Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 12 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

З цього можна зробити кілька оповідань

Переглядів: 29277
Додано: 20.06.2005 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 4
З ЦЬОГО МОЖНА ЗРОБИТИ КІЛЬКА ОПОВІДАНЬ
Тарас Прохасько

Видавництво «Лілея-НВ», 2005
Серія «Агресивна бібліофілія»

Дзядзьо Михась так добре робив печі і пивниці, що після арешту ще цілий рік не міг піти по етапу. Новоприбулі офіцери окупаційного війська і таємної поліції обживалися у містах, містечках і більших селах. Вони отримували державні помешкання у понищених війною каменицях і віллах. Їм треба було подбати про побут сім'ї, про відчуття домашності і довічності. Арештований майстер належав їм. Дзядзя забирали на приватні роботи спочатку яремчівські, потім

надвірнянські уповноважені. Нічого дивного. У кінці вісімдесятих ми, солдати совєтської армії, так само робили ремонти у помешканнях офіцерів. Врешті якась комісія з Києва виявила, що засуджений такий-то все ще числиться за місцевим слідчим ізолятором, хоча йому цілком виважено призначено перебувати у східних областях Радянського союзу. Дзядзя відразу ж відправили до Станіслава з призначенням на перший поїзд до Сибіру. Знайомий дорівський

священик був єдиним, хто зумів завезти йому мішечок сухарів. Отець Головацький не знав, що через кілька років вони стануть родичами, що у Читі дзядзьо одружиться із сестрою жінки його брата. І що всі вони повернуться у Карпати. Перший поїзд до Сибіру був кримінальним. Дзядзя вкинули у вагон, і сухарі відразу опинились у пахана. Ясно, що треба було перебазарити. Кримінальні не любили політичних. Особливо тоді, коли один

політичний потрапляв у цілий вагон кримінальних. Дзядзьо натомість не любив романів. Він говорив мало, і більшість того, що він говорив, була або жартами і каламбурами, або страшенно дозованими фраґментами власного досвіду, котрі з'являлися як асоціації, що могли залежати лише від дуже персональної логіки ланцюга. З-під язика він вийняв половинку жилетки і, ще тримаючи руку біля губ, зробив пальцями той рух, який примусив

невагомий шматок сталі пролетіти кілька метрів і заглибитися у дощану стіну якраз біля голови пахана. Аж тоді дзядзьо привітався з тимчасовою хатою так, як мав би вітатися колишній боєць штрафбату. Йому віддали сухарі і поступилися місцем біля повітря. Поїзд ішов на владімірскій централ. Там його щоразу знімали з поїзда, вичисляючи якусь невідповідність. Багато діб він провів на бетонних підлогах, заллятих водою, у найлеґендарніших етапних тюрмах. Одна з них

була навіть на острові, що дзядзя дуже звеселяло. Зрозуміло, що дзядзьо не любив поліцаїв і міліціянтів. Як справжній майстер він казав, що захотіти бути міліціянтом може тільки такий, що не хоче нічого справжнього робити, але добре їсти. І ще мусить мати спеціальну любов до безборонного биття людських тіл. Дзядзьо зовсім не дивувався, коли всі перешіптувалися про далекого сусіда, якому, правдоподібно, відбили нирки в міліції десь наприкінці

сімдесятих. Дзядзьо не надто знався на суспільних і державних системах, але вірив у сталість людської природи. Коли хтось застрелив жінку, яка жила ще ближче від лісу, ніж ми, дзядзьо вирішив знищити свій фльоберт, який зберігався у таємній пивничці під хатою ще з тридцятих років. Дільничний міліціянт почав ходити надто близько. Між нашою хатою і домом убитої не було жодних осель, лише поле, городи, сади, яри і зарості шипшини. Небіжка

часто приходила до нас, вони з дзядзем сиділи вечорами на лавці під сливками. Дзядзьо любив свого фльоберта, але розумів, що настав час, коли рушниця, навіть зовсім чиста й унікального калібру, повинна бути зліквідована, щоби не бути знайденою міліцією у хаті. Нам дзядзьо подарував кількадесят блискучих патронів. Під горбом, на якому наша хата і сад, була залізнична колія. Але ми вже трохи розумілися на таких речах і відійшли колією

