Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34114
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.
— Так казав довбаний Заратустра, — промовив Клай. Аліса сміялася до сліз.

3

У супроводі місяця, який то викочувався з-за хмар, то закочувався, — як ілюстрація до роману маленького хлопчика
про піратів і сховані скарби, подумав Клай — вони залишили конеферму позаду і продовжили свій похід на північ. Тієї
ночі вони почали зустрічати подібних до себе людей.
Бо тепер наш час — ніч, подумав Клай, перекладаючи автомат з однієї руки в другу. З повним магазином він був у
біса важким. Мобілоїдам належить день; пора, коли з'являються зорі, наша. Ми мов вампіри. Вигнанці дня. Зблизька
ми впізнаємо одне одного, бо ще вміємо розмовляти; варто відійти трохи далі — і ми напевне можемо відрізнити
своїх за рюкзаками на спинах і зброєю, яку все частіше бачимо в руках у людей; але здалеку єдине, що надає певності,
— це хисткий промінь ліхтарика. Три дні тому ми не тільки царювали на землі — ми несли у собі провину за те, що
вижили і витіснили всі інші види на шляху до нірвани погодинних новин на кабельному телебаченні та попкорну з
мікрохвилівки. Тепер ми Люди з Ліхтариками.
Він подивився на Тома.
— Куди вони зникають? Куди йдуть психи після заходу сонця?
Том поглянув на нього.
— На Північний полюс. Усі ельфи вимерли від оленячого сказу, а ці хлопці і дівчата там допомагають, поки не
з'явиться новий виводок.
— Господи, — сказав Клай, — невже сьогодні ввечері хтось встав не на ту ногу?
Але Том не посміхнувся.
— Я думаю про свого кота, — сказав він. — Чи з ним усе гаразд. Не сумніваюся, що ти вважаєш це дурістю.
— Ні, — відповів йому Клай, хоча, маючи сина і дружину, за яких хвилювався, й справді трохи так вважав.

4

У книжковій крамниці глухого містечка Балардвейл їм вдалося розжитися атласом доріг. Зараз вони прямували на
північ і дуже тішилися з того, що вирішили триматися більш-менш пасторального клину, який утворювали траси 93 та
95. Інші подорожні, яких вони зустріли, — основна їх маса рухалася на захід, віддаляючись від траси-95, — розповіли
їм про жахливі транспортні «пробки» та страшенні звалища розбитих машин. Один із небагатьох подорожніх, що
йшли на схід, сказав, що біля виїзду з траси-93 у Вейкфілді розбилася автоцистерна. Виникла пожежа, спричинивши
низку вибухів на милю: згоріли дощенту всі машини, що їхали на північ. Сморід, сказав він, стояв такий, «наче у пеклі
рибу смажать».
Втомлено бредучи околицями Ендовера, вони зустріли інших Людей з Ліхтариками, які вперто поширювали чутки,
що тепер передавалися з уст в уста майже як факт: кордон Нью-Гемпширу закритий. Поліція штату Нью-Гемпшир та
її помічники спочатку стріляли, а потім ставили питання. Їм було однаково, божевільний ти чи здоровий.
— Це просто новий варіант довбаного девізу, який вічно був на їхніх клятих жетонах, — сказав літній чоловік зі
злобним обличчям, що якийсь час ішов з ними разом. Поверх дорогого пальта на спині у нього був маленький рюкзак,
а в руках — довгий ліхтарик. Із кишені пальта стирчала рукоятка пістолета. — Якщо ви мешканці Нью-Гемпширу,
живіть спокійно. Якщо ви хочете прийти до Нью-Гемпширу, то можете здохнути на фіг.
— У це якось... просто важко повірити, — сказала Аліса.
— Вірте у що хочете, дівчино, — відповів їхній тимчасовий супутник. — Я зустрічав кількох людей, що, як і ви,
намагалися пробратися на північ, але вони швиденько повернули на південь, коли побачили, як кількох чоловік
застрелили, коли ті намагалися перейти кордон Нью-Гемпширу на північ від Данстейбла.
— Коли? — запитав Клай.
— Минулої ночі.
Маючи у своєму арсеналі ще кілька питань, Клай натомість прикусив язика. У Ендовері чоловік із сердитим
обличчям та основна частина людей, які були їхніми попутниками на забитій машинами (але відкритій для проходу)
дорозі, повернули на трасу-133, у напрямку Довела і західних пунктів. Клай, Том і Аліса залишилися на головній
вулиці Ендовера, — порожній, за винятком кількох мародерів, що водили ліхтариками. Їм треба було приймати якесь
рішення.
— Ти віриш у це? — запитав Клай у Аліси.
— Ні, — сказала вона і подивилася на Тома.
Том похитав головою.
— Я теж. Як на мене, то в розповіді того хлопця було щось від алігаторів з каналізації.
Аліса кивала головою.
— Новини більше не передаються так швидко. Без телефонів це неможливо.
— Еге ж, — підтвердив Том. — Це якийсь міський міф наступного покоління. Але ж ми говоримо про те, що один мій
друг любить називати Нью-Хом'яком. Саме тому я думаю, що нам слід перейти кордон у якомога непомітнішому місці.
— Схоже на план, — сказала Аліса, і після цього вони знову рушили, користуючись тротуаром, поки були в місті і
поки він був під ногами.

