Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34104
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

16

Приблизно за годину впорядкована міграція на схід добігала кінця. Клай стояв на варті. Аліса була в кухні: їла один
із бутербродів, які вони принесли з Бостона, — вона сказала, що треба доїсти бутерброди, перш ніж вони візьмуться за
консерви, що зберігалися у комірчині Тома (не більшій за шафу), бо ніхто з них не знав, коли їм ще вдасться
скуштувати свіжого м'яса, — а Том спав на дивані у вітальні. До Клая долинало його безтурботне хропіння.
Він помітив кількох людей, що брели назустріч основному потоку, спрямованому на схід, і відчув якесь порушення
порядку на Салем-стрит. Це було таке важковловиме відчуття, що мозок зафіксував побачене на рівні інтуїції.
Спочатку він відкинув його як хибне, спричинене кількома мандрівниками — ще більш ненормальними, ніж решта, —
що замість сходу прямували на захід, а потім подивився на їхні тіні. Чіткий зигзагоподібний профіль, який він
спостерігав раніше, почав розпадатися. А невдовзі зовсім перестав бути профілем.
Дедалі більше людей тепер прямували на захід, і деякі з них впивалися зубами у їжу, вкрадену з продуктової
крамниці (можливо, з того супермаркету «Сейфвей», про який говорив Том). Невістка пана Скоттоні, Джуді, несла
велетенське відро шоколадного морозива, яке вже почало танути. Увесь перед її короткої сорочки, та й вона сама від
колін до сережки у носі були у морозиві. Перемазане шоколадом обличчя робило її схожою на пані Боунз із шоу
менестрелів. Пан Потовамі, що раніше, можливо, був запеклим вегетаріанцем, тепер змінив свої переконання: він брів
по дорозі, відкушуючи від величезного шматка сирого м'яса для гамбургера, що не вміщався в руці. Товстун у
брудному костюмі тримав у руці щось схоже на напіврозмерзлу баранячу ногу. Коли Джуді Скоттоні спробувала
відібрати її у нього, він з усієї сили врізав їй баранячою ногою по лобі. Вона впала, не зронивши ні звуку, як забита
теличка, прямо на живіт, у якому була дитина, і на розчавлене відро з шоколадним морозивом.
Тепер божевільні дедалі частіше билися, й ці сутички супроводжувалися насильством, але це аж ніяк не можна було
порівняти зі страшною люттю вчорашнього дня. Принаймні не тут. У центрі Молдена вже давно стихла сигналізація,
що від самого початку звучала стомлено. Десь здалеку час від часу долинав тріск пострілів, але після тієї кулеметної
черги у центрі міста жодного — поблизу. Клай уважно стежив, чи не спробують, бува, божевільні вдертися до якогось
із будинків, але вони тільки зрідка заходили на газони, і не було жодного випадку переходу від проникнення на
територію до пограбування будинку. Здебільшого вони бродили туди-сюди, часом намагалися відняти їжу одне в