досить далеко від хати. Тоді поскладали патрони на рейку. Над'їхав вечірній рахівський, з вікон виглядали пасажири. Шістдесят патронів при такій швидкості створили ефект повного шмайсерівського маґазина. Машиніст загальмував, вискочив зі своєї кабіни і скотився в яр. Поїзди і колія були частиною нашого щоденного життя. Коли їхали вантажні, тряслася хата. Особливо це відчувалося вночі, ліжко

вібрувало, як при середньому землетрусі. На стриху додавався ще один бал. Коли справді стався землетрус десь у вісімдесят першому, наша сім'я була єдиною з кількаповерхової камениці у Франківську, котра ніяк не зреаґувала на трясення. Сусіди у піжамах, з паспортами й ощадними книжками стояли на середині вулиці і з жалем дивилися на наші вікна. Дзядзьо тим часом стукав якимось патиком у стелю, бо думав, що тамтешні діти їздять серед ночі на ровері, а

мама питалася у брата, нащо він трясе ліжком. Лише тета Міра, яка спала у своїй кімнаті у вузькій щілині між стосами книжок, була впевнена, що станеться те, чого вона завжди боялася, про що часто думала – колись буде трясення землі і її завалить книжками. А тому навіть не намагалася вийти з кімнати. Передовсім вона цінувала свою незалежність від інших людей, навіть найближчих. Ненавиділа подарунків на уродини. До її кімнати не можна

було нікому заходити. Двері вона завжди замикала на ключ. Її кімната була зареєстрована як окрема квартира. Навіть святий Миколай залишав свої мандаринки для тети Міри у торбинці, прив'язаній до клямки її покою. Дзядзьо Михась, між іншим, не знав багатьох сучасних найпростіших слів. На кімнату він міг сказати покій або комната, але не кімната. Про стелю – суфіт або потолок. Тету Міру це нервувало. Її багато чого нервувало у дзядзеві. Але вона

визнавала, що – попри відсутність освіти – він є надзвичайно інтеліґентним. Просто вони обоє були надто впертими і сильними, щоби могти лагідно сприймати одне одного. І надто іронічними, щоби не бачити в собі нападника і жертву одночасно. У них був спільний духівник. Отець доктор Лаба у двадцятих був духівником у гімназії сестер василіянок, де вчилася тета Міра, а в сорокових – у дивізії «Галичина», де служив дзядзьо Михась. Тета Міра не любила

свого радянського паспорта, бо у графі «место рождєнія» було записано – Скрентон, США. Тета Міра привчила нас з братом до ґрейпфрутів. Ще у ті часи, коли їх щойно почали експортувати з Куби, і ними були заповнені овочеві крамниці, і всі вважали їх якоюсь гидотою у порівнянні з дефіцитними помаранчами і мандаринами. Ще в овочевих крамницях продавали дуже погану квашену капусту. Її зіпсутість намагалися перебити лавровим листям. Тета Міра була

сестрою мого діда Богдана, маминого тата. Дідо помер кілька років перед моїм народженням. Другий дідо – тато тата – загинув за кілька місяців до народження тата. Тому дзядзьо Михась був моїм єдиним реальним дідусем. Вони познайомилися з бабцею у Читі. Татові було тринадцять років, він звик опікуватися своєю мамою сам, тому спочатку активно перешкоджав будь-якому зближенню. Тата брали просто у школі. Вони тоді жили у

Моршині. До класу ввійшли озброєні енкаведисти й заарештували десятилітнього хлопця. У Читі він зійшовся з урками. Якогось року в їхньому класі стало на шість хлопців менше – троє загинули у поножовщині, а інших трьох присудили до розстрілу за численні розбої з убивствами. Іноді читинські урки програвали у карти чиєсь життя. Скажімо, четвертий ряд, дев'яте місце у кінотеатрі «Спартак» під час сеансу на чотирнадцяту

