Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34119
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Вони померли... — Він ухопив ротом повітря. — ...і повернулися звідти. .. аби сходити у супермаркет. Боже
праведний, а Джеррі Ф-фолвел.. — У нього знову стався напад сміху. Сльози чистими струмками стікали по щоках,
але він опанував себе і спромігся закінчити фразу:
— А Джеррі Фолвел знає, що на небесах немає пристойного супермаркету?
Клай і собі засміявся. Та й Аліса, яка, на думку Клая, розізлилася через те, що її згадку зустріли не з інтересом чи
хоча б поблажливим гумором, а відвертим реготом. Але коли люди починають сміятися, важко стриматися самому.
Навіть якщо ти розсерджена через уражене самолюбство.
Коли сміх уже затихав, Клай ні сіло ні впало сказав:
— Якщо рай нагадує південний штат, то я туди не хочу.
Усі троє знову дружно зайшлися реготом.
— Якщо вони збираються у зграї і ночують у спортзалах, церквах і супермаркетах, люди можуть обстрілювати їх із
автоматів, знищуючи сотнями, — крізь сміх сказала Аліса.
Першим перестав сміятися Клай. Слідом за ним затих і Том. Він подивився на неї, витираючи з охайних маленьких
вусів краплини слини.
Аліса кивнула. Від сміху на її щоках з'явився рум'янець, і на устах ще й досі грала посмішка. Бодай на хвилину вона
з гарненької перетворилася на справжню красуню.
— А може, й тисячами, якщо вони всі збираються в одному й тому самому місці.
— Господи, — сказав Том, зняв окуляри і почав протирати їх. — А ти не блазнюєш.
— Це виживання, — буденним тоном сказала Аліса. Подивилася униз на кросівку, прив'язану до зап'ястя, а тоді
підвела погляд на чоловіків. І знову кивнула. — Ми мусимо визначити їхній графік. З'ясувати, чи вони справді
збираються у зграї і коли. Чи справді збираються на нічліг і куди йдуть. Бо якщо їх можна спрогнозувати...

