Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34122
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
забуде.
А тоді вона з криком побігла по тротуару.
Клай почув, як позаду завівся двигун, а з гучномовця полинула мелодія дзвоників на мотив із «Вулиці Сезам» .
Повернувшись, Клай побачив, що фургон Містера Софті, набираючи швидкість, рвонув із узбіччя, і саме в цей момент
на останньому поверсі готелю навпроти яскравими бризками розсипалося вікно. У жовтневий день вивалилося тіло.
Воно впало на тротуар і від удару розірвалося на шматки. На подвір'ї готелю знову крики. Крики жаху, крики болю.
— Ні! — прокричав Клай, що біг поряд із фургоном Містера Софті. — Ні, повернися й допоможи мені! Мені
потрібна допомога, ти, сучий сину!
Містер Софті не відповів, мабуть, тому що музика грала надто гучно і він нічого не чув. Клай пам'ятав слова цієї
пісні ще відтоді, коли навіть гадки не мав про те, що його шлюб не триватиме вічно. У ті дні Джонні щодня дивився
«Вулицю Сезам», сидячи у своєму маленькому синьому кріслі й стискаючи в руках чашечку. Щось про сонячний день і
хмари ген-ген за небокраєм.
З парку, щосили горланячи якісь нерозбірливі звуки, вибіг чоловік у діловому костюмі; поли його піджака лопотіли
позаду на вітрі. Клай впізнав його за цапиною борідкою з собачої шерсті. Чоловік вибіг на проїжджу частину
Бойлстон-стрит. Навколо нього автомобілі робили віражі, насилу уникаючи зіткнення. Чоловік перебіг на інший бік, не
перестаючи лементувати і змахувати руками до неба. Він зник у тіні тенту, натягнутого на майданчику перед
«Порами року», і його більше не було видно, але напевно одразу втрапив у ще більшу халепу, бо звідти долинула
нова хвиля криків.
Клай припинив переслідувати Містера Софті. Він стояв однією ногою на тротуарі, а другою у стічній канаві, і
спостерігав, як фургон, ще й досі супроводжуваний мелодією дзвоників, виїхав у центральний ряд Бойлстон-стрит.
Клай вже збирався повернутися до дівчини, що зомліла, та помираючої жінки, коли з'явився інший туристичний
автобус. Ця амфібія вже не пливла, як на прогулянці, а неслася на повній швидкості, сильно похилившись з лівого
борту на правий. Деяких пасажирів кидало по салону вперед і назад, і вони ридали, благаючи водія зупинитися. Інші
просто мертвою хваткою вчепилися у вертикальні металеві стояки, що стирчали у відкритих бортах неповороткої
машини, яка повним ходом неслася по зустрічній смузі Бойлстон-стрит.
Чоловік у спортивній сорочці схопив водія ззаду, і через примітивний гучномовець амфібії Клай почув ще один
нерозбірливий вигук, коли водій потужним порухом плечей відкинув нападника назад. Цього разу прозвучало не
«Рест!», а щось більш гортанне і схоже на «Глу!». А потім водій амфібії помітив — Клай був у цьому впевнений —
фургон Містера Софті й змінив курс, спрямувавши автобус на нього.
— Ні, Господи, будь ласка, ні! — закричала жінка, що сиділа в автобусі спереду. І коли амфібія наблизилася до
фургона з морозивом, що був приблизно у шість разів меншим, у пам'яті Клая постала чітка картина параду
переможців, який він дивився по телевізору того року, коли «Ред Сокс» перемогли у щорічному світовому чемпіонаті.
Під холодною осінньою мжичкою команда повільною процесією їхала в таких самих амфібіях, вітаючи помахами рук
ошалілий натовп.
— Боже, ні! — знову заверещала жінка, а за спиною у Клая якийсь чоловік майже спокійно сказав:
— Господи.
