Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34127
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
постало перед його очима.
— На підлозі лежить мертвий, — нарешті сповістив він. — В уніформі, але надто старий, щоб бути коридорним.
— Мені не треба, щоб хтось ніс мій довбаний багаж, — сказав Клай. — Я просто хочу зайти у свій номер.
Том якось дивно схлипнув. Клай подумав, що чоловічок, мабуть, знову збирається розплакатися, але тоді збагнув,
що він ледве стримує сміх.
На одній скляній панелі подвійних дверей було надруковано «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а на другій —
відверта брехня: «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Том ляснув долонею по склу лівої панелі, між написом
«НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА» і рядом наклейок з назвами кредитних карток.
Тепер Клай теж зазирав усередину. Хол був не дуже великим. Ліворуч знаходилася стійка адміністратора.
Праворуч — два ліфти. На підлозі лежав яскраво-червоний килимок. На ньому обличчям додолу, закинувши одну
ногу на диван, лежав старий в уніформі. Його сідниці прикривав антикварний відтиск «Кер'єр енд Айвс» у рамці, на
якому був зображений вітрильник.
Добрий гумор Клая наче рукою зняло, і коли Том почав вже не просто ляскати долонею, а барабанити по склу, він
поклав руку на кулак Тома.
— Не старайся, — сказав він. — Вони все одно нас не впустять, навіть якщо вони живі й психічно здорові. — Він
подумав про це і кивнув. — Тим паче якщо здорові.
Том здивовано подивився на нього.
— Не доганяєш, так?
— Га? А що я маю доганяти?
— Усе змінилося. Вони не можуть тримати нас на вулиці. — Том скинув Клаєву руку зі свого кулака, але не
забарабанив, а знову притисся лобом до скла й заволав. Клай подумав, що, як на такого мініатюрного хлопця,
кричить він досить гучно. — Гей! Гей, там, усередині!
Пауза. У холі без змін. Старий коридорний і досі був мертвий, а його сідниці прикривала картинка.
— Гей, якщо там хтось є, то краще відчиніть! Тут зі мною чоловік, який заплатив за проживання у цьому готелі, а
я його гість! Відчиніть негайно, бо я візьму каменюку і розіб'ю скло! Чуєте мене?
— Каменюку? — повторив Клай. Він розсміявся. — Ти сказав каменюку? Просто чудово. — Утративши контроль
над собою, він розреготався. А тоді краєм ока помітив ліворуч якийсь рух. Обернувшись, він побачив дівчину-підлітка,
що стояла на вулиці трохи далі і дивилася на них поглядом знесиленої жертви стихійного лиха. Дівчинка була
вдягнена у білу сукню, на якій угорі, наче нагрудник, розтікалася величезна пляма крові. Під носом, на губах і
підборідді теж були сліди засохлої крові. Але, якщо не брати до уваги закривавлений ніс, інших поранень наче не
було, і вона зовсім не скидалася на божевільну — лише на страшенно налякану. Майже смертельно налякану.
— З тобою все гаразд? — запитав Клай. Він зробив крок до неї, але вона відразу ж відступила на крок назад.
Зважаючи на обставини, він її добре розумів. Клай зупинився, але простягнув до неї руку, як вуличний
регулювальник: залишайся на місці.
Том швидко огледівся, а тоді знову заходився грюкати в двері, цього разу так сильно, що скло у старій дерев'яній
рамі заторохкотіло, а відображення самого Тома затряслося.
— Даю вам останній шанс, а тоді ми заходимо!
Клай повернувся і розтулив було рота, щоб сказати йому, що всі ці майстерні погрози не подіють, принаймні не
сьогодні, та саме в цю мить з-за стійки адміністратора повільно з'явилася голомоза голова. Це нагадувало підняття
перископа. Клай упізнав цю голову ще до того, як з'явилося обличчя. Вона належала адміністраторові, що
зареєстрував його вчора і поставив печатку-дозвіл на його квиток для паркування на стоянці, розташованій за
квартал звідси, тому самому адміністраторові, що сьогодні вранці пояснював йому, як пройти до готелю «Коплі-
сквер».
На якусь мить він нерішуче закляк за стійкою, і Клай показав йому ключ від номера, з якого звисав зелений
пластиковий брелок «Атлантик-авеню». А ще він виставив уперед свого портфеля, сподіваючись, що адміністратор
його впізнає.
Можливо, так і сталося. Але найімовірніше, він просто вирішив, що іншого вибору немає. Так чи інакше, але він
вийшов через прохід у кінці стійки і швидко попрямував до дверей, обходячи тіло. Клай Ріддел подумав, що зараз
уперше в житті спостерігає поспіх з-під палиці. Коли адміністратор підійшов до дверей, він перевів погляд з Клая на
Тома, а тоді знову подивився на Клая. І хоча, очевидно, побачене його не надто переконало, він все ж дістав з кишені
низку ключів, швидко почав їх перебирати, знайшов один і вставив його в замок. Коли Том потягнувся до ручки,
голомозий адміністратор зробив жест піднятою рукою майже так само, як і Клай, коли зупиняв закривавлену дівчинку,
що стояла позаду них. Він знайшов другий ключ, вставив його в інший замок і нарешті відімкнув двері.
— Заходьте, — сказав він. — Швидше. — Тоді побачив дівчинку, що нерішуче застигла неподалік і спостерігала. —
Тільки без неї.
— Саме з нею, — сказав Клай. — Заходь, дитинко.
Але вона не зрушила з місця і, коли Клай зробив крок до неї, різко крутнулася і побігла так швидко, що аж спідниця
її сукні замайоріла на вітрі.

