Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34106
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
затокою і Бостон-Коммон, з'явився приватний літак середніх розмірів, може, «Цессна» або «Твін Бонанца» (Клай не
надто добре розумівся на літаках), і полетів, швидко втрачаючи висоту. Похитуючись із боку на бік, мов п'яний, літак
накренився над парком, мало не чиркаючи нижнім крилом об верхівки по-осінньому яскравих дерев, а тоді взяв курс
на каньйон Чарльз-стрит, так, ніби його пілот вирішив, що це злітно-посадкова смута. Коли відстань до землі
становила менше шести метрів, літак нахилився вліво і вдарився крилом із того боку об фасад сірого цегляного
будинку, можливо, банку, розташованого на розі Чарльз-стрит та Бікон. І в цю саму хвилину будь-яке відчуття того,
що літак рухається повільно, майже плавно лине у повітрі, зникло. Він скажено закрутився довкола застряглого крила,
наче іграшка йо-йо на гумовій мотузці, з гуркотом врізався у будівлю з червоної цегли, що стояла поряд із банком, і
зник у яскравих язиках помаранчево-червоного полум'я. Парком прокотилася ударна хвиля. Качки знялися у повітря
ще до неї.
Клай опустив очі й помітив, що стискає різницького ножа в руці. Він витяг його, коли разом із Томом Маккуртом
спостерігав за авіакатастрофою. Обережно, щоб не поранитися (тепер його руки тремтіли), він витер ножа об полу
сорочки спочатку з одного боку, а потім з іншого. Тоді — дуже обережно — засунув його за ремінь пояса по саму
рукоятку. Коли він це робив, йому згадалася одна з його ранніх спроб створити комікс... власне, юнацька спроба.
«Пірат Джоксер до ваших послуг, красуне», — пробурмотів він.
— Що? — запитав Том. Він уже стояв біля Клая, широко розкритими очима роздивляючись, як пекельне полум'я
пожирає літак на дальньому кінці Бостон-Коммон. З вогню стирчав тільки хвіст. На ньому Клай зміг прочитати номер
LN6409B. Над номером було щось схоже на емблему спортивної команди.
А тоді й вони зникли.
Шкірою обличчя він відчув, як поволі накочуються перші хвилі жару.
— Нічого, — сказав він чоловічку в твідовому костюмі. — А тепер у ритмі буґі.
— Що?
— Треба звідси забиратися.
— А-а. Ходімо.
Клай рушив уздовж південного боку парку, у тому напрямку, куди він ішов о третій годині вісімнадцять хвилин і цілу
вічність тому. Том Маккурт намагався не відставати. Він справді був дуже низьким на зріст.
— Скажіть, — запитав він, — а ви часто говорите нісенітниці?
— Авжеж, — відповів йому Клай. — Запитайте в моєї дружини.

