’янства, його неймовірної потуги, зрештою, з його миролюбної праці на вільних просторах нашої землі і зросла Україна. І зросла раніше, значно раніше тих історично-пізніх часів, про які писав, оглядаючи, наприклад, юність Росії російський класик А.С. Пушкін: “ Была та смутная пора, Когда Россия молодая, в бореньях силы напрягая, мужала с гением Петра.” Різниця в поглядах двох класиків - суттєва. Наш Тарас Григорович переймається збереженням древніх народних свобод і культурних традицій, а ось Олександр Сергійович - покладається на створення нових, царських, самовладних. Пушкін, при своїй досить посередній освіті (друге місце знизу серед ліцеїстів) – активно модернізує, - наприклад, досить безтурботно “оновлює” літературну мову, модернізує традиційне культурологічно-поетичне бачення, залишки слов’янського. У добре помітному йому поєднанні слов’янського і руського, ставить культурний акцент на аристократичну верхівку цього дивного сплаву, в якому незабаром від руськості залишиться тільки войовничість, і “світла” пам’ять про кривавих і дурнуватих не слов’янських царів. А що Шевченко? З його академічною, широкою, прекрасною освітою (чи ж дарма звався, щонайменше, академіком від офорту), з його знанням світового мистецтва! Чому б йому, маючи перед собою всі перспективи для заповнення собою культурологічного вакууму величезної темної імперії, не підспівувати насильству, не займатися чистим мистецтвом і власною славою, та хоча би мати сім’ю, дім, дітей? Чому ганить своїх “закцентованих” “благодійників”? Чому повстає, і невідомою верхівці “русів” народною мовою плаче? Може тому, що не вони свободу йому дали, а Бог, а в нього, Шевченка, інша розмова з Богом – пряма, щира, далека від московської церковної традиції? Може тому, що, знаючи багато, осягнув Поет, як то важливо зберегти, а не порушити. Вміючи багато – робить просто, ясно, усім доступно. Чи не один і говорить правду, як про простих, так і про “не простих”. А тут і одна правда, - що про негідників царів, що про негідників дрібніших. І говорить Шевченко цю правду, піклується Україною: “ Поки сонце встане; Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога!» Невже за стільки літ вичитування Шевченка не зрозуміло, що вороги це - неправда і зло, і їх провідники. Що ненависть у Шевченка до братів і сестер – відсутня, але є повне неприйняття насильства над Людиною і її тисячолітньою історією, що не ведмеді та їх служиві правлять нами, що пора нещадно гнати зло і з України, і з Росії. “ Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось…”
Наші Друзі: Новини Львова