18

Із Бостона їх вивів Клай, але коли всі троє за добу залишали будинок на Салем-стрит, їхнім беззаперечним лідером
була п'ятнадцятирічна Аліса Максвел. І що більше Клай про це думав, то менше дивувався.
Томові Маккурту не бракувало того, що його британські кузени називали «силою духу», але він не був лідером від
природи і ніколи 6 не зміг ним стати. У Клая були задатки лідера, але того вечора Аліса, крім інтелекту та бажання
вижити, мала над ними іншу перевагу: вона перестраждала, залишила свої втрати позаду і почала жити далі. А Клай
із Томом, залишаючи будинок на Салем-стрит, зазнали нових втрат. У Клая почалася глибока депресія, що лякала
його самого. Спочатку він думав, що це результат його рішення (яке справді було неминучим) залишити в будинку
свого портфеля. Однак із плином нічних годин почав усвідомлювати, що це глибинний страх перед тим, що чекає на
нього у Кент-Понді, якщо він до нього дістанеться.
Для Тома все було простіше. Він не хотів залишати Рафа.
— Відчини двері, щоб він міг вийти, — сказала Аліса — нова, жорсткіша Аліса, що з кожною хвилиною ставала
дедалі рішучішою. — Майже сто відсотків гарантії, що з ним усе буде гаразд, Томе. Їжу він собі завжди знайде. Мине
ще багато часу, перш ніж коти почнуть голодувати або мобілоїди почнуть асоціювати поняття їжі з котячим м'ясом.
— Він здичавіє, — мовив Том, сидячи на дивані у вітальні. Елегантний і безпорадний у плащі з поясом і фетровому
капелюсі Рафер зі знудженим виглядом муркотів у нього на колінах.
— Така їхня доля, — втрутився Клай. — Подумай про всіх собак, маленьких і великих, яких чекає така гірка доля
— безглуздо здохнути.
— Він так давно у мене живе. Я взяв його ще кошеням. — Том звів очі, і Клай побачив, що він ось-ось розплачеться.
— А ще він приносить мені удачу. Це мій талісман. Він врятував мені життя, пам'ятаєте?
— Тепер ми твій талісман, — сказав йому Клай. Він не хотів зазначати, що сам теж одного разу, імовірніше всього,
врятував Томові життя, але це було правдою. — Так, Алісо?
— Угу, — підтвердила вона. Том знайшов для неї пончо, а на спину вона наділа рюкзак, хоча у ньому не було
нічого, крім батарейок для ліхтарика... і (у цьому Клай навіть тіні сумніву не мав) того страхітливого черевичка, якого
принаймні більше не було видно на її зап'ясті. У Клаєвому рюкзаку теж були батарейки й гасова лампа на додачу.
Аліса запропонувала більше нічого з собою не брати. «Навіщо нести те, що можна підібрати по дорозі», — сказала
вона. — Ми три мушкетери, Томе, — один за всіх і всі за одного. Тепер ходімо до будинку Нікльбів і пошукаємо собі
мушкети.
— Нікерсонів. — Він досі гладив кота.
Їй вистачило розуму — і, мабуть, співчуття, — аби не ляпнути Щось на зразок «Яка різниця», але Клай бачив, що їй
скоро увірветься терпець.
— Томе, — сказав він. — Треба йти.
— Так, мабуть. — Том почав спускати кота на землю, а тоді підхопив його і міцно поцілував у голову між вух. Раф
стерпів це, лише трохи звузивши очі. Том поклав його на диван і підвівся. — Біля плити в кухні подвійна порція, малий,
— сказав він. — Плюс велика миска молока, я туди вилив залишки розбавлених вершків, щоб було більше. Задні двері
відчинені. Намагайся не забути, де твій дім, і, може... ну, може, ще побачимося.
Кіт зістрибнув на підлогу і, високо задравши хвоста, попрямував до кухні. Вірний своїй котячій породі, він навіть не
озирнувся.
Портфель Клая, погнутий, з горизонтальною складкою, що розходилася в обидва боки від того місця посередині,
куди влучив ніж, стояв біля стіни вітальні. Клай поглянув, проходячи повз нього, пересилив себе і не доторкнувся. У ту
ж мить він подумав про тих людей усередині, з якими він так довго жив у своїй маленькій студії й у значно ширших (чи
йому так подобалося собі лестити) просторах своєї уяви: Чарівника Флака, Соню Джинна, Джека Флеша-стрибунця,
Отруйну Саллі. І звісно, Темного Мандрівника. Два дні тому він думав, що, можливо, вони стануть зірками. Тепер у
них є наскрізна дірка і кіт Тома Маккурта за компанію.
Він подумав про те, як Соня Джинн їде з міста на Роббі Робо-Каюсі й каже: «Б-бувайте, х-хлопці!М-м-мо', я к-колись
п-повернуся!»
— Бувайте, хлопці, — сказав він уголос з ледь помітним відтінком сором'язливості. Врешті-решт, це ж кінець світу.
Не надто вдале прощання, але за браком кращого... і, як сказав би Соня Джин, це к-краще, н-ніж у око к-кочергою.
За Алісою та Томом Клай вийшов на ґанок, у тихий шелест осіннього дощу.