Автобус врізався у борт фургона і перекинув його, мов дитячу іграшку. Під звуки гучномовця, що й досі видзвонював
мотив із «Вулиці Сезам», вантажівка перекинулася на бік, і її потягнуло у напрямку парку Коммон. Іскри від тертя
розсипалися навсібіч. Дві жінки, що спостерігали за видовищем, кинулися вбік, тримаючись за руки, і ледве встигли
врятуватися. Фургон Містера Софті вискочив на тротуар, трохи пролетів над землею, вдарився об залізний паркан,
яким був обгороджений парк Коммон, і аж тоді вже остаточно зупинився. Музика двічі гикнула і стихла.
Тим часом божевільний водій амфібії остаточно втратив керування машиною. Та зробила петлю назад на Бойлстон-
стрит (перелякані пасажири, що кричали від жаху, міцно трималися за відкриті борти), виїхала на тротуар приблизно
за п'ятдесят ярдів від того місця, де під дзвіночки сконав фургон Містера Софті, і врізалася у низьку цегляну підпірну
стінку під вітриною фешенебельного меблевого магазину, що називався «Вогні міста». Вітрина розлетілася з сильним
немелодійним брязкотом. Задня частина амфібії (рожевою фарбою на ній було написано «Господиня порту»)
піднялася у повітря приблизно на півтора метра. Величезний механізм розкачувався, сила інерції тягнула його
перевернутися, але маса не дозволяла. Він важко опустився на тротуар, зарившись носом у розкидані дивани і дорогі
крісла для вітальні, але перед цим із нього прожогом вискочили щонайменше дюжина людей і хутко зникли з поля
зору. У магазині спрацювала сигналізація.
— Господи, — удруге повторив спокійний голос десь під правим ліктем Клая. Він повернувся на звук і побачив
коротуна з рідким темним волоссям, невеличкими темними вусами і в окулярах із золотою оправою. — Що
відбувається?
— Не знаю, — відповів Клай. Слова давалися йому важко. Дуже. Йому доводилося мало не виштовхувати їх із себе.
Він подумав, що це від шоку. По вулиці бігли люди, хто з «Пір року», хто із розбитої амфібії. Спостерігаючи за ними,
Клай побачив, як втікач із амфібії зіткнувся із втікачем з «Пір року», і вони обоє повалилися на тротуар. Варто було
поміркувати, чи він, бува, не став психом і чи не примарилося йому це все в якійсь божевільні. Може, це Джуніпер-Гілл
у Огасті, час між уколами торазину.
— Хлопець у тому фургоні казав, що це можуть бути терористи.
— Щось я не бачу тут озброєних людей, — сказав вусатий коротун. — І чуваків із бомбами, прив'язаними до спини,
теж.
Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбом і портфель, що
лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен — о боги, подумав він, як багато крові,
— уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до «Темного Мандрівника», за винятком
якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою
попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась
сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації
«Вогнів міста», малий чолов'яга аж підскочив.
— Це у готелі, — сказав Клай.
— Знаю, це я просто так... О Боже! — Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що
відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?
— Вона мертва, — сказав йому Клай. — Принаймні я цілком у цьому впевнений. — Це зробила он та дівчина... —
Він показав на Світлу Фею. — Зубами.
— Жартуєш?
— Хотів би я, щоб це був жарт.
Десь на Бойлстон-стрит пролунав черговий вибух. Обидва чоловіки зіщулилися. Клай зрозумів, що зараз відчуває
запах диму. Він підхопив пакет із маленьким скарбом та свій портфель і забрав їх подалі від калюжі крові.
— Це моє, — сказав він, подумки здивувавшись, чому це він відчуває потребу пояснити.
Низькорослий чоловік, на якому був твідовий костюм — досить елегантний, подумав Клай, — усе ще з жахом
незмигно дивився на скоцюрблене тіло жінки, що спинилася, аби купити морозива, і втратила спочатку свого собаку,
а потім і життя. Позаду них, сміючись і вигукуючи «Ура!», по тротуару бігли троє юнаків. Двоє були у кепках «Ред
Сокс», повернутих козирками назад. Один притискав до грудей картонну коробку, на якій збоку синім шрифтом було
надруковане слово Panasonic. Цей хлопець вступив правою кросівкою в калюжу крові, що натекла з Бізнес-вумен, і
однією ногою залишав за собою слід, який поступово зникав за ним, коли він і його приятелі все далі й далі бігли у
напрямку східного краю парку Коммон і китайського кварталу, що лежав за ним.