двадцять. Той, хто програв, мусив заколоти випадкового глядача, що опинився у цей час у цьому місці. Дзядзьо зумів витягнути тата з вуличної банди, і тато його визнав. Тато почав серйозно займатися класичною боротьбою, випилюванням лобзиком і ремонтом годинників. Хоча за звичкою не переставав носити кастет. Дзядзьо переконував його, що жолудь набагато кращий, бо ним не можна нікого покалічити. Жолудь – це металева куля,

яку затискається у кулаці. Вона не так додає ваги ударові, як формує найефективнішу структуру самого кулака. Вже у вісімдесятих тато часто ходив нічним містом, тримаючи про всякий випадок у руці шкіряний футляр із багатьма ключами. Його читинський кастет я знайшов кілька років тому. Вкинув до кишені і пішов по хліб. Дорогою не втримався і вдягнув його на руку, не виймаючи з кишені. Чотири дірки були розраховані на тонші пальці. Стоячи у черзі, я

ніяк не міг зняти кастета. Також не міг витягнути руку з кишені, не міг видобути гроші. Мусив вийти з черги в останню мить. Іншим разом ми відпроваджували когось до нічого поїзда. Цілим товариством допивали останні пляшки на вокзалі, чомусь між двома вантажними поїздами на запасних коліях. Ми хотіли, щоби все було якнайтихіше, якнайпорядніше. Пляшки стояли на низенькому стовпчикові, з котрого світила синя лампа. Ми не сподівалися, що того

року було так багато крадіжок з товарних вагонів. Виявляється, всю територію станції досить добре пильнували. Раптом з усіх боків надбігло багато міліціянтів. Біжучи, вони дивацько притискали фуражки. Нас затримали і під конвоєм повели до відділка. У кишені мого зимового плаща був кастет. Я хотів його звідти забрати, але міліціянт вхопив мене за руку і заборонив користуватися кишенями. Я запропонував йому покурити добрих сиґарет,

якраз мав подаровану пачку не знаного у нас житану. Офіцер погодився, бо до відділка було ще далеко. Виймаючи пачку, я мусив встигнути прорвати кишеню і вкинути кастет під підкладку плаща. У відділку нас обшукали. Я старанно відхиляв поли, намагаючись не зачепити нікого чимось важким, що мотулялося на рівні колін. Потім я викинув його у ріку. Ніколи нікого не вдарив. Навіть того омонівця, в якого ми з приятелем відібрали ґумову палицю. Тоді

Франківськ був подібний на окуповане місто. Був вересень, п'ятдесятиріччя приєднання Західної України до УРСР. Омонівці з Одеси патрулювали всі центральні вулиці. Ходили по троє, з псами, ґумовими палицями, ґазовими балонами, кайданками. Такого ми ще не бачили. Патрулі переслідували всіх, у кого були значки з жовто-синіми або червоно-чорними прапорами. Скінчилося тим, що вони побили нашого товариша. Коли його шпиталізували,

омонівців забрали, рятуючи від відповідальності. А сімнадцятого вересня ми носили чорні жалобні пов'язки і світили свічки у темних вікнах. Хоч наше вікно важко було зробити темним. Ми жили при головній вулиці, і ґірлянди святкових ілюмінацій були натягнуті якраз навпроти наших вікон. Взимку, коли підвіконня, дахи, дерева й електричні дроти облипали снігом, гарно було розслонити вікна і дивитися на особливе рожеве сяйво – ілюмінація якось

розчинялася у фактурі снігу. У Львові я часом ночував по вулиці Руській. На останньому поверсі старезної камениці, тої, що прилягає до Успенської церкви, жила наша старенька тітка, вдова першого ректора українського таємного університету. Коли вона хворіла, я залишався там на ніч. Ліжко легко вібрувало від трамваїв, і час від часу блискали сині спалахи, затиснені ущелиною вулиці. З іншого вікна можна було оглядати експонати одного залу музею меблів і