19

На голові у Тома був фетровий капелюх, Аліса натягла каптур пончо, а для Клая Том знайшов кепку «Ред Сокс»,
яка мусила трохи вберегти його голову від дрібного дощу, принаймні якщо він не почне накрапати сильніше. А якщо
припустить... то з екіпіровкою проблем не буде, як зазначила Аліса. Неодмінно знайдеться й одяг на погану погоду. З
ґанку, який трохи піднімався над вулицею, вони бачили приблизно два квартали Салем-стрит. Слабке освітлення не
дозволяло роздивитися вулицю краще, але на вигляд вона була геть порожня, за винятком кількох трупів і сміття, що
залишили після себе божевільні.
Кожен із трійці мав ножа, засадженого у піхви, які зробив їм Клай. Якщо Том не помилявся щодо Нікерсонів, то
невдовзі вони будуть озброєні краще. Клай дуже на це сподівався. Можливо, доведеться знову скористатися
різницьким ножем із «Душі кухні», але він не був упевнений, що зможе холоднокровно ним орудувати.
У лівій руці Аліса тримала ліхтарик. Вона подивилася, щоб переконатися, чи у Тома він теж є, і кивнула.
— Добре. Ти нас відведеш до будинку Нікерсонів, правда?
— Правда, — відповів Том.
— І якщо на шляху туди нам хтось трапиться, ми одразу ж зупинимось і посвітимо на них своїми ліхтариками. —
Вона з деяким острахом подивилася на Тома, а потім перевела погляд на Клая. Вони вже через це пройшли раніше.
Клай гадав, що, напевне, такий самий страх охоплював її перед важливими іспитами... а цей, ясна річ, був дуже
важливим.
— Точно, — сказав Том. — Ми скажемо: «Нас звати Том, Клай і Аліса. Ми нормальні. А як ваші імена?»
— Якщо у них так само, як і в нас, будуть ліхтарики, ми майже напевно можемо припустити... — почав Клай.
— Ми не будемо нічого припускати, — нетерпляче і роздратовано обірвала його Аліса. — Мій тато каже,
припускати означає пошитися в дурні. Розумієш, пошитися в дурні...
— Розумію, — кивнув Клай.
Аліса потерла очі, і Клай не знав, що вона втирає: дощ чи сльози. Він одразу ж із болем подумав: а що, як Джонні
десь там теж за ним зараз плаче. Сподівався, що плаче. Він плекав надію, що його син досі здатний плакати. І
згадувати.
— Якщо вони зможуть відповісти, назвати свої імена, то з ними все гаразд, і, можливо, вони безпечні, — сказала
Аліса. — Правда ж?
— Правда, — запевнив її Клай.
— Еге, — трохи неуважно погодився Том. Він дивився на вулицю, де не видно було ні людей, ні променів від
ліхтариків, поблизу чи на віддалі.
Десь далеко пролунали постріли. Вони звучали як феєрверки. У повітрі смерділо горілим і вугіллям — цей запах
тримався увесь день. Клай подумав, що зараз вони його відчувають краще, бо тепер повітря просякнула волога. Йому
було цікаво, скільки ще часу мине, перш ніж огидний запах від трупів, що розкладаються, перетворить задуху, яка
висить над великим Бостоном, на сморід. І він вирішив, що це залежало від того, наскільки теплими будуть дні, які
чекають на них попереду.
— Якщо зустрінемо нормальних людей і вони запитають, що ми робимо чи куди йдемо, не забувайте про легенду,
яку ми вигадали, — сказала Аліса.
— Ми шукаємо тих, хто вижив, — озвався Том.
— Так. Бо вони наші друзі і сусіди. Усі люди, яких ми зустрінемо, просто проходитимуть повз нас. Вони не захочуть
спинятися надовго. Пізніше ми, можливо, приєднаємось до інших нормальних, бо гуртом безпечніше, але зараз...
— Зараз нам би дістатися до зброї, — обірвав її Клай. — Якщо є до чого діставатися. Ходімо, Алісо, зробимо це.
Вона занепокоєно глянула на нього.
— У чому річ? Я щось пропустила? Не приховуй, знаю, що я лише дитина.
— Нічого страшного, люба, — терпляче (так терпляче, наскільки це взагалі було можливо з напруженими, як
струни гітари, нервами) пояснив Клай. — Я просто хочу підстрахуватися. І взагалі я не думаю, що ми когось
зустрінемо. Гадаю, ще занадто рано для цього.
— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказала вона. — У мене зачіски ніякої і ніготь зламався.
 
Наші Друзі: Новини Львова