одного, іноді билися й кусалися. Троє чи четверо — однією з них була Джуді Скоттоні — мертві чи непритомні лежали
на дорозі. Клай гадав, що більшість із тих, хто раніше пройшов повз Томів будинок, досі були в міському сквері і
влаштували там вуличні танці чи, може, Перший річний молденський фестиваль сирого м'яса, і слава Богу. Хоча
дивним було те, що їхня цілеспрямованість — інстинкт зграї — почала слабнути і зникати.
Після полудня, відчувши, що вже куняє, він пішов у кухню і знайшов там Алісу, що дрімала за столом, поклавши
голову на руки. Маленька кросівка, та, яку вона називала «бебі-найкі», лежала в розслабленій руці. Коли він її
розбудив, вона подивилася на нього затуманеним поглядом і притисла кросівку до грудей, наче боялася, що він
спробує ту забрати.
Він запитав, чи не могла б вона трохи поспостерігати з коридору, не засинаючи і не висовуючись, щоб її не
помітили. Вона відповіла ствердно. Клай упіймав її на слові і приніс для неї стільця. Біля дверей вітальні вона на мить
затрималася.
— Поглянь-но, — сказала вона.
Він зазирнув через її плече і побачив кота Рафа, що спав на животі у Тома. І весело гмикнув.
Аліса сіла на стілець, досить далеко за дверима, щоб її не міг побачити той, кому заманеться глянути на будинок.
— Вони більше не зграя. — Щоб визначити це, їй вистачило одного-єдиного погляду. — Що сталося?
— Не знаю.
— Котра зараз година?
Він глянув на годинника.
— Двадцять по дванадцятій.
— А о котрій ми помітили, що вони збираються у зграю?
— Алісо, я не знаю. — Він намагався бути терплячим з нею, але очі заплющувалися самі собою. — О пів на сьому?
О сьомій? Не знаю. Яке це має значення?
— Якби ми могли скласти їхній графік, то це б мало значення, хіба ні?
Він відповів, що поміркує над цим, коли виспиться.
— Розбуди мене чи Тома за кілька годин, — сказав він. — Якщо Щось піде не так, буди одразу.
— Куди вже гірше, — сказала вона м'яко. — Іди спати. Ти такий змучений.
Він пішов нагору до гостьової кімнати, скинув черевики і ліг. На хвилю замислився над тим, що вона сказала: «Якби
ми могли скласти їхній графік». Щось у цьому було. Шансів нема, але раптом...
Залита сонцем кімната була затишною, надзвичайно затишною. Коли лежиш у такій кімнаті, то не важко забути про
радіоприймач у шафі, який ти не наважився ввімкнути. Забути про те, що твоя дружина (яка живе окремо, але ти її досі
кохаєш) може бути мертвою, а син... не просто коханий, а обожнюваний... міг збожеволіти, не так легко. Але, попри
все, тіло завжди диктує своє, чи не так? Ця кімната наче спеціально була призначена для пообіднього сну. Щур-паніка
смикнувся, але не вкусив, і Клай заснув одразу ж, як тільки заплющив очі.