порцеляни. Якось ми ходили ним з моїми ще малими тоді дітьми. Я подивився через вікно на вікон давнього помешкання. Воно було відчинене, але поверхом вище. Можна було побачити ту саму стелю і зовсім іншу лампу. У Франківську був такий час, коли ми з найближчими однокласниками щодня після школи кілька годин ходили містом. Нам було по шістнадцять років. Чомусь майже завжди цвіли сливки, грушки і черешні. Ми бродили міськими

подвір'ями і бігали дахами над цілими кварталами. Несподівано опинилися на стрімкому дахові, з якого я побачив, що робиться у нашій квартирі. Я уявляв собі, що переживають померлі, чекаючи на нас. Після дахів ми завжди ще трохи фехтували у саду музичного училища. Переважно три на три. Часом три на два. Ми мали там сховок з рапірами. Біля музичного училища стояла старезна одноповерхова велика хата, в якій

колись жив мій прадід Гнат. Він був головним дяком у Станиславові, організатором дяківського руху на Галичині і редактором часопису «Дяківський Глас». Ще видав нотку збірку «Напівник церковний». Малими ми бавилися з братом гарапником прадіда. У тій хаті прадід провадив дяківську школу. У вісімдесятих там був підпільний монастир сестер-служебниць. Сестра Віталія була нашою далекою родичкою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат стояла

велика фізгармонія, правдоподібно, лишилася з часів дяківки. Сестри приносили нам підпільно свячені йорданську воду, великодню паску і галунку. На Різдво вони пекли для нас окремий перекладанець і маківник. Ми не визнавали офіційної церкви і ніколи туди не ходили. Хіба що перед святами любили подивитися на вчительок і комсомольців з усіх шкіл міста, які виглядали свої учнів, тримаючи напоготові олівці і блокноти. Ми завжди приблизно знали,

хто з наших учителів безпосередньо співпрацює з КҐБ. Якось на Великдень Анжела знайшла у місті антирадянську машинописну листівку. Вона принесла її до школи, вчительці історії, яка була найліберальнішою і гралася у справжню дружбу учнів і вчительки. Анжела просто хотіла, щоби АПП (так ми називали історичку) пояснила текст листівку. Побачивши щось таке, наша мила учителька змінилася на лиці і запровадила Анжелу саме до тієї завучки, про

яку ми думали. Через вікна класу ми бачили, як завучка тягне за руку нашу однокласницю, іншою рукою обережно тримаючи вєщдок. Анжела побувала безпосередньо у головній конторі по вулиці Чекістів. З найближчими приятелями ми почали якраз перед тим готуватися до перевороту, який мав вивільнити Західну Україну від радянського союзу. Початки підготовки полягали у вивченні досвіду спецслужб усього світу – всього, що могло бути

доступним в СРСР. Тому нам було дуже дивно – як можна так непрофесійно палити аґентуру на випадковому епізоді з лівою листівкою. З АПП ми більше ні про що серйозне не говорили. Хіба про сталінські репресії всіляких кончєних героїв громадянської війни. То був останній рік життя дзядзя Михася. У нього була жахлива астма. Вже кілька років поспіль вони з бабцею зимували у Франківську. Дзядзеві бракувало повітря. Часом мої друзі втікали з нашого дому,

не витримуючи звуків його дихання. Була дивна зима. Безсніжна і злосна. Ми щовечора мили лапи нашої киці. Вона виривалася, і на наших руках ніколи не зникали тонкі візерунки глибоких подряпин. Киця ходила у пуделко з піском, постійно щось там загрібала, а дзядзьо надто сильно відчував уночі запах її непомитих лап. У дзядзя страшенно боліли крижі. Нарешті вони згадали про холодні калабані на бетонних підлогах бурів. Ми ставили йому на спину якісь

магнітні пластини. Тричі на день я натирав його гадючою отрутою. Потім довго нюхав свої пальці, ледь стримуючись від спокуси спробувати їх полизати. Всі домашні зосереджувалися в одній із кімнат, там, де можна було найсильніше напалити у печі, там, де найменше тепла видував вітер. А з братом Юрком ми придумали нову розвагу – бокс лежачи. Я робив записи у дзядзевому щоденнику, щонеділі всі ми пили на сніданок какао. Відразу