5

На околицях Ендовера із розбитої вітрини супермаркету «Ай-Джі-Ей» вийшов чоловік із парою ліхтариків,
прив'язаних на кшталт збруї — біля скроні по обидва боки. Він привітно помахав рукою і попрямував до них,
оминаючи безладно покидані магазинні візки й на ходу вкидаючи консерви у сумку, схожу на сумку листоноші. Біля
перевернутого на бік пікапа він зупинився, представився як пан Роско Гендт з Метуена і запитав, куди вони прямують.
У відповідь на слова Клая про Мен він тільки похитав головою.
— Кордон Нью-Гемпширу закритий. Менш ніж півгодини тому зустрів кількох людей, яких завернули назад. Вони
сказали, що поліція намагається відрізнити таких людей, як ми, від психів, але робить це не надто охоче.
— Ті двоє бачили все на власні очі? — запитав Том.
Роско Гендт подивився на Тома, ніби на божевільного.
— Треба довіряти словам інших людей, чоловіче, — відрізав він. — Тобто ти ж не можеш зателефонувати комусь і
попросити підтвердження, чи не так? — Він замовк. — У Салемі та Нашуа спалюють трупи, ось що мені сказали ті
люди. Смердить, наче смажать свиню. Про це вони мені теж сказали. Я зібрав групу з п'яти чоловік, поведу їх на захід.
Ми хочемо пройти кілька миль до сходу сонця. Шлях на захід вільний.
— Невже про це теж ходять чутки? — запитав Клай.
Гендт подивився на нього з легким презирством.
— Так, про це говорять. А мудрій голові досить і двох слів, бувало, казала моя мати. Якщо ви справді збираєтеся
йти на північ, вам обов'язково треба потрапити до кордону серед ночі. Психи не виходять після настання темряви.
— Знаємо, — промовив Том.
Чоловік із прикріпленими ліхтариками проігнорував слова Тома і продовжував розмову з Клаєм, бо саме його
визначив як лідера трійці.
— І у них немає ліхтариків. Водіть ліхтариками туди-сюди. Розмовляйте. Кричіть. Цього вони так само не роблять.
Сумніваюся, що вас пропустять через кордон, але якщо пощастить, то хоча б не застрелять.
— Вони стають розумнішими, — сказала Аліса. — Ви ж знаєте це, пане Гендт?
Гендт пирхнув.
— Вони ходять пачками і більше не вбивають одне одного. Не знаю, чи це робить їх розумнішими, чи ні. Але вони
досі вбивають нас, ось що я знаю.
Мабуть, Гендт побачив сумнів на обличчі Клая, бо посміхнувся. І ліхтарики перетворили цю посмішку на
неприємну гримасу.
— Сьогодні вранці я бачив, як вони впіймали якусь жінку, — сказав він. — На власні очі, вірите?
Клай кивнув.
— Вірю.
— Здається, я знаю, чому вона опинилася на вулиці. Це було у Топсфілді, приблизно за десять миль на схід звідси.
Я і мої люди, ми були у Мотелі-6. Вона йшла тим шляхом. Навіть не йшла. Поспішала. Майже бігла. Озираючись
через плече. Я побачив її, бо не міг заснути. — Він похитав головою. — Звикати спати вдень — це западло.
Клай хотів було сказати Гендтові, що їм усім доведеться звикати до цього, але передумав. Бо побачив, що Аліса
знову тримає свій талісман. Він не хотів, аби Аліса це чула, і водночас розумів, що не в змозі приховати це від неї.
Частково тому, що ця інформація була необхідна для виживання (він був майже переконаний, що, на відміну від чуток
про кордон штату Нью-Гемпшир, ця інформація достовірна), частково тому, що деякий час світ кишітиме такими
історіями. І якщо почути значну кількість таких історій, то за допомогою деяких із них можна створити певну схему.
— Може, вона просто шукала краще місце, де можна було б зупинитися, розумієте? Не більше. Побачила Мотель-6
і подумала: «Так, номер із ліжком. Прямо біля заправки "Ексон". Лише один квартал пройти». Але не встигла вона й
півдороги подолати, як з-за рогу вийшла їхня компанія. Вони йшли... ви ж знаєте, як вони зараз ходять?
Роско Гендт на незгинних ногах, ніби олов'яний солдатик, попрямував до них, а його сумка листоноші хиталася
туди-сюди. Мобілоїди так не ходили, але знаючи, що він хоче передати, його співрозмовники закивали головами.
— І вона... — Спершись на перевернуту вантажівку, він якусь мить тер обличчя руками. — Я хочу, щоб ви
зрозуміли ось що, гаразд? Не дозволяйте себе одурити: не вводьте себе в оману, вважаючи, що вони стають
нормальними тільки тому, що час від часу одному-двом із них щастить натиснути на потрібні кнопки у стереосистемі
й запустити диск...
— Ви це бачили? — запитав Том. — Чули на власні вуха?
— Еге ж, двічі. Я бачив ще одного чоловіка, котрий ішов, розмахуючи цією штукою так сильно, що вона аж
підлітала, але дійсно, вона грала. Тож їм подобається музика, і, авжеж, якісь шарики у них там, може, й справді
починають крутитися, але саме через це вам і слід бути обережними, розумієте?
— Що сталося з жінкою? — спитала Аліса. — 3 тією, яку впіймали?
— Вона спробувала поводитися, як вони, — відповів Гендт. — І я подумав — стоячи біля вікна номера, який зайняв,
— подумав: «Так, давай, дівчинко, може, у тебе є шанс, якщо ти трохи протримаєшся, а потім відірвешся від них і
кудись сховаєшся». Бо їм не подобається заходити всередину будинків, ви це помітили?
 
Наші Друзі: Новини Львова