Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34125
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сталлоне.
Клай почав обшукувати шухляди. У третій знайшов важку червону коробку з написом ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 45
КАЛІБР ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 50 ПАТРОНІВ, сховану під кухонними рушниками. Він поклав коробку в кишеню і
пішов до Тома й Аліси. Тепер йому хотілося вибратися звідси якнайшвидше. Але ще під питанням, чи зуміє він
переконати їх піти, не прихопивши з собою всю колекцію Арні Нікерсона.
Пройшовши під аркою до середини, він спинився і озирнувся, високо тримаючи лампу, щоб подивитися на трупи.
Обсмикування джемпера жінки не надто допомогло. Вони все одно залишалися трупами з ранами, оголеними, як Ной,
коли син насміхався з нього. Він міг би знайти щось і прикрити їх, але якщо він почне накривати трупи, то хто буде
останнім? Хто? Шарон? Його син?
— Боже збав, — прошепотів він, сумніваючись, проте, що Господь вбереже його тільки тому, що він про це
попросив. Він опустив лампу і пішов услід за променем, який стрибав сходами униз, до Тома й Аліси.

21

На обох були ремені з великокаліберними — цього разу автоматичними — пістолетами у кобурах. Том перекинув
через плече патронташ із боєприпасами. Клай не знав, сміятися йому чи знову плакати. У душі він відчував потребу
все робити одночасно. Звісно, якби він так вчинив, вони б подумали, що у нього істерика. І, звісно, мали б рацію.
Плазмовий телевізор, встановлений тут, унизу, на стіні, був великим — дуже великим — братом того, що висів у
кухні. До іншого, трохи меншого, телевізора була приєднана універсальна ігрова приставка, яку Клай за інших
обставин не обійшов би своєю увагою. Може, погрався б. Наче для рівноваги в кутку, поряд зі столиком для пінґ-
понґу, стояв старомодний музичний автомат «Сіберґ», темний і мертвий без усіх своїх фантастичних кольорів. І,
звичайно, тут були дві шафки для зброї, замкнені, але з розбитими скляними передніми панелями.
— На них були клямки, але в гаражі він тримав ящик з інструментами, — сказав Том. — Аліса зірвала їх гайковим
ключем.
— Раз плюнути, — скромно мовила Аліса. — А ось це було у гаражі за ящиком з інструментами, замотане у шматок
ковдри. Це те, що я думаю? — Обережно тримаючи за приклад, вона підняла зброю зі столика для пінґ-понґу і
передала Клаєві.
— Хай йому грець, — сказав він. — Це ж... — Він скоса подивився на гравіювання над спусковою скобою. —
Думаю, це російський.
— Я у цьому впевнений, — озвався Том. — Гадаєш, це Калашников?
— Читаєш думки. А набої до нього є? Тобто чи є коробки, написи на яких збігаються з тим, що на автоматі?
— Півдюжини. Важких коробок. Це ж автомат, правда?
— Мабуть, можна його й так назвати. — Клай зсунув важіль. — Упевнений, що одне з цих положень — для
одиночних пострілів, а інше — для черги.
— Скільки пострілів він робить за хвилину? — спитала Аліса.
— Не знаю, — відповів Клай, — але маю гадку, що рахунок іде на постріли за секунду.
— Ого. — Її очі стали круглими. — А ти можеш розібратися, як із нього стріляти?
— Алісо, я навіть не сумніваюся, що стріляти з них вчать шістнадцятилітніх фермерських хлопчаків. Так, я спробую.
Може, доведеться зіпсувати коробку патронів, але я розберуся. «Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не вибухнув у
моїх руках», — подумки благав він.
— А закон у Массачусетсі дозволяє такі штуки? — запитала Аліса.
— Тепер дозволяє, Алісо, — сказав Том без тіні посмішки. — Час іти.
— Так, — кивнула вона, а тоді, можливо, почуваючись не надто зручно від того, що сама приймає рішення,
подивилася на Клая.
— Так, — підтвердив він. — На північ.
— Я згодна, — сказала Аліса.
— Чудово, — додав Том. — На північ. Зробімо це.


АКАДЕМІЯ ҐЕЙТЕНА

1

Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу.
Вони спостерігали з дверей, як почали з'являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у
напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без
взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі
промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу.
Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса
цього не бачили.
Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими, — один із них Аліса
знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.
— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?
— Не знаю, — відповів він.
— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони
допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.
— Таких лише кілька... — почав Клай.
— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-
62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив
сон. Шнур живлення, Що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і
тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони
запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні:
звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих,
хто вислизнув першого разу?
Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але
коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.
— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.
— Чому ні? — здивувався Том.
Вона похитала головою.
— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.
— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.
— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.
— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.
— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це
більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші
мізки і перетворити нашу країну на божевільню.
— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже
остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те,
що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.
Том кивав головою.
— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.
— Ти справді так думаєш чи просто хочеш, щоб я...
— Авжеж, — перебив він. Простягнувши руку, він торкнувся її руки, що зараз швидко стискала маленьку кросівку.
— Справді-справді. Може, облишиш цю штуку?
У відповідь вона моментально ніяково посміхнулася. Побачивши це, Клай знову подумав, яка вона вродлива, по-
справжньому вродлива. І так близько до зриву.
— Сіно наче м'яке, а я втомилася. Зараз ляжу і довго-довго буду рохкати.
— Відірвись на повну, — сказав Клай.

2

Клаєві наснилося, що вони з Шарон та Крихіткою Джонні влаштували пікнік на задньому дворі свого будиночка у
Кент-Понді. Шарон розстелила на траві ковдру навахо. Вони ласували бутербродами та чаєм із льодом. Раптом
надворі потемніло. Шарон показала на щось за плечем Клая і сказала: «Дивись! Телепати!» Але коли він обернувся,
то побачив тільки зграю ворон, і одна була така велика, що повністю заступила собою сонце. Потім почулися
дзвоники. Музика була схожа на пісню з «Вулиці Сезам», яка грала у фургоні Містера Софті, але він знав, що це
мелодія дзвінка, і перелякався уві сні. Він повернувся, а Крихітки Джонні немає. Коли він запитав у Шарон, де він, —
нажаханий, уже знаючи відповідь, — вона сказала, що Джонні поліз під ковдру, щоб відповісти на дзвінок по
мобільному. Під ковдрою вгадувалося щось опукле. Клай пірнув туди, у п'янкий солодкий запах сіна, кричачи, щоб
Джонні не натискав на кнопку виклику, не відповідав. Він простягнув руки, але замість сина намацав тільки холодний
скляний шар: прес-пап'є, яке він купив у «Маленьких скарбах», із сірим серпанком пуху кульбаби, захованим глибоко
усередині і мерехтливим, ніби імла в кишені.
Клай прокинувся від того, що Том трусив його за плече. Вже по дев'ятій, сказав Том, місяць зійшов високо, і якщо
вони хочуть Ще трохи пройти, то треба вирушати. Клай ще ніколи так не радів від того, що прокинувся. Взагалі, він
надавав перевагу снам про палатку для гри в бінґо.
Аліса дивилася на нього якось дивно.
— Що? — запитав Клай, перевіряючи, чи поставлений автомат на запобіжник, — поступово це ставало його
другою натурою.
— Ти розмовляв уві сні. Казав: «Не відповідай, не відповідай».
— Нікому не слід було відповідати, — сказав Клай. — Нам усім було б від цього краще.
— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.
 
Наші Друзі: Новини Львова