після нового року почали показувати французький серіал «Графиня де Монсоро». Саме він помагав нам з Юрком так-сяк перебувати заняття у музичній школі. Усі вчительки переймалися серіалом. Ми ж на той час прочитали весь багатотомник Дюма і могли розповісти багато чого, що не потрапило в екранізацію, - серіали були тоді скороченими версіями романів. Так за один тиждень з недолугих учнів фортепіанного класу ми

перетворилися на ерудованих і елеґантних братів – оповідачів світських історій. Уроки в музичній школі нам завжди призначали на найпізніші години, бо ми жили навпроти. Колись у тому будинку була резиденція одного із станіславських рабинів. Дах був сконструйований так, що його можна було розсувати. Таким чином не треба було виходити з палацика у ті святочні дні, коли муситься трапезувати під відкритим небом. А наш дах у

Делятині попросту протікав. У часи дощів на стриху стояли у складнющому порядку десятки мидниць, мисок, бляшанок від фарби і консерв – залежно від величини шпари. Кілька разів на день ми обходили всі ці посудини, зливаючи дощівку до відра. Дощовим був переважно якийсь цілий місяць літа. Часом казали, що урвалася хмара. Тоді кам'яною дорогою текла суцільна ріка, змиваючи насипаний шутер аж до старих кам'яних плит. Вода у кирниці не

встигала профільтруватися і пахла розмоченою травою. Наша гора ставала недоступною, вода заповнювала всі підходи. Як тільки випогоджувалося, ми лізли на дах і смолили шпари. З даху хати усі дерева і кущі виглядали справжніми джунґлями. Із засекреченої зони між найближчими горами вилітали винищувачі. Над нашою хатою вони пролітали ще так низько, що було видно кожну деталь. Поїзди, які щось возили на зону, виглядали як пасажирські,

але всі вікна були заслонені фіранками. У зоні було три зони. У першій у різних майстернях працювали робітниками делятинці з певним допуском. Друга була військовим містечком зі своєю школою, крамницями, вулицями і високими будинками. Мама працювала в обласній дитячій лікарні і знала, що діти із зони поступають з адреси Івано-Франківськ, 17, вулиця Авіаційна. Сільські діти розказували всілякі вимріяні чудеса – що там є трамвай,

басейн, зоопарк і цирк. Третя зона була найсекретніша. Власне звідти відстрілювалися винищувачі і туди заїжджали поїзди без маркування. Ходили чутки, що там добувають уран. Аж пізніше виявилося, що в зоні була одна із станцій стратегічних ракет. Колючим дротом було оточено ще й багато лісу навколо зони. Ми пролазили через дріт і збирали гриби. Часом треба було ховатися від патруля, який обходив огорожу. Одного разу ми пішли по гриби, як

завжди, рано. Переважно верталися через кілька годин, а тоді задалеко зайшли і хотіли піти ще далі. Під вечір над нами почав літати військовий вертоліт. Ми захоплено гралися у наших партизанів, за якими полює авіація. Щоразу, коли вертоліт знижувався і заходив на близьке коло, ми маскувалися серед ялівців, потім перебігали схилом далі і знову мусили ховатися. Прийшли додому пізно ввечір і дізналися, що вертоліт дійсно шукав нас – перелякані рідні

звернулися до військових, що діти не вертаються з лісу. Відразу за нашою хатою починалися ґорґанські ліси. Можна було, не виходячи до поселень, перейти аж на Закарпаття. Через багато років я працював в інституті гірського лісництва і часто бував на закарпатській стороні. В парі з лаборантом ми їздили у тривалі відрядження, вираховуючи формулу складу різних лісових ділянок. Мали вже таке око, що, навіть їдучи в автобусі, не могли