17

Цього разу його за плече трясла Аліса. Маленька пурпурова кросівка ходила ходором, прив'язана до лівого
зап'ястя, наче якийсь зловісний талісман. Кімната була освітлена вже по-іншому. Сонце світило в інший бік і вже
хилилося до заходу. Клай повернувся на інший бік і відчував потребу відлити — це була надійна ознака того, що він
трохи виспався. Він поспіхом сів у ліжку і здивовано, мало не злякано, побачив, що вже чверть на шосту. Він проспав
понад п'ять годин. Авжеж, минула ніч була не першою, коли він погано спав. Перед тим він теж майже не склепив повік
уночі. Нервував перед зустріччю з людьми з видавництва «Темна конячка».
— Усе гаразд? — запитав він, беручи її за зап'ястя. — Чому ти мене не розбудила раніше?
— Тому що тобі потрібно було поспати, — відповіла вона. — Том спав до другої, а я до четвертої. Відтоді ми були
на варті разом. Тобі треба спуститися й подивитися на це. Це досить дивно.
— Вони знову збираються у зграю?
Вона кивнула.
— Але цього разу все зовсім по-іншому. І це ще не все. Спускайся і побачиш сам.
Він спорожнив січовий міхур і поспішив на перший поверх. Том і Аліса, обійнявши одне одного за талію, стояли на
порозі дверей, що вели на веранду. Потреба ховатися відпала: небо захмарилося, і Томів ґанок уже огорнули тіні. До
того ж на Салем-стрит залишилося всього кілька людей. Усі вони рухалися на захід, не те щоб бігом, але розміреними
швидкими кроками. Проїжджою частиною вулиці пройшов гурт із чотирьох. Вони переступали через людські тіла і
покинутий непотріб: баранячу ногу, обгризену до кістки, безліч розірваних целофанових пакетів і картонних коробок,
розкидані залишки фруктів та овочів. Позаду йшла група з шести чоловік, крайні — тротуаром. Вони не дивилися
одне на одного, проте так злагоджено трималися разом, що, проходячи повз Томів будинок, на мить здалися однією
людиною, і Клаю стало ясно, що навіть їхні руки розкачувалися в унісон. За ними, накульгуючи, крокував підліток
років чотирнадцяти, нерозбірливо вигукуючи щось схоже на коров'яче мукання і намагаючись не відставати.
— Вони покинули мертвих і зовсім непритомних, — сказав Том, — але допомогли двом з тих, хто ще ворушився.
Клай пошукав поглядом вагітну жінку і не побачив її.
— А пані Скоттоні?
— Вона була однією з тих, кому вони допомогли, — відповів йому Том.
— Отже, вони знову поводяться як люди.
— Не варто вводити себе в оману, — заперечила Аліса. — Один із тих, кому вони намагалися допомогти, не міг іти
самостійно. Після того як він кілька разів упав, чоловіку, який його піднімав, набридло бути бойскаутом, і він просто...
— Убив його, — закінчив замість неї Том. — Але не руками, як той, у саду. Зубами. Перегриз йому горлянку.
— Я бачила, що він збирається зробити, і відвернулася, — сказала Аліса, — але я чула. Він... заверещав.
— Спокійно, — сказав Клай і легенько стиснув її руку. — Не переймайся так.
Тепер вулиця була майже порожньою. З'явилися ще двоє відсталих. Незважаючи на те, що вони більш-менш
трималися поруч, сильне шкутильгання руйнувало унісон у ходьбі.
— Куди вони йдуть? — запитав Клай.
— Аліса думає, що в якісь приміщення, — схвильованим голосом озвався Том. — Поки не стемніло. Може, вона має
рацію.
— Куди? У які приміщення? Ви бачили, щоб хоч хтось із них зайшов у будинок у цьому кварталі?
— Ні, — відповіли вони хором.
— Вони не всі повернулися, — сказала Аліса. — Сьогодні вранці в напрямку центру по Салем-стрит ішло набагато
більше божевільних, ніж повернулося звідти. Тож багато хто лишився у центрі чи на прилеглих вулицях. Може, вони
позалазили у громадські будівлі, наприклад у шкільні спорткомплекси...
Шкільні спорткомплекси. Клаю не сподобалося, як це прозвучало.
— Ти бачив фільм «Світанок мерців»? — запитала Аліса.
— Так, — сказав Клай. — Тільки не кажи мені, що тебе пропустили на сеанс!
Вона подивилася на нього як на божевільного. Чи безнадійно старого.
— У однієї з моїх подруг був DVD. Якось ми залишилися в неї ночувати і дивилися цей фільм перед сном. Це було
ще у восьмому класі. — У ті часи, коли дерева були великими, а на рівнинах паслися стада буйволів, красномовно
промовляв її тон. — У тому кіно всі покійники — ну, не всі, але багато з них, — повставши з мертвих, пішли у
супермаркет.
Том Маккурт якусь мить витріщався на неї з-за окулярів, а тоді вибухнув сміхом. Це був не просто сміх, а напади
нестримного реготу, такого сильного і тривалого, що Тому довелося прихилитися до стіни, аби не впасти, а Клай
подумав, що варто зачинити двері на ґанок. Було невідомо, наскільки добре чують ті істоти, що бредуть зараз
вулицею; єдине, що він згадав на цей момент, — божевільний оповідач у новелі Едґара По «Серце-викривач» мав
надзвичайно тонкий слух.
— Так і було, — грізно сказала Аліса, взявши руки в боки. Дитяча кросівка ляснула об ногу. — Просто у
супермаркет. — Том зареготав ще дужче. Підігнувши коліна, він повільно сповз по стіні на підлогу коридору, аж
заходячись від сміху й ляскаючи долонями себе у груди.
— Вони померли... — Він ухопив ротом повітря. — ...і повернулися звідти. .. аби сходити у супермаркет. Боже
 
Наші Друзі: Новини Львова