Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34115
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Аякже! — відповів пан Рікарді. Він підійшов до дверей, що з'єднували кабінет з місцем за стійкою адміністратора,
з її картотечними шафками, моніторами системи безпеки і рядом комп'ютерів. Стояв там і обурено дивився на Клая. —
Спрацювала пожежна сигналізація (я її вимкнув, бо Доріс сказала, що на третьому поверсі зайнялося відро для
сміття), і я подзвонив у пожежну охорону, щоб вони не приїжджали. Лінія була зайнята! Уявіть собі, зайнята!
— Мабуть, ви дуже занепокоїлися, — сказав Том.
Вираз обличчя пана Рікарді вперше за весь час пом'якшився.
— Я подзвонив у поліцію, коли назовні... так би мовити... ситуація почала погіршуватися.
— Так, — погодився Клай. Ситуація погіршилася, що ж, можна і так сказати. — Вам відповіли?
— Чоловік сказав мені, щоб я звільнив лінію, і повісив трубку, — продовжив пан Рікарді. У його голос знову поволі
почало закрадатися обурення. — Коли я зателефонував знову — це було після того, як із ліфта вийшов той
божевільний і вбив Франкліна, — мені відповіла жінка. Вона сказала... — Голос пана Рікарді почав тремтіти, і Клай
вперше побачив, як по його вузькому обличчю вздовж носа стікають сльози. — Сказала...
— Що? — так само м'яко і співчутливо запитав Том. — Що вона сказала, пане Рікарді?
— Вона сказала: якщо Франклін мертвий і чоловік, який його вбив, утік, то це вже не проблема. Це вона порадила
мені замкнутися зсередини. Вона також сказала, щоб я викликав ліфти на перший поверх і заблокував їх, що я й
зробив.
Клай та Том обмінялися поглядом, у якому все було ясно без слів: гарна ідея. Клай раптом яскраво уявив собі жуків,
що потрапили у пастку між віконними рамами: вони несамовито б'ються об скло, але вибратися не можуть. Ті гупання,
які вони чули згори, мали щось спільне з цією картиною. Він на мить замислився над тим, скільки часу знадобиться
тому або тим, що там гупають, для того, щоб знайти сходи.
— А тоді й вона від'єдналася. Після цього я подзвонив дружині в Мілтон.
— Вам вдалося до неї пробитися? — запитав Клай, бажаючи з'ясувати саме це.
— Вона була дуже налякана. Просила мене йти додому. Я сказав їй, що мені порадили залишатися тут, за
замкненими дверима. Що це вказівки поліції. Я звелів їй зробити те саме. Замкнутися і, так би мовити, сидіти тихо.
Вона благала мене прийти додому. Говорила, що на вулиці лунають постріли, а десь на сусідній вулиці щось
вибухнуло. Бачила оголеного чоловіка, що пробігав двором Бензиків. Бензики — це наші сусіди.
— Так, — м'яко сказав Том. Навіть заспокійливо. Клай промовчав. Йому було трохи соромно, що він так сердився
на пана Рікарді, але ж Том теж гнівався.
— Їй здалося, що голий чоловік, можливо, — вона сказала тільки «можливо» — ніс тіло... гмм... роздягненої дитини.
Але то могла бути лялька. Вона знову благала мене покинути готель і прийти додому.
Тепер Клай знав усе, що йому було потрібно. Наземні лінії зв'язку безпечні. Пан Рікарді шокований, але не
божевільний. Клай поклав руку на телефон. Але перш ніж він зміг зняти трубку, пан Рікарді накрив його руку своєю. У
нього були довгі білі й дуже холодні пальці. Пан Рікарді не здався, пан Рікарді знову сів на свого улюбленого коника.
— Вона назвала мене виродком і повісила трубку. Я знаю, що вона сердилася на мене, і розумію чому. Авжеж,
розумію. Але в поліції мені сказали замкнутися і не висовуватися. Поліція сказала мені триматися подалі від вулиць.
Поліція. Владні органи.
Клай кивнув.
— Владні органи, авжеж.
— Ви приїхали на метро? — запитав пан Рікарді. — Я завжди їжджу на метро. Воно лише за два квартали звідси.
Дуже зручний вид транспорту.
— Навряд чи сьогодні там дуже зручно, — відповів Том. — Після того, що ми побачили біля метро, мене туди не
затягнеш.
Пан Рікарді глянув на Клая з виразом скорботної запопадливості.
— От бачите!
Клай знову кивнув.
— Тут безпечніше, — відповів він. Знаючи, що збирається дістатися додому і побачити свого хлопчика. Шарон,
звичайно, теж, але переважно сина. І ніщо, окрім того, що зупиняє назавжди, не в змозі буде його затримати. Ця думка
тягарем лежала у його голові і досить сильно затьмарювала його уяву. — Значно безпечніше. — Він зняв трубку і
натиснув на кнопку з цифрою 9 для виходу на зовнішню лінію. Клай не був упевнений, що це вдасться, але вийшло.
Він набрав одиницю, тоді 207, код штату Мен, а після цього 692 — код Кент-Понда та округи. Він встиг набрати три з
останніх чотирьох цифр, майже додзвонившись до будинку, який досі за звичкою вважав домом, та раптом почув чіткі
короткі гудки. Увімкнувся автовідповідач, і жіночий голос повідомив: «Нам дуже шкода, але всі лінії зайняті.
Спробуйте перетелефонувати пізніше».
Далі пролунав гудок, який свідчив про те, що його роз'єднали з Меном (якщо голос робота ішов звідти). Трубка, що
враз стала дуже важкою, ковзнула з руки Клая і впала до рівня його плеча. Він поклав її назад на важіль.

13

«Ти божевільний, якщо хочеш піти», — сказав Том.
По-перше, зазначив він, тут, у мотелі «Атлантик-авеню», вони були у відносній безпеці, особливо коли ліфти
заблоковані й вихід зі сходової клітки перекрито. Це їм вдалося зробити, склавши гіркою ящики і валізи з багажної
кімнати перед дверима у кінці коридорчика за ліфтами. Навіть якби хтось надзвичайно дужий зміг би штовхнути двері
з того боку, то тільки притиснув би купу до стінки навпроти, створивши отвір завширшки не більше шести дюймів. У
такий не пролізеш.
По-друге, шум у місті, що лежало за межами їхньої маленької безпечної гавані, здавалося, наростав. Там стояв
гучний гамір із вереску сигналізації, криків та зойків, ревіння двигунів, а іноді линув гострий сморід, що наводив жах,
хоча швидкий вітерець, здавалося, все найгірше відносив од них подалі. «Поки що», — подумав Клай, але вголос цієї
думки не висловив, принаймні не зараз, бо не хотів ще більше лякати й без того наполохану дівчину. Деякі вибухи
були не поодинокими, а радше спазматичними. Один із них стався так близько, що всі вони попригиналися, впевнені,
що уламки скла з переднього вікна вилетять всередину. Цього не сталося, але про всяк випадок вони перейшли до
кабінету — святая святих пана Рікарді.
Третя причина, яка давала Тому підстави вважати, що Клай несповна розуму, — це те, що він допускав саму думку
покинути той бодай мінімально безпечний притулок, який надавав готель. На годиннику була чверть на шосту. День
скоро закінчиться. Спроба залишити Бостон у темряві — це божевілля, переконував Том.
— Поглянь лише туди, — сказав він, показуючи жестом на маленьке віконце в кабінеті пана Рікарді, що виходило на
Есекс-стрит. Вулиця була вщерть заповнена покинутими машинами. Видно було принаймні один труп: молодої жінки
у джинсах та спортивному светрі «Ред Сокс». Вона лежала на тротуарі долілиць, широко розкинувши руки, наче
померла, намагаючись попливти. «Верітек» — було написано на її светрі. — Ти думаєш, що поїдеш на своїй машині?
Якщо так, то ліпше подумай ще раз.
— Він має рацію, — погодився пан Рікарді. Він сидів за письмовим столом, знову склавши руки на вузьких грудях
— етюд у чорних тонах. — Ваша машина у гаражі на Темворт-стрит. Навряд чи вам вдасться навіть ключ вставити.
Клай уже розпрощався з думкою про машину й розтулив було рота, аби сказати, що він не збирається вести
автомобіль (принаймні спочатку), але нагорі знову гупнуло, і так сильно, що аж стеля затряслася. Це
супроводжувалося слабким, але чітко вираженим деренчанням розбитого скла. Аліса Максвел, яка сиділа у кріслі
навпроти столу пана Рікарді, знервовано глянула угору і після цього, схоже, ще сильніше замкнулася в собі.
— Що там таке? — запитав Том.
— Прямо над нами Зал ірокезів, — відповів пан Рікарді. — Найбільший з трьох наших конференц-залів. Там ми
тримаємо весь інвентар: стільці, столи, аудіо- та відеообладнання. — Він нерішуче замовк. — І хоча ресторану в нас
немає, ми на замовлення клієнтів влаштовуємо фуршети й коктейлі. Той останній глухий удар...
Він не закінчив фразу. Але Клаєві все й так було зрозуміло. Останній удар був спричинений тим, що возика, вщент
заповненого скляним посудом, перевернули на підлогу Залу ірокезів, де вже валялися численні возики і столики,
перекинуті якимсь божевільним, який, не тямлячись від люті, гасав там вперед і назад. Другим поверхом, як жук,
пійманий між віконними рамами, кружляла істота, істота, у якої не стане розуму на те, щоб знайти вихід, істота,
здатна лише бігти й трощити, бігти й трощити.
І тут вперше за півгодини відтоді, як вони її побачили, сама, без спонукання, заговорила Аліса.
— Ви щось казали про когось на ім'я Доріс.
— Доріс Гутіерес, — на знак згоди кивнув пан Рікарді. — Старша економка. Чудова працівниця. Мабуть, найкраща,
як на мене. Востаннє, коли я з нею зв'язувався, вона була на третьому поверсі.
— А у неї був?.. — Аліса не договорила. Натомість зробила жест, так само добре знайомий Клаєві, як вказівний
палець, прикладений до губ, що означав «Шшш». Аліса притулила праву руку до обличчя, притиснувши великий
палець до вуха й виставивши мізинчик перед губами.
— Ні, — з нотками незадоволення у голосі відповів пан Рікарді. — Приходячи на роботу, працівники мусять
залишати їх у роздягальні. Одне порушення — й вони отримують догану. За дві догани їх можуть звільнити. Я
повідомляю про це, коли їх приймають на роботу. — Він підвів одне худе плече, наче хотів наполовину знизати
плечима. — Це політика керівництва, а не моя.
— А вона не могла зійти униз, на другий поверх, щоб дізнатися, звідки лунають ці звуки? — запитала Аліса.
— Можливо, — відповів пан Рікарді. — Звідки мені знати? Знаю тільки те, що нічого не чув од неї відтоді, як вона
доповіла про займання в смітнику, а на повідомлення, які я двічі посилав їй на пейджер, не відповіла.
Клай не хотів прямо казати: «Бачите, тут теж небезпечно», тому подивився повз Алісу на Тома, намагаючись
передати йому основну думку поглядом.
— Як думаєте, скільки людей зараз там, нагорі? — спитав Том.
— Не маю жодного уявлення.
— Ну хоча б приблизно.
— Небагато. Із обслуги, мабуть, тільки Доріс. Ті, що працюють удень, ідуть з роботи о третій, а нічна зміна
приходить тільки о шостій. — Пан Рікарді міцно стулив губи. — Це спроба заощадити кошти. Не можна сказати захід,
бо він неефективний. Щодо мешканців...
Він завагався.
— Удень у нас тихо, дуже тихо. Зазвичай учорашні клієнти всі виїхали, бо час виїзду в «Атлантик-авеню» —
дванадцята дня, а сьогоднішні починають реєструватися не раніше, ніж о четвертій, ближче до вечора. Але нинішній
день точно не можна назвати звичайним. Клієнти, що залишаються на кілька днів, здебільшого приїздять у справах.
Здогадуюся, що ви теж, пане Рідл.
 
Наші Друзі: Новини Львова