нейтрально дивитися на придорожні ліси – шість бук два ялиця один смерека один вільха. Ми ночували у різних лісництвах. Переважно у кімнатах для гостей. В деяких місцевостях це були справжні розкішні притони для номенклатури. Завішані шкірами кімнати пахли чистим деревом і борделем. Лісники годували нас м'ясом, грибами, вареною картоплею, сиром і поїли самогоном. У Довгому ми пішли ввечір на чеське пиво. Виявилося, що попити спокійно

тут дуже важко. До нас відразу підходили різні циганки і просили кілька ковтків пива, вони сідали поруч і тягнулися до гальби. У Чернівцях ми цілий тиждень виписували дані про столітні насадження із спеціальних книг в управлінні лісів. У жодному барі, в жодному кафе, ні в одному ресторані не було інакшої кави, крім розчинної. Вечорами ми пили у першому нічному барі. Були у кирзових черевиках, брезентових куртках і светрах, на поясі

телембалися мисливські ножі, мали багато сиґарет, бо збиралися на той тиждень у гори, а не до Чернівців, але горами пройшов буран, і нам дали інше завдання. Ми навіть не мали паспортів, і нас не прийняли до готелю. Ми поїхали до університетських гуртожитків, записалися на прийом до лікаря, все йому розповіли й отримали кімнату в студентському санаторії-профілакторії на останньому поверсі якогось гуртожитку. В нічному барі ми були

єдиними, хто голосно говорив українською і не мав білих шкарпеток. Нас запросили до столу Князя. Князь подумав, що ми якісь дуже серйозні люди зі Львова, бо лише там нормальні бандити дозволяють собі не встидатися української. Ми обоє були Тарасами, і Князь вважав таке звертання чимось таким, як брат. Скінчилося тим, що ми захотіли подивитися на нічне місто. Князь сам, без своїх людей, мав провести нам коротеньку екскурсію. В якомусь особливо

гарному сецесійному подвір'ячку він попросив дозволу перейти на українську. Щоби щось собі зварити, ми сходили на нижчі поверхи гуртожитку до загальної кухні. Ми ходили кімнатами у пошуку пательні, порожньої пательні. Натомість перелякані студенти переконували взяти собі все те, що вони щойно на пательнях підсмажили чи затушкували. Ми відмовлялися, і тоді нас кликали до спільної вечері. Наша лабораторія вивчала природне

лісовідновлення. Найкраще природне лісовідновлення було у Берегометі. В інституті ми попрацювали рік, добре поїздивши карпатськими містечками і лісами, в яких ніколи більше не довелося побувати, вивчивши паралельний світ цілої мережі лісництв і запам'ятавши основи лісівництва. Але склалося так, що пізніше нас несподівано зводило ще і ще у зовсім інших сферах – виробництві і продажу шипучих вин, представництві

найпопулярнішого тижневика, створенні модного журналу, ловленні форелі. Саме Тарас запропонував мені бути журналістом. Тарас не любив псів, голубів, малих дітей і циганів. Під час відряджень ми звикли до кофеїнових драже. У Франківську тоді було дуже сутужно з кавою. У головних каварнях була тільки зелена кава. Денного запасу вистачало на перших півгодини. Ще перед відкриттям біля каварень утворювалася черга. Таке саме діялося із молоком.

Люди приходили під склепи ще перед шостою. Зима була сніжною і морозною. У містах економили світло, і вулиці не освічувалися. Темні черги серед снігових заметів виглядали дуже мальовничо. Я приходив щодня у молочну чергу, бо діти були малесенькі. Звідти йшов до кавової. Зелена кава залишала особливі плями на тарілочках. Ми виходили з горнятками надвір, сідали на підвіконнях, бо всередині ще не дозволяли курити. Якраз тоді з'явилися

дешеві американські сигарети у достатній кількості. У буфеті стоматологічного корпусу медичного інституту теж була кава, для студентів і викладачів. Коли приїхав Антоні Міро з Іспанії, ми з Ігорем повели його саме туди, бо на міську каву Міро запізнився. Художник потім казав, що це була його найкраща кава у житті – ми ввійшли у міську стоматологічну поліклініку, пройшли повз десятки спотворених болем і терпінням облич, за дверима кабінетів гули

повільні бури, йшли попри плювальниці з кривавою ватою, через майстерні з гіпсовими зліпками і шліфувальними верстатами, через авдиторії, переходили сходами зі страшними стінгазетами. У буфеті дійсно була кава. Зелена кава з плантацій громадянської війни у Нікараґуа. У Франківську вона коштувала щодня інакше, у межах двох копійок. Залежно від переміщення лінії фронту. Якраз тоді у нашому місті вперше з'явився Джон.