3

Клай опустився на одне коліно й вільною рукою (у другій він тримав портфель, бо ще більше боявся втратити його
після того, як побачив хлопця-спринтера з коробкою Panasonic) підняв руку Світлої Феї. Пульс він намацав одразу —
повільний, але відчутний і рівномірний. Клай відчув величезне полегшення. Що б вона не зробила, це лише дитина.
Йому не хотілося думати, що він забив її на смерть прес-пап'є, яке мало стати подарунком для його дружини.
— Обережно, обережно! — майже проспівав вусатий коротун. Але Клай не мав часу озирнутись. На щастя,
попередження про небезпеку не справдилося. З Бойлстон-стрит різко звернув великий джип — один із тих, що є
безпечними, з точки зору ОПЕК, — і щонайменше за двадцять ярдів від того місця, де стояв Клай, в'їхав у парк,
змітаючи кований залізний паркан на своєму шляху, і зупинився, занурившись по самий бампер у качиний ставок.
Двері відчинилися, і з салону, викрикуючи у небо щось незрозуміле, виповз молодий чоловік. Він впав на коліна у
воду, зачерпнув трохи обома руками і напився (Клай побіжно подумав про те, скільки поколінь качок роками
безтурботно гидили у цей ставок), а тоді з зусиллям зіп'явся на ноги і побрів на протилежний бік. Усе ще розмахуючи
руками й вигукуючи слова своєї безглуздої проповіді, він зник у гущавині дерев.
— Треба знайти лікаря для цієї дівчинки, — звернувся Клай до вусатого чоловіка. — Вона непритомна, але
помирати їй ще рано.
— Що нам справді треба зробити, так це хутчіше забратися з вулиці, поки нас не переїхали, — сказав вусань. Ніби
на доказ цих слів, неподалік від розбитої амфібії якесь таксі зіштовхнулося з довжелезним лімузином. Лімузин їхав по
зустрічній смузі, але найбільше від аварії постраждало таксі. Стоячи навколішках на тротуарі, Клай зі свого місця
побачив, як таксист вилетів крізь передній отвір, у якому на той момент вже не було лобового скла, і впав на проїжджу
частину, підняв скривавлену руку догори і заволав.
Авжеж, вусань мав рацію. Найраціональніший хід думок, на який Клай був нині здатний (він лише трохи зміг
пробитися крізь пелену шоку, що огортала його свідомість), підказував, що у цих обставинах найрозумнішим буде
забратися до дідька з Бойлстон-стрит і знайти безпечне місце. Якщо це й акт тероризму, то він не схожий на жоден з
тих, які Клай коли-небудь бачив чи про які читав. Що йому — їм — слід зараз зробити, так це пересидіти у сховку,
поки ситуація не проясниться. А для цього, мабуть, треба знайти десь телевізор. Але він не хотів кидати на вулиці цю
непритомну дівчинку, що несподівано перетворилася на навіжену. Усі фібри його в цілому доброго і, без сумніву,
шляхетного серця опиратися цьому.
— Ви йдіть, — звелів він коротунові з вусами. Але сказано це було з відчутним ваганням. Він не мав жодного уявлення
про те, Що це за людина, але принаймні коротун не плів нісенітниць і не здіймав руки догори. І не кидався на Клая,
вишкіривши зуби, з наміром перегризти йому горлянку. — Знайдіть собі безпечне місце в будинку. Я... — Що сказати
на закінчення, Клай не знав.
— Що ви? — спитав вусань і зіщулився, бо пролунав черговий вибух, відлуння якого, здавалося, йшло просто з-за
готелю. Звідти стовпом повалив чорний дим: він залишав плями на блакитному небі й здіймався дедалі вище, а на
значній височині його розвіював вітер.
 
Наші Друзі: Новини Львова