5

— Куди ми йдемо? — запитав Том. — Я йшов до метро. — Він показав на фарбований у зелений колір павільйон,
розташований приблизно за квартал від того місця, де вони зараз знаходилися. Там зібрався невеликий натовп. — Але
зараз я не впевнений, що під землею мені буде добре.
— Я теж, — сказав Клай. — У мене є номер у мотельчику «Атлантик-авеню» — до нього звідси десь п'ять кварталів.
Том просяяв.
— Здається, я знаю це місце. На Лоуден, насправді далеко від Атлантики.
— Правильно. Ходімо туди. Подивимося, що кажуть по телевізору. І я зможу зателефонувати дружині.
— З телефону в номері.
— Авжеж, із нього. У мене навіть немає мобільного.
— А в мене є, тільки я залишив його вдома. Він зламався. Раф (мій кіт) скинув його зі столу. Саме сьогодні я збирався
купити новий, але... послухайте, пане Ріддел...
— Клай.
— Добре, Клаю. А ти впевнений, що телефоном у твоєму номері безпечно користуватися?
Клай зупинився. Це навіть не спало йому на думку. Але якби й наземні лінії зв'язку були небезпечними, то що 6 тоді
взагалі почалося? Він саме збирався сказати про це Томові, коли біля станції метро зненацька почалася бійка. Звідти
лунали панічні крики, верески й знову це дике белькотіння — він упізнав його, цей особистий підпис божевілля.
Маленький клубок людей, що товклися довкола сірої кам'яної коробки і сходинок, які вели до підземного переходу,
розпався. Деякі побігли на дорогу, двоє пішли обійнявшись і потай озираючись через плече. Інші ж (і таких була
більшість) розбіглися по парку, і від цього Клаєве серце трохи краялося. Пара, що пішла обійнявшись, турбувала його
менше.
Біля станції метро досі стояли двоє чоловіків та дві жінки.
Клай був цілком певний, що це саме вони, вигулькнувши з підземки, розігнали інших. Клай і Том, які перебували
приблизно за півкварталу від місця подій, спостерігали, як четверо, що залишилися, почали битися між собою. Це
побоїще мало в собі щось істеричне, вбивчу порочність, яку вже доводилося спостерігати раніше, але в ньому не було
жодних закономірностей. Ані «троє проти одного», ані «двоє проти двох», і, безперечно, не «дівчата проти хлопців».
Насправді, однією з «дівчат» була жінка — на вигляд років шістдесяти п'яти, приземкувата, зі строгою зачіскою, що
наводила Клая на думку про кількох знайомих вчительок передпенсійного віку.
Вони лупцювали одне одного ногами, кулаками, дряпали нігтями і гризли зубами, рохкаючи, викрикуючи й
кружляючи навколо приблизно півдюжини тіл людей, що вже лежали на землі непритомні, а може, й мертві. Один із
чоловіків, що билися, перечепився через чиюсь простягнуту ногу і впав на коліна. Молодша з двох жінок кинулася на
нього зверху. Чоловік, стоячи на колінах, підібрав щось із тротуару там, де починалися сходи, — Клай зовсім не
здивувався, коли побачив, що це мобільний телефон, — і, замахнувшись, вдарив ним жінку по щоці. Телефон розбився
на друзки, розриваючи її щоку. З рани на плече її легкої світлої куртки потік кривавий ручай, але у крику, що
пролунав услід за цим, було більше люті, ніж болю. Вона вхопила чоловіка, що стояв навколішках, за вуха, наче
глечик за ручки, вперлася колінами у його ноги і потягла його назад у пітьму сходової клітки підземки. Вони зникли з
поля зору, щільно зімкнувшись і лупцюючи одне одного, як коти навесні.
— Ходімо, — пробурмотів Том, навдивовижу делікатно смикаючи Клая за сорочку. — Ходімо на той бік вулиці. Ну
ж бо, пішли.
Клай дозволив перевести себе через Бойлстон-стрит. Він подумав, що або Том Маккурт був дуже обачним, або був
везунчиком, тому що вони без пригод дісталися до іншого боку вулиці. Вони знову зупинилися перед магазином
«Книги з колоній» («Найкраще з класики, найкраще з нового»), спостерігаючи за тим, як сумнівна переможниця битви
біля метро попрямувала до парку, туди, де горів літак, а краплі крові стікали їй на комір з кінчиків сивого волосся,
вкладеного у зачіску типу «жодних поблажок». Клая зовсім не здивувало те, що у бійці вистояла саме жінка, схожа на
бібліотекарку чи вчительку латини, якій залишалося рік чи два до отримання золотого годинника. У колективах шкіл,
де він вчителював, були такі дами, і ті з них, що дотягнули до такого віку, найчастіше були майже непотоплюваними.
Він розтулив рота, щоб сказати щось подібне Томові (сам він вважав це досить дотепним спостереженням), але зміг
видобути з себе тільки жалібне квиління. Зір затуманився. Схоже, що Том Маккурт, чоловічок у твідовому костюмі,
був не єдиним, хто не міг впоратися зі слізьми. Клай різко тернув рукою по очах, знову спробував заговорити і в
черговий раз спромігся тільки на слізне кавкання.
— Нічого, — сказав Том. — Краще поплач.
І, стоячи перед вітриною зі старими книжками, якими була оточена друкарська машинка «Ройал», що походила з
доби, коли ще не було й сліду мобільного зв'язку, Клай заплакав. Він оплакував Бізнес-вумен, Світлу Фею, Темну Фею
і себе, тому що Бостон не був його домом, а дім ніколи не здавався йому таким далеким.

6

За парком Коммон Бойлстон-стрит звужувалася й була так запруджена машинами, розбитими й просто
покинутими, що вони вже могли не боятися лімузинів-камікадзе або норовливих амфібій. І від цього ставало легше.
Місто довкола них бахкало й билося, наче чорти у пеклі святкували Новий рік. Десь неподалік від них теж було дуже
шумно (переважно спрацьовувала автомобільна й охоронна сигналізація), але сама вулиця у цей момент запалу була
моторошно безлюдною. Ідіть в укриття, сказав їм офіцер Ульрих Ешленд. Один раз вам поталанило, але вдруге може
й не пощастити.
Але за два квартали на схід від крамниці «Книжки з колоній», коли до не-зовсім-нічліжки, у якій зупинився Клай,
залишався Ще один квартал, їм знову ж таки поталанило. Інший божевільний — цього разу молодий чоловік років
двадцяти п'яти, з м'язами, що наче були накачані на тренажерах «Наутілус» і «Сайбекс», — вискочив із алеї просто
перед ними і метнувся через дорогу, перестрибнувши через зчеплені бампери двох машин і на ходу вивергаючи з себе
нескінченну лаву абракадабри. Він тримав по автомобільній антені у кожній руці й, простуючи своїм смертельним
курсом, робив ними різкі випади вперед і назад, наче кинджалами. Він був голий і мав на собі тільки кросівки, схожі на
новісінькі «Найкі» з яскраво-червоними галочками. Його член розгойдувався в обидва боки, як прискорений маятник
дідусевого годинника. У фантастичному ритмі стискаючи й розслабляючи сідниці, він дістався до тротуару на
дальньому кінці вулиці й звернув на захід, назад у напрямку Коммон.
Том Маккурт міцно стиснув руку Клая й повільно ослабив хватку тільки тоді, коли цей останній із тих, що досі
траплялися на їхньому шляху, псих зник.
— Якби він нас помітив... — почав він.
— Еге ж, але цього не сталося, — відповів Клай. Він зненацька відчув себе абсурдно щасливим. Знаючи, що це
відчуття минеться, він, проте, просто насолоджувався ним у цей момент. Він почувався як людина, що мала успішний
розклад для того, щоб зірвати найбільший куш за всю ніч гри у карти.
— Мені шкода тих, кого він помітить, — сказав Том.
— А мені — тих, хто побачить його, — відповів Клай. — Ходімо.

7

Двері «Атлантик-авеню» були замкнені.
Це так здивувало Клая, що єдине, на що він спромігся у той момент, — просто стояти перед дверима, намагаючись
повернути ручку і відчуваючи, як вона ковзає між пальців, та переварювати інформацію: замкнено. Двері його готелю
замкнені, щоб він не міг увійти.
Том підійшов, став коло нього, притулився лобом до скла, щоб відблиски не заважали дивитися, і зазирнув
усередину. З півночі — з Догана, безумовно, — донісся ще один надзвичайно потужний вибух, але цього разу Клай
тільки здригнувся. Він не думав, що Том Маккурт взагалі якось відреагує. Тома занадто поглинуло видовище, яке
постало перед його очима.
 
Наші Друзі: Новини Львова