Джон Сіддгартга, мандрівний в'язень ноттінгемський – так Юрко Андрухович назвав його у присвяченій Джонові «Перверзії». Джонові було майже шістдесят. Більшість свого життя він провів у тюрмах і мандрах. Був навіть у далай-лами. І навіть послав його. Дочекавшись особистого прийому, Джон зайшов до покою. Змучений за день далай-лама запитався – отож, чого тобі треба? Джон почав істерику – ю, факінґ лама, я приперся аж сюди, вичекав кілька

годин перед твоїми дверима, я прийшов до тебе дізнатися, чого мені треба, а ти питаєшся, чого мені треба, фак ю. У Джона був знайомий, якому треба було поїхати машиною в Україну. Він запропонував старому спільну подорож. Вони накрутили кількадесят скрутів з марихуаною і поїхали. Вперше ми побачили Джона у совєтській військовій шапці, на місці зірки був приліплений великий портрет Боба Марлі. А для нас Боб Марлі якраз тоді був найголовнішою

музикою, ми проживали своє реґґі. Один з нас навіть вліпив знимку Марлі у свій паспорт. Тож просто на вулиці ми познайомилися з Джоном. Виявилося, що на кілька років. Він завис у Франківську. Ми і наші батьки були його братами, наші дружини і матері – його сестрами. Мою дев'ятдесятирічну бабцю він не називав інакше, як мама Софія. Час від часу Джон їздив автостопом до Ноттінгему по пенсію. І повертався у свій рай, де його вперше у житті усі

чекали. Він мешкав по черзі у нас і в наших друзів. Він з нами спав, їв, пив, ходив містом, попросту жив. Ми возили його у гори, до Києва і до Львова. Він приїжджав з персональними подарунками для кожного. Привозив украдені у костелах срібні чаші, знайдені по дорозі фігурні руків'я парасольок, томи малознаних давніх поетів з печатками публічних бібліотек, добрі дитячі куртки із вписаними іменами, домашніми адресами і номерами дитячих садків, пляшечки

з фальшивим амфітаміном. Джон шалено танцював на міських святах і на дискотеці, де один з нас пускав музику, а інший стояв на вході. Він влаштовував банкети і скандальні сцени ревності. У його бейсболці був приклеєний папірчик з написом латинкою – дорогая, під'їжджаючи до дівчат, він кланявся, знімав шапку і вичитував слово, яке ніяк не міг запам'ятати. У його поляресі лежала квитанція на штраф за безквитковий проїзд у підміському

поїзді Стрий – Івано-Франківськ, виписана гражданіну Сідхардхє. Хоча тоді майже всі їздили підміськими поїздами без квитків. Якраз почалася епоха невиплат заробленого. Коли я їхав до Делятина сам з двома малесенькими дітьми, кондуктори навіть не питалися, чи я маю білет. Мої хлопці дуже любили гризти черствий хліб. Коли я давав їм по скибочці чорного хліба у вагоні, то на нас усі дивилися як на святу родину. Але грошей тоді дійсно зовсім не було.

Ми їхали на літо до Делятина, бо там був дешевий сир, були ягоди, гриби і яблука, була добра кринична вода. Вечорами, коли діти засинали, я брав із запасів на стриху якусь пилку, або емальовану ринку, або кілька керамічних попільничок і йшов це продавати у якийсь із нічних барів, яких у ті часи в Делятині було більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільничка – це було найулюбленіше Джонове українське слово. Він казав, що якби у
 
Наші Друзі: Новини Львова