8

— Вона може там загинути, — сказав Клай.
— А це не моя проблема, — відповів адміністратор. — То ви заходите, пане Рідл, чи ні? — Він говорив з
бостонським акцентом, але не з таким робочо-південним, до якого Клай звик, мешкаючи в штаті Мен (де кожний
третій зустрічний виявляється експатріантом з Массачусетсу), а з химерним «шкода-що-я-не-британець».
— Моє прізвище Ріддел. — Звичайно, він збирався увійти, тепер, коли двері були відчинені, цьому хлопцю аж ніяк
не вдалося 6 тримати його на вулиці, але він трохи завагався перед входом, визираючи дівчинку.
— Заходь, — тихо промовив Том. — Нічого не вдієш.
І мав рацію. Нічого не можна було вдіяти. У цьому було все паскудство. Він зайшов услід за Томом, і адміністратор
знов замкнув двері «Атлантик-авеню» на два замки, так, наче це мало вберегти їх від хаосу вулиці.

9

— То був Франклін, — ідучи попереду них, сказав адміністратор, коли обходив чоловіка в уніформі, що лежав
обличчям додолу.
Надто старий, щоб бути коридорним, сказав Том, коли зазирав крізь вікно, і Клай подумки погодився з цим. Це був
невисокий чоловік із розкішною сивою шевелюрою. На його нещастя, голова, на якій ця шевелюра, ймовірно, ще й досі
росла (Клай десь читав, що сигнал про смерть господаря до нігтів й волосся доходить згодом), була вивернута під
жахливим кривим кутом, як у повішеного. Він працював у цьому готелі тридцять п'ять років і (я абсолютно
переконаний) говорив це кожному клієнту, якого хоч раз обслуговував. А більшості з них і не раз.
Той скутий легкий акцент діяв на розхитані нерви Клая. Він подумав, що, якби це було пердіння, то воно б звучало
як ріжок для вечірки, у який дме дитина, хвора на астму.
— З ліфта вийшов чоловік, — розповідав далі адміністратор, черговий раз користуючись проходом, щоб стати за
стійкою. Там він, вочевидь, почувався як удома. Світло згори било йому в обличчя, і Клай побачив, що він дуже
блідий. — Один із психів. Франклінові дуже не пощастило, тому що він стояв просто перед дверима...
— Бачу, що вам навіть не спало на думку забрати цю кляту картинку з його дули, — сказав Клай. Він нахилився,
підібрав відтиск і поклав його на диван. При цьому скинув ногу мертвого коридорного з дивана, де вона упокоїлася.
Нога впала з добре знайомим Клаєві звуком. Він передавав його у безлічі коміксів — БАЦ.
— Чоловік із ліфта вдарив його лише один раз, — промовив адміністратор. — Бідний Франклін відлетів аж до стіни.
Думаю, він зламав собі шию. У будь-якому разі, картина злетіла зі стіни, тому що Франклін об неї вдарився.
Мабуть, адміністратор думав, що цим усе пояснюється.
— А той чоловік, який його вдарив? — запитав Том. — Божевільний? Куди він пішов?
— Надвір, — відповів адміністратор. — Саме тоді я відчув, що замкнути двері — це найрозумніше, що можна
зробити у цих обставинах. Після того як він вийшов. — У його погляді страх поєднувався з нестримною жагою
попліткувати, яка здалася Клаю особливо огидною. — Що відбувається там, надворі? Наскільки все погано?
— Думаю, ви можете собі уявити, — завважив Клай. — Хіба не тому ви замкнули двері?
— Так, але ж...
— Що кажуть по телебаченню? — втрутився Том.
— Нічого. Кабельне не працює... — він зиркнув на годинника, — уже майже півгодини.
— А радіо?
Адміністратор зміряв Тома святенницьким поглядом типу ви-мабуть-жартуєте. Клаю спало на думку, що цей тип
міг би написати книжку «Як миттєво викликати відразу в незнайомих людей».
— Радіо тут? У готелі в центрі міста? Ви, мабуть, жартуєте.
Знадвору на високій ноті донісся зойк страху. Дівчина у заляпаній кров'ю білій сукні знову з'явилася біля дверей і
почала щосили гамселити у них долонею, постійно озираючись через плече. Клай прожогом кинувся до неї.
— Ні, він же знову їх замкнув, пам'ятаєш! — закричав Том йому навздогін.
Клай забув про це. Він повернувся до адміністратора.
— Відімкни.
— Ні, — відповів адміністратор і впевнено схрестив руки на вузьких грудях, щоб показати, наскільки твердо він
вирішив опиратися такому перебігу подій. За дверима дівчина у білій сукні знову озирнулася через плече і почала
грюкати ще сильніше. Обличчя, на якому кров залишила смуги, помертвіло від жаху.
Клай витяг з-за паска різницького ножа. Він майже забув про нього, і тепер його вразила думка про те, як швидко і
природно сплив цей спомин.
— Відчини, сучий сину, — сказав він адміністраторові, — або я переріжу тобі горлянку.

10

— Немає часу! — закричав Том і вхопив один зі стільців з високими спинками, зроблених у стилі доби королеви
Анни, які стояли по обидва боки дивана в холі. А потім з розгону вперіщив ніжками стільця у подвійні двері.
Дівчина побачила, як він наближається, і подалася назад, піднявши обидві руки, щоб захистити обличчя. Тієї ж миті
перед дверима з'явився її переслідувач. Це був величезний тип, схожий на робочого-будівельника, із животом, що
 
Наші Друзі